Цей місяць всю душу вийняв у старого пана Лу й позбавив його останніх сил. Сповнений страху і тривоги, він жодної ночі не спав спокійно.

 

Та кожен, хто досяг похилого віку знає, що наближення смерті треба сприймати так, ніби ти впалий лист, який повертається до коріння.

 

— Старійшино Лу, я...

 

— Не хвилюйся, все, про що я говорив, залишається в силі: я розв’яжу твої проблеми. Тепер ти дружина Лісіна, тож сподіваюся, в ці останні дні ти складеш йому компанію.

 

Цзі Цінцін кивнула:

 

— Звичайно, я зроблю все як слід. Вам не варто про це хвилюватися.

 

Здавалося, діагноз лікаря проклав останню межу у житті Лу Лісіна. Коли старійшина Лу та Цзі Цінцін вислуховували вказівки лікаря, їхні обличчя набули серйозного та пригніченого вигляду.

 

Цзі Цінцін дбайливо ставилася до життя. Хоча її притягнув сюди багатомільярдний спадок Лу Лісіна, це ще не привід радіти його смерті, яка вже зовсім поруч.

 

У романі смерть Лу Лісіна була змальована лише кількома словами. Але тепер, побачивши його перед собою живим, їй стало так його жаль.

 

Було дуже шкода, що такий красень от-от помре.

 

А ще було дуже шкода, що така красива молода жінка, як вона, залишиться вдовою.

 

// П.п.: Попри те, що ще з середини минулого сторіччя права китайських жінок на вільне укладання шлюбу, в тому числі й на повторний шлюб, закріплені законодавчо, у суспільстві досі панує надзвичайно негативне ставлення до подібних явищ. Як удовиця, так і розлучена жінка мають надзвичайно малі шанси знайти чоловіка, сім’я якого дасть свою згоду на шлюб.

 

Коли вони зі старим паном Лу повернулися до палати, на застиглому обличчі старого з’явилася ніжна посмішка.

 

— Ну що, Лісін, як почуваєшся?

 

Тіло Лу Лісіна було сповнене життєвою енергією, наданою системою, тому він почувався досить добре. Його переслідувало оманливе відчуття, що його стан зараз навіть краще, ніж до автокатастрофи.

 

Лу Лісін злегка посміхнувся й щиро спробував підбадьорити дідуся:

 

— Діду, я в порядку, не переживай.

 

Однак старий майстер Лу, здавалося, не зрозумів його слів. Намагаючись вгамувати біль і горе в серці, він через силу примусив своє обличчя розтягнутися в усмішці:

 

— Це добре. Тоді... Як щодо того, щоб після обіду поїхати додому?

 

— Я згодний.

 

Коли Цзі Цінцін побачила повний страждання погляд старого пана Лу, її схильне до співчуття серце мимоволі стиснулося. Очі дівчини почервоніли.

 

До того, як потрапити у книгу, вона жила з батьками, які вважали синів кращими за дочок. Попри всі її зусилля, вони вважали її нікчемою лише тому, що вона жінка. А до старшого брата, який справді був нікчемним нездарою, батьки ставилися як до безцінного скарбу. Вони так розбестили його, що він виріс зіпсованим ледачим паразитом, схильним до марнотратства, який зрештою накопичив величезні борги через азартні ігри. Їхня родина була змушена продати будинок, щоб розплатитися з тими боргами.

 

Оскільки її батьки не могли покладатися на сина, вони переклали весь тягар на дочку. Цзі Цінцін могла лише працювати без упину, намагаючись компенсувати марнотратне існування свого старшого брата, яке було схоже на чорну діру. Не раз вона хотіла розірвати взаємини зі сім’єю, але так і не наважилася зруйнувати ті крихітні клаптики родинних стосунків, які залишились у її серці. 

 

За все життя Цзі Цінцін жодного разу не отримувала від родичів такого люблячого погляду, яким старійшина Лу поглянув на онука.

 

Вона відчула таку заздрість.

 

Брови Лу Лісіна трохи насупились, коли його погляд перейшов з дідуся на Цзі Цінцін, яка стояла позад нього.

 

Вона що, плаче?

 

Незабаром до палати зайшли лікар й медсестри, щоб прибрати медичне обладнання навколо ліжка Лу Лісіна. Нарешті той зміг піднятися з ліжка, на якому пролежав цілий місяць, і пересісти в інвалідний візок. Хоч скільки Лу Лісін переконував оточуючих, що цей візок йому зовсім не потрібен, довелося все ж таки ним скористатися під докірливими поглядами лікаря та медсестер, які звинуватили його у надмірній самовпевненості.

