Три роки потому

Минуло три роки, тому весною мені виповнилося п'ятнадцять. Залишилося три роки до закінчення арки "стартового села". Після ще трьох років наполегливої праці Богиня поверне мене до рідного світу... так має бути. Мабуть?! Богиня? Чому ти не виходиш на зв'язок? Мовчання - це надто жорстоко. Що відбувається?

Бабуся Марі молилася вранці та ввечері, просячи Богиню з'явитися мені у снах, але ефекту поки що видно не було. Чому б це. Дуже дивно, що вона так і не вийшла на зв'язок. Щось...

Ах! Чи може бути...

Можливо, щось сталося? Чи виникли якісь проблеми, через які вона не може зв'язатися? Щось непередбачене сталося з Богинею...

Мене пересмикнуло.

Ні-ні-ні, не може бути. Якщо немає можливості зв'язатися, залишається тільки чекати. Щоразу, приходячи до церкви, я скаржусь... у сенсі молюся, щоб вона якнайшвидше вийшла на зв'язок.

З того дня, коли Марі розповіла про явлення Богині, я почав ходити до церкви по суботах та неділях, за винятком тих випадків, коли мені давали доручення вдома.

По-перше, я маю обговорити з Марі поточну ситуацію та варіанти на майбутнє, а також дізнатися, чи не було звісток від Богині.

По-друге, Марі запропонувала в одній із вільних гостьових кімнат обладнати "кімнату для досліджень та зберігання матеріалів", щоб там я міг досліджувати та розробляти обладнання для захисту села. Звичайно, це кімната із замком, який був замінений на новий, про всяк випадок. А ще там висів мій саморобний охоронний амулет, тож ніхто, крім мене, не міг туди увійти. Ніби як. Тепер я нарешті міг вільно створювати сигнальні амулети, зберігати їх та матеріали, не турбуючись про те, що мене викриють!

Все тому, що в особняку про безпечний особистий простір можна лише мріяти - у дворецькогр та старшої покоївки були ключі, тож вони могли потрапити у будь-яке місце.

І була ще одна причина... В особняку мене вічно переслідував старший братик Ліана, який тут спокій. З недавніх пір руки, які гладили мене по голові, гладили ще й по плечах, обличчі, спині, талії і не тільки, якось страшненько... Настирно так гладили, наче я вдома стикався з розбещувачем. Жахливо. Ми родичі, тому я на нього навіть доносити не можу.

Щодо цього церква була куди безпечнішою, Марі - мій союзник, а з дітлахами ми вже потоваришували. Щоразу я приносив із собою солодощі: солодкі пончики, тістечка, кремові слойки. загалом усе, що може сподобатися дітям. Ідеальна вибірка, від частування ніхто не відмовлявся. Тож малеча бездоганно виконувала мої прохання. Їм суворо було наказано нікому не говорити, що я всі вихідні проводив у церкві. Особливо Альфреду. Ще я сказав, що таємно допомагаю Богині, і якщо наш договір буде порушено, то вона страшенно покарає того, хто провинився. Такий ось метод батога і пряника.

Коли я спробував підкріпити свої слова страшною історією, яка була схожа на фільм жахів...Що опівночі до них прийде закривавлена Богиня... всі виглядали так, наче ось-ось заплачуть. Від цього трохи боліло серце, зате який дивовижний результат вийшов. І, нарешті, я сказав, що не принесу більше солодощів, якщо вони порушать обіцянку. Цілком можливо, що саме це й мало найбільший ефект. Я хвилювався, це все-таки діти, але, здається, хлопець міцно тримав слово. Вони з гордістю про це говорили щоразу, коли я приходив, і стрибали від щастя, коли я хвалив їх. Я не зовсім впевнений, але, на мою думку, дітлахам весело. Втім, діти люблять секрети та всякі таємні місії.

Хоч вони й залишилися сиротами, вони дуже бадьорі, усміхнені та позитивні. Можливо, завдяки ніжній, але суворій бабусі Марі, яка виховувала їх із любов'ю та турботою. Дітлахи захоплювалися, якщо в перервах я знаходив час з ними пограти. Це заспокоювало, адже щодня я проводив у тривозі та роздратуванні.

Альфред працював усі вихідні: ідучи рано-вранці, не повертався до пізнього вечора. Зрідка він міг закінчити опівдні або навіть день відпочити, але в мене вже було складено графік його підробітків зі слів Марі та дітей. Я йду до церкви тільки після того, як звірюся з графіком, так що виходить уникати випадкових зустрічей і я спокійно проводжу там час.

Іноді в церкві я зустрічав сільських старців, але, здається, вони вважали, що я приходив через якісь особисті проблеми: співчутливо говорили, що якщо старанно молитися, то якось Богиня обов'язково допоможе. Втім, сільські жителі щодня були зайняті сільським господарством і нечасто сюди заглядали, тож турбуватися нема про що. Тому всі вихідні я проводив у церкві.

***

Була субота.

Згідно з "Графіком підробітків братика Ала", складеним Марі та дітлахами, сьогодні Альфред проведе на роботі весь день з самого ранку. Дуже добре, бо коли він працював у церкві, я туди прийти не міг. Сьогоднішнім хабарем я вибрав булочки в потрійному шоколаді та пиріжки з журавлиною і чорницею. Я купив їх учора після школи у непоганій пекарні. Вони в міру солодкі, ситні та пухнасті. Мені теж подобаються, я іноді їх купую дорогою додому. Малюки напевно зрадіють.

Я урочисто вийшов з особняка зі своїм багажем. Дворецькому було сказано, що я прямую до міської бібліотеки для самостійного навчання. Це, звичайно, було брехнею, але хто перевірятиме?

Сім'ю Ліана не цікавив ніхто, окрім них самих. Вони жили, керуючись принципом невтручання, а може, егоїзмом. Батько Ліана постійно зникав на роботі, мати займалася збереженням власної краси і відслідковувала модні новинки зі столиці, старший братик Ліана іноді супроводжував батька, щоб набратися досвіду в управлінні справами, але найчастіше - вештався містом.

Сьогодні була просто чудова погода, чистим блакитним небом пливли пухнасті білі хмари. Трохи закрутилася голова. Я знову глянув угору і трохи похитав головою. Можливо це через те, що вчора я до пізньої ночі думав над отриманим у школі домашнім завданням та про методи розміщення сигнальних амулетів.

Нещодавно я перевірив створений мною сигнальний амулет на маленькому демоні миші за межами села. Через його крихітних розмірів небезпека була невелика; він не атакував, якщо на нього не нападали. Проте шкоди сільським угіддям завдавало чимало. Його роду регулярно намагалися позбутися.

Коли мишачий демон наблизився до нього, амулет, як і мав, засік його присутність і видав попереджувальний сигнал. На даний момент це був успіх. Результат моєї старанної роботи та досліджень. Тому що замість того, щоб спати, я старався щосили! Так намагався, що останнім часом став відчуватися нестача сну.

Але я не міг витрачати дорогоцінний час на сон. Я хочу якнайшвидше виготовити достатньо захисних амулетів. А їх буде потрібно багато. У № 2 я думаю розширити зону покриття і звук зробити голосніше, а потім хочу спробувати додати бар'єр з блискавок. Назву його «Сигналізатор (що карає блискавками) № 2». На практиці я хотів би зробити хоча б № 5 моделей амулетів.

Також необхідно намалювати карту села з «планом на випадок небезпеки» та роздати її копії селянам. Якщо на ній вказати кілька укриттів, вони напевно вирушать туди під час нападу. А укриття варто обладнати пастками та бар'єрами від монстрів. Зараз моя мета - зробити все, щоб протриматися одну ніч.

Демони, схоже, все-таки слабшали від денного світла, з настанням ранку багато виснажувались, у такому разі з'являється шанс залишити село.

Я зітхнув. Тут не до запаморочень, доведеться триматися щосили, не можна розлягатися в непритомності. Потрібно ще стільки всього зробити, справ у мене як чортів у пеклі.

Коли я постукав у двері церкви, мене як завжди зустріла Марі зі своїми щоками-яблучками.

«Ласкаво просимо, пане Ліан! Хі-хі, діти теж на вас дуже чекали. Тільки й повторювали: "Прийшов?", "Вже прийшов?"».

«Добрий день, пані Марі. Ха-ха... справді?»

«Звичайно!»

Ну, я ж щоразу приносив смаколики, тому вони й чекали в передчутті.

Цукор у цих землях коштував дуже дорого. На жаль, у цій країні його не виробляли. Тому що цукрова тростина росла тільки там, де цілий рік тепло, так що тут її виростити не вийде, навіть якби захотілося. Доводилося покладатися імпорт з країн, що є набагато південніше, а імпортна продукція була дорожче у світі. Тому всілякі насолоди, що продаються в магазинах, занадто дорогі для цих дітей. На відміну від мого рідного світу, тут солодощі - це не те, що могла дозволити собі проста людина.

Декілька хлопців, що грали у дворі, помітили, що я прийшов, і кинулися в мій бік.

«Ах, Ліан!»

«Ліане!»

«Агов! Це Ліан!»

«Привіт, усі сьогодні такі життєрадісні. Це добре».

Дітлахи почервоніли і зніяковіло посміхнулися. Троє малюків тримали поділ мого весняного пальта, у всіх трьох було кучеряве каштанове волосся, а очі у правого - червоне, у дитинки посередині - жовті, і у лівого - зелені. Судячи з розповіді Марі, це були старший брат і дві сестрички, але я їх не розрізняв. Розумів, хто переді мною, тільки по очах - на світлофорі кольори розташовувалися так само.

«Ліане, післи глати!»

«Іглати!»

«Післи!»

«Гаразд, пізніше, добре?» - я погладив кожного по голові й усміхнувся. Оо, такі милі. Це зцілювало моє поранене серце.

«Так! Пан Ліан - зайнята людина, не дошкуляйте йому, добре?» - діти розчаровано сказали хором «Так» і побігли назад у сад.

«Тоді побачимось пізніше, Ліане!»

«Пізніше!»

«Так-так», - я помахав їм рукою.

Тут завжди кипіло життя, цим церква докорінно відрізнялася від тихого особняка Ліана.

Я передав паперовий пакет із булочками Марі:

«Це частування до сьогоднішнього чаювання, прошу».

«Ох, який чудовий аромат. Я дуже вам вдячна, але... необов'язково так дбати...»

«Це не проблема. Адже ви дозволили мені вільно користуватися кімнатою. Крім того, я купую тільки те, що мені подобається, так що яке ж це занепокоєння», - коли я розсміявся, Марі теж зарум'янилася:

«Хе, ось як. Тоді я приготую вам смачний чай!»

«Чудово! Чекатиму цього з нетерпінням».

«Добре! Чекайте на чаювання, будь ласка. Я буду у вітальні на першому поверсі займатися документами. Якщо щось знадобиться, ви завжди можете покликати мене, я почую».

«Добре».

«Чай буде поданий опівдні».

«Дуже дякую».

Обід я носив із собою, тож Марі готувала для мене тільки чай. Вона пропонувала і подавати обід, але я не міг докучати їй ще й цим. Готувати нехай навіть на одну людину кожних вихідних - ці витрати відчутно позначаться на фінансах церкви. Я помахав Марі і подався до своєї лабораторії на другому поверсі в задній частині будівлі.

Я вливав магію в прозорий камінь, поміщений у центр пофарбованої водонепроникною фарбою дерев'яної коробочки, поки той не став блідо-жовтогарячим. Подібно до побутової техніки, яка в нашому світі не працювала без електрики, тутешні магічні амулети не працювали без магії. Вони тому називаються магічними, такі справи. Для роботи їм потрібне джерело живлення, це цілком логічно. Але, все-таки, якщо це фентезійний світ меча і магії, мені хотілося б, щоб у цій галузі правила були по фентезійному містичними, Богиня.

Зітхнувши, я нарешті закінчив три «Сигналізатори (карають блискавками)№2» Вони містилися в долоню, але були нашпиговані тонкою магією (зроблено мною). Знову закружилась голова.

Незабаром запаморочення пройшло, але голова досі була важка. Можливо, я витратив надто багато магічних сил; досі відчував, що тіло тремтить. Симптоми дуже були схожі на ті, які відчуваєш, коли здав дуже багато крові. Мабуть, варто зробити перерву та попросити Марі приготувати чай. Я підвівся з стільця, спираючись рукою об стіл: тіло, що неміцно стояло на ногах, шукало підтримки. Знов закрутилася голова, але варто було ненадовго завмерти, як стало краще, тому я можу вийти із кімнати. Хоч би до сходів дістався.

Спустившись, я таки не зміг більше стояти і сів на сходинку. Погано. Витратив дуже багато крові... тобто магічної сили. Я більше не міг рухатись. Коли збирався підвестися, не вистачало сил, щоб підвестися на ноги. Марно вони просто не хотіли рухатися. Нічого не вдієш, трохи відпочину. Після невеликої перерви я мушу відновитися. Я притулився спиною до стіни і заплющив очі.

«Агов, з тобою все гаразд?»

Що це? Здається, я почув знайомий голос. Ні, нісенітниця якась. Його тут бути не могло, він пішов на підробіток.

«Гей? Тримайся».

Мене струсили за плече.

А? Як так? Ні, його точно не повинно бути, сьогодні за графіком він підробляв із ранку до пізнього вечора. Так мало бути... Коли мені вдалося розплющити важкі повіки, в очі тут же кинулися знайомі блондинисті патли. На звичайно спокійному обличчі зараз брови сходилися до перенісся. То був Альфред. Чому він тут?

«Уваа?! - коли до мене це дійшло, від подиву я смикнувся і вдарився спиною об стіну. - Агх... - ще й потилицею не слабо приклався, від чого запаморочення стало ще сильнішим».

«Гей, все гаразд? Що з тобою... Погано почуваєшся?»

«Щ-що ти тут робиш...?»

«Я? О дідусь, з яким я ремонтував дах, послизнувся. Мені його вдалося підстрахувати, але я впав і зламав руку».

«Що?!»

«Ну, головне, що з ним все добре. Зі зламаною рукою толку від мене не багато, так що він відправив мене до лікаря-ведмедя і звелів сьогодні відпочити. Ось я й повернувся».

Причому Альфред розповідав з таким безтурботним виглядом, мовляв, та так, упав трохи! Його байдужість до самого себе мене засмучує.

«Зламав руку?! - я придивився і помітив, що той мав пов'язку на лівій руці. - Т-точно! У мене ж є першокласний цілющий еліксир! Почекай, я його тобі дам... ні, в сенсі, так і бути, подарую. Кість він, звісно, не зросте, але зміцнить, а ще матиме знеболюючий і протизапальний ефект... - коли я сунув руку в кишеню піджака, її зупинили».

«Не потрібно. Я був у лікаря, він вправив кістку на місце. Якщо буду пайкою, поки вона не зростеться, все буде добре».

«О так, ось воно що...» - для відновлювальних еліксирів існували свої межі, і лікування магією дуже важких травм чи переломів важко було.

Звичайно, були ліки, здатні вилікувати і таке, але для звичайних людей вони коштували надто дорого, настільки, що навіть не всі багатії могли собі їх дозволити. Саме тому у цьому світі існували лікарі на кшталт доктора-ведмедя, які вивчали лікарські рослини та медицину. Так само, як неможливо використовувати магічні техніки без вивчення, лікувальні практики без знання основ теж застосовувати не вдасться.

«І взагалі, ніж пропонувати його мені, чи не краще використати самому?»

«Мені в цьому немає потреби».

«Так? Тоді чому... ти такий блідий?»

Я блідий? Самому мені цього не було видно.

«Нічого страшного. Це пройде... якщо я відпочину», - незважаючи на мої слова, глибока зморшка між брів Альфреда нікуди не зникла. Чому це? Просто магічне виснаження, те саме, що й анемія. Елексирами це не вилікувати.

«Відвести тебе до лікаря?»

«Не піду», - пояснювати доведеться довго.

«Тоді... може, відвести тебе додому?»

«Ні, не хочу повертатися», - виходячи з особняка, я сказав, що прямую до бібліотеки. Якщо мене забере Альфред, теж вийде заплутана історія. І у мене немає терпіння, щоб це все пояснювати.

Альфред зітхнув з надзвичайно стурбованим виразом обличчя.

«Тоді залишайтеся принаймні на місці. Не варто багато рухатися».

«Так, так. Я залишусь тут. Зараз трохи відпочину і мені стане краще. Тобі самому варто піти до кімнати, Альфреде, ти також поранений. Дай мені спокій, не звертай уваги».

«Я не можу бути спокійним, якщо ти залишися в такому місці», - він узяв мене за руку, щоб підставити плече, але я її скинув.

Я просто хотів, щоб він швидше пішов. Занадто клопітно пояснювати, що зі мною. Голова досі паморочилася, а тіло не хотіло рухатись, як мені треба. У моєму стані було надто складно позбутися Альфреда. Ах, точно. Ще треба було придумати для того переконливу причину, що я взагалі тут забув. Щось підходяще...

«... батько попросив перевірити, чи стало краще керування церквою...»

«Ось як? Не розмовляй через силу, - я насилу змусив працювати голову, але мене перервали. Та якого біса... Альфред поклав мені руку на лоб. - Тепла... ні. Навпаки, у тебе дуже низька температура. Такий холодний... Ти впевнений, що з тобою все гаразд? Все-таки треба до лікаря...»

«Я сказав, що не піду, отже, не піду. Залиш мене в спокої!» - коли я на нього накричав, хлопець зробив роздратоване обличчя, зміряючи мене гострим поглядом.

Ах, схоже, йому це не сподобалось. Ні, він і до цього мав мене ненавидіти, тож якась різниця. Нехай ненавидить. Адже це правильно, у мене немає вибору, окрім як бути ненавидним. Так і має бути. Саме так. Правильно?

Я граю роль ненависного персонажа. То чому зараз дивуватися? Хіба не так усе мало бути з самого початку?

Від крику голова ще більше запаморочилася. Як погано, здається, мене нудить. Не хочу бачити обличчя Альфреда. Будь ласка, піди кудись. Відчепися, я тобі не подобаюсь, хоч би це я в змозі зрозуміти.

«Іди... до кімнати»,- хоч я й сказав тому йти, Альфред сів переді мною і навіть не думав рухатися. Він з похмурим обличчям продовжував щось думати.

«...може, «дефіцит мани»?.. - почув я його шепіт. Назва хвороби, протилежної тій, що він перехворів. Немає в мене нічого подібного, просто перепрацював. - Цікаво, а передача магічних сил допоможе?.. - він продовжував бурмотіти собі під ніс».

"Передача магічних сил", як зрозуміло з назви, дозволяла передати свою ману іншій людині. Про це розповідали на лекціях середнього рівня володіння магією. Однак цей спосіб спрацьовував не завжди. Якщо магічні потоки виявляться несумісними, стане лише гірше. Як із переливанням крові. При низькій сумісності станеться відторгнення, який приймає відчує біль і погано себе відчує. На уроці мене якось змусили попрактикуватися з учнем, який сидів за сусідньою партою, але я відштовхнув його, бо це було неприємно. Нічого не міг з цим поробити. Було надто боляче. Після цього я дуже паршиво відчував, серйозно, урок був жахливий.

Я похитав головою.

«Не потрібно. Ти сам поранений. Ні, краще одужуй швидше. Інакше пані Марі та малеча переживатимуть...І я теж. Чомусь ти постійно отримуєш травми. А оскільки грошей немає, намагаєшся не звертатися до лікарні та лікуватись власними силами. Схоже, тебе рятувала лише дивовижна стійкість майбутнього Героя».

Мені якимось чином вдалося витягти відновлювальний еліксир зі свого піджака та закинути у нагрудну кишеню Альфреда.

«У мене є один зайвий, тож тримай. Будь вдячний. О, і можеш не хвилюватися, на відміну від тебе, я багатий. У мене вдома такий багато».

Альфред глянув спочатку на свою кишеню, потім на мене. І знову в нього на обличчі застиг той кам'яний вираз, через який я не міг зрозуміти, про що той думав. Блондин закотив рукав моєї сорочки і стиснув моє зап'ястя. Поступово шкірі там, де торкалася його долоня, стало дуже тепло, як від гарячого компресу. Таке відчуття, що в мене просочувалося щось тепле. Не може бути!

«... Боляче? Погано почуваєшся?»

«Що ти робиш...?»

«Боляче?»

«Ні, але ти...»

«Тобі погано?»

«Ні, але...»

«Тоді все гаразд».

Що відбувається?

«Хм...Як сказав професор, передача магії через шкіру займає занадто багато часу. Та й великого обсягу не передати, то сонце сісти встигне, - він глянув на мене. Що? Чого ти дивився? - Все-таки найшвидший спосіб через слизову».

Негайно припини, це екстрений метод лікування у разі крайньої необхідності. Щось на кшталт штучного дихання. Мене схопили за підборіддя. Я хотів зупинити його, але тіло не слухалося. Чужі губи накрили мій рота, по горлу пройшла хвиля чогось теплого. Як колись вип'єш алкоголю. Альфред трохи відсторонився і посміхнувся.

«Схоже, ми сумісні».

При високій сумісності магічних сил... Чужа мана без проблем поєднується з манною приймаючого, поширюється по всьому тілу, залишаючи почуття приємного сп'яніння... для обох. Коли старий учитель читав лекцію про «передачу магічних сил», він посміхався, як злочинець. Старий збоченець.

Він ще додав, що це означало і ідеальну сумісність у ліжку. До речі, це була взагалі зайва інформація.

«Досить... Альфре...» - мені знову заткнули рота. На цей раз тепло захлеснуло мене з головою.

«Ммгх!..» - я почував себе так, ніби безупинно, нещадно, чарка за чаркою, мені вливали гаряче саке.

А після наздогнало відчуття, що я дуже п'яний. Безформне тепло без перешкод проникло всередину, захлеснуло і закружляло по тілу проти мого бажання.

Проте моє тіло не відкидало його - навпаки я зрозумів, що почав жадібно поглинати його, наче відчайдушно намагаючись оговтатися від зневоднення. Розуміти я розумів, але все тіло горіло й боліло. У голові залишилися лише порожнеча та гелікоптери. А ще мені було страшенно жарко, піт потік струмком.

Жарко, надто жарко, все тіло тремтіло. Досить, я вже сповнений до країв. Більше не можу. Більше я вмістити не зможу, вистачить, це вище за мої сили.

Надто спекотно та боляче. Що? Що це? Не можу зрозуміти. Але, якось... хоч це і боляче... це ще й приємно... Я знав, що зараз втрачу сил, але тіло мене не слухалося і я нічого не міг вдіяти.

Губи, що накривали мій рота, нарешті відсунулися. Коли я розплющив очі, трохи тремтять блакитні очі глянули на мене зверху вниз. Альфред із здивованим обличчям у поспіху витягнув руки, щоб підхопити моє тіло, що похитнулося. Впіймав. Якось... він тепер більший за мене? Коли це відбулося?

Моє тіло взагалі не хотіло рухатися, будь що буде.

Альфред, який усвідомив мій зовсім безпорадний стан, спантеличено схилив голову набік. Мерзотник, ти що наробив? Я зараз не те що руку підняти, навіть пальцем поворухнути не міг.

«Гм... Дивно. Я ж відчув, що «передача» спрацювала...»

Неймовірним зусиллям мені все ж таки вдалося змусити рота відкритися:

«Ти... всьому треба... знати... міру...»

«Міру?»

«Якщо... передати... надто багато... результат буде... зворотний...»

Кожна людина мала свою межу магічних сил. Якщо його перевищити, тіло не витримає і відмовить. Ось як моє зараз! Альфред кивнув і промимрив «ага» - мабуть, зрозумів, що я хотів сказати.

«Вибач. Зрозуміло, я перестарався... Хммм, знайти міру складніше, ніж я думав».

Тільки для тебе! У тебе нелюдський запас магічних сил.

До речі, чому він вибрав саме цей метод? Той збочений дід говорив, що передачу через слизову оболонку використовують лише у разі крайньої необхідності. Чому ти застосував його зараз? І чому ти із цього приводу абсолютно спокійний? Про що взагалі думав? Та він знущався.

Телепень, холоднокровно взяв і поціл...

Ні ні ні ні.

«Ти... ідіот... йолоп... повірити не можу...»

«Вибач. Проте твоя температура повернулася в норму. До цього ти був надто холодний, як брила льоду. Ах, але тепер надто гарячий... Хм. Не знаю... все-таки краще до лікаря...»

«Не піду, - довелося зібрати всі сили для короткої відповіді. Альфред зітхнув. - Все... буде добре... просто... дай мені... трохи поспати... заспокойся...»

«Точно?» - Я кивнув. Зараз я трохи заспокоївся і відчув, що якщо не напружуватися, то жар потихеньку покине тіло.

«Я зрозумів». - З цими словами Альфред підхопив мене під коліна і закинув на плече.

Його погана сила все ще була при ньому. Але такий спосіб перенесення досить тяжкий... для мене! У мене кров до голови приллє! У найкращому разі просто приллє кров! Ох, в очах потемніло... Альфред піднімався сходами, не зважаючи на мене. Та куди ти мене тягнеш? Все, марно. Я багато чого хотів би спитати і сказати, але моя свідомість... Десь у момент, коли Альфред чи то зійшов на останню сходинку, чи ні, я відключився.

Коли я розплющив очі наступного разу, я лежