ГЛАВА 19.1
Лу Лісін повернувся на роботу дійсно несподівано. Крім кількох крупних акціонерів мало хто знав, що він зібрався прийти до офісу цього дня.
Кінець-кінцем, місяць тому, коли він так сильно постраждав під час ДТП, пішла чутка, що ноші швидкої стали повністю червоні від крові перш, ніж його донесли до машини.
Плітки ширилися компанією. Казали, що генеральный директор Лу вже помер, але його смерть тримають у секреті, щоб уникнути нестабільності компанії. А ще подейкували, що він через аварію став калікою й решту життя проведе, прикутий до ліжка. Й щоразу оповідачі подібних чуток говорили так впевнено, наче бачили все на власні очі.
Лу Лісін прибув до компанії у розпал ранкової години пік, коли співробітники, поспішаючи зареєструвати своє прибуття до початку робочого дня, купчилися біля головного входу й намагалися просковзнути крізь двері по двоє-троє одразу.
Спочатку мало хто помітив бентлі гендиректора, що припаркувався біля будівлі. Але коли Лу Лісін вийшов з машини, потік людей, що входили в компанію, помітно сповільнився. Обличчя усіх, хто його бачив, ставали однаковими — здивованими та наляканими водночас, ніби привида побачили.
— Г-г-г-ген…д-директор Лу?!
— Шо? Гендиректор Лу? Оце так жарти! Він же помер, хіба ні?
— Що за дурня? Генеральний директор Лу просто паралізований.
— Це справді гендиректор Лу! Ви тільки подивіться!
— О, Боже!.. Вітаю, пане директоре Лу!
— Ой! Доброго ранку, гендиректоре Лу!
Спокійний та зібраний Лу Лісін мовчки просувався до входу, не звертаючи жодної уваги на всі ці вражені погляди. Пара яскравих чорних очей, гострих, як стріли, дивилася прямо вперед. Він лише злегка кивав працівникам, які поступалися шляхом та вітали його.
Біля стійки реєстрації на нього чекав Цинь Шао. Ледь привітавшись, він одразу перейшов до справи:
— Генеральний директоре Лу, інформація, яку ви доручили мені підготувати, вже лежить на вашому столі. Крім того, я повідомив керівників усіх відділів про зустріч, яку ви плануєте провести. Початок о десятій ранку.
Цинь Шао готувався до своєї посади під керівництвом старійшини Лу ще з дитинства, й той оцінював його дуже високо. До того ж, всі ці роки він працював не тільки на старійшину Лу, але й на його онука так, що обидва були цілком задоволені.
Лу Лісін кивнув йому.
Коли ліфт спустився, усі працівники просунулися, пропускаючи гендиректора вперед. Цинь Шао дочекався, доки двері зачиняться, натис кнопку 22-го поверху й, поки ліфт підіймався, узгоджував з Лу Лісіном сьогоднішній розклад.
Лу Лісін був трудоголіком і завжди працював надзвичайно інтенсивно. Кожна хвилина його дня мала бути врахована й продуктивно використана. Він вважав, що будь-які сторонні заняття в робочий час були лише марною тратою часу.
Пролунав сигнал прибуття й двері ліфта відчинилися. Коли Лу Лісін вийшов з ліфта, працівники та працівниці, які пили воду або підправляли макіяж, завмерли. Стало тихо, як на кладовищі. Без жодної реакції та в повній тиші вони спостерігали, як їхній керівник проходить повз.
Та варто було Лу Лісіну зникнути з очей, як тиша вибухнула, й розбившись на невеличкі купки, співробітники узялися перешіптуватись.
— О, Боже! Генеральний директор Лу не помер!
— Я ж вам весь час торочив, що гендиректор живий! А ви мені не вірили.
— Так, але ти казав, що він повністю паралізований нижче пояса. Як на твою думку, він схожий на паралізованого?
— Ви всі програли парі! Платіть!..
Тим часом Лу Лісін штовхнув двері свого кабінету. Це був найпросторіший та найсвітліший офіс у будівлі. Й хоча він розташовувався не на верхньому поверсі, все ж тут було достатньо високо, щоб господар кабінету міг насолодитися краєвидом міста.
Легко, наче повертаючись на вторований шлях, Лу Лісін підійшов до столу, увімкнув комп'ютер, ввів пароль й взявся за купу документів, яка чекала на нього. Перегорнувши пару сторінок, він звернувся до Цинь Шао:
— Якщо справ більше немає, можеш іти.
— Гаразд, — з поклоном асистент вийшов з кабінету.
А Лу Лісін з головою поринув у документи, врегульовуючи питання, що накопичилися за весь цей час. Цією справою він займався аж до 9:50 ранку, коли секретар постукав у двері, щоб повідомити, що керівники відділів вже чекають на нього в конференц-залі. О 9:55 Лу Лісін дочитав поточний документ і вийшов із кабінету в напрямку конференц-зали. Рівно о 10:00, вкрай пункуально, він відчинив двері зали, де мала проходити призначена зустріч.
Нарада тривала до опівдня, коли помічник постукав у двері й нагадав про обід. Після півгодинної перерви керівники відділів повернулися до нарадчої кімнати й зустріч продовжилася. Задача хоча б поверхово пройтися по всіх питаннях, що назбиралися за місяць, була успішно завершена до 17:00.
Після такої довготривалої наради Лу Лісін повернувся до свого кабінету дещо втомленим.
Коли задзвенів телефон, він підняв трубку мимохідь.
— Лісіне, ти сьогодні вранці пообіцяв прийти додому раніше й повечеряти разом, — пролунав голос дідуся.
Лу Лісін глянув на час. Була 17:20. До кінця робочого дня залишилося менше години, але більшість документів, що нагромадилися на столі, залишалися непрочитаними, тож він за звичкою хотів ухилитися від своєї обіцянки:
— Дідусю, я... — раптом Лу Лісін замовк.
Зазвичай, коли він працював, то зосереджувався настільки, що насилу був здатний переключитися на думки або дії, не пов’язані з роботою. Але в цю мить короткого перепочинку його нерви розслабилися, й він раптом дещо згадав.
Система так і не повідомила йому про успішне виконання завдання, а бали його життя не збільшилися.
Цзі Цінцін досі не витратила гроші?
Лу Лісін миттю напружився.
— Дідусю, Цінцін уже повернулася додому?
— Ще ні. Я щойно дзвонив їй, вона вже має бути в дорозі.
— Зрозумів. Сьогодні повернусь на вечерю заздалегідь. Якщо це все, я кладу слухавку, — з цими словами Лу Лісін завершив розмову й одразу набрав номер Цзі Цінцін.
***
В ту мить, коли надійшов дзвінок Лу Лісіна, Цзі Цінцін саме скуповувалася в торговому центрі.
Відвідавши вказану антикварну крамницю, вона трохи подумала й вирішила, що одного лиш подарунку старійшині Лу буде недостатньо. Тітонка Пей також чимало піклувалася про неї протягом останніх днів. Хоча економка й не була членом родини Лу ні по крові, ні за шлюбом, проте вона служила в маєтку вже так багато років, що старійшина Лу ставився до неї, як до родички. Тож підготувати подарунок ще й для тітоньки Пей буде цілком доречно.
Отже, заплативши за чотки, Цзі Цінцін попросила водія відвезти її до найближчого торгового центру. Там вона довго роззиралася, вибираючи, поки нарешті не обрала намисто, яке, на її думку, чудово пасуватиме тітонці Пей.
Але, як це часто властиве жінкам, розпочавши закупи, їй було важко зупинитися. Впевнившись, що час іще є, Цзі Цінцін відвідала ще кілька магазинів. Оскільки вона вже купила подарунки для старійшини Лу та тітоньки Пей, то подумала, що могла б купити й щось для Лу Лісіна. Але що саме купити, вона не знала, тому просто прогулювалася від одного бутіка до іншого, навіть не помітивши, як спливає час. Вже настала 17:00, коли вона нарешті вирішила купити чоловікові шкіряний ремінь.
І от саме коли вона виходила з магазину, їй подзвонив Лу Лісін.
— Ти забрала чотки? — запитав він, навіть не привітавшись. Ще й тон його прозвучав зовсім недобре.
Той крихітний запал, який щойно змусив Цзі Цінцін купити йому подарунка, миттю згас.
— Забрала. А що?
Лу Лісін перепитав її, підкреслюючи кожне слово:
— Ти точно забрала їх?
— Звичайно, навіщо мені брехати тобі?
— Й чиєю карткою ти скористалась?
Поміркувавши, Цзі Цінцін вирішила приховати, що сплатила залишок. Вона розповість про це Лу Лісіну, коли вони повернуться додому. Дідусь точно буде радий отримати від них спільний подарунок.
— Твоєю.
— Брехня!
Серце Цзі Цінцін тьохкнуло й закалатало. Як він дізнався?
=============
// Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі або на сайті. Смакуйте улюблені новели рідною мовою!