 

З іншого боку, якщо він раптом одужає після серйозної автомобільної аварії, це приверне занадто багато уваги.

 

Та Лу Лісін все одно категорично відмовився від пропозиції медиків відвезти його додому швидкою!

 

Після того, як усі речі були спаковані, Цзі Цінцін у якості пані Лу спрямувала інвалідний візок Лу Лісіна до виходу з лікарні. Унизу на стоянці був припаркований розкішний «Ролс-Ройс». Цинь Шао відчинив дверцята машини й обережно допоміг сісти Лу Лісіну. Старий майстер Лу та Цзі Цінцін сіли слідом.

 

Їй ніколи раніше не доводилося їздити такою гарною машиною. Попри високу швидкість руху, автомобіль їхав без жодних поштовхів. Внутрішнє оздоблення було розкішним й відповідало високому класу та смаку.

 

Дорогою додому Лу Лісін відкинувся на спинку сидіння із закритими очима, щоб відпочити. Час від часу старійшина Лу дивився на нього стурбованим поглядом. Цзі Цінцін побоювалася, що старий не втримається і схилиться до нього, щоб перевірити, чи Лу Лісін іще дихає.

 

Невдовзі вони прибули до маєтку родини Лу.

 

Пан Лу попередив усіх наперед, тож великі залізні ворота були вже відчинені. Машина попрямувала цементною дорогою, оточеною квітниками, прямо до центрального входу садиби.

 

Сонце виглянуло саме вчасно, щоб Цзі Цінцін змогла крізь вікна автомобіля розглянути маєток у всій красі. Галявина перед будинком виблискувала соковитою зеленою травою газону. Навколо внутрішнього двору росло декілька високих дерев, чиї товсті стовбури та смарагдово-зелені гілки демонстрували безмежну життєву силу. 

 

Біля входу їхнього прибуття вже чекали кілька людей.

 

Ледве машина зупинилася, ці люди кинулися до машини, не в силах дочекатися, поки дверцята відкриються. Всі вони дивилися на Лу Лісіна зі сльозами на очах.

 

Нарешті молодшому пану Лу допомогли вибратися з машини. Він поглянув на жінку середнього віку прямо перед собою і промовив:

 

— Тітонько Пей, я повернувся.

 

— Мій юний господарю, нарешті ти повернувся...

 

Тітонька Пей піклувалася про Лу Лісіна з дитинства. Звістка про те, що він потрапив в аварію, ледь не зломила її місяць тому. Вона почувалася не краще, ніж старий пан Лу. І місяць болісних переживань увінчала сьогоднішня приголомшлива новина.

 

Молодий пан Лу, якого вона доглядала з самого початку його життя, і якому планувала допомагати доглядати дітей, коли він одружиться, тепер збирається... збирається покинути цей світ!

 

Тітонька Пей з усіх сил намагалася не дати волю сльозам.

 

— Ну, гаразд, нехай Лісін іде до своєї кімнати й відпочине.

 

— Так-так, нехай гарненько відпочине у себе в кімнаті. Юний господарю, скажіть тітоньці Пей, що ви хочете з’їсти чи випити. Я негайно приготую це для вас!

 

У присутності такої кількості людей, що скупчилися довкола Лу Лісіна, Цзі Цінцін відчула себе зайвою. Поки вона вагалася, заходити їй всередину будинку чи ні, Лу Лісін раптом обернувся й подивився на неї.

 

— Йди сюди.

 

Всі, хто бачив її вперше, мимоволі вирячилися на дівчину, але за цих обставин ніхто не поцікавився, як вона тут опинилася.

 

Цзі Цінцін підійшла до Лу Лісіна. Через занадто велику кількість людей, що з’юрмилися довкола, їй довелося присунутися до нього дуже близько, допомагаючи чоловікові підійматися сходами.

 

Під час грандіозної процесії повернення молодого хазяїна до власної кімнати, всі дивилися на Лу Лісіна з надмірною обережністю, наче він був зроблений зі скла. Тітонька Пей власноруч допомогла йому лягти в ліжко, турботливо підтягнула ковдру й, вбита горем, взяла його за руку. Її очі невідривно дивилися на Лу Лісіна так, ніби це останній раз, коли вона бачить його живим. Всі ті сльози, які тітонька Пей намагалася стримувати знову і знову, все ж пролилися, як тільки Лу Лісін спробував втішити її кількома словами. Вона кинулася з кімнати й гірко заридала за дверима.

 

Інші присутні також мали такий урочистий й пригнічений вираз на обличчях, наче вже втратили дорогоцінного члена сім’ї.

 

Лу Лісін насупив брови. Його охопило відчуття, ніби він присутній на власному похороні.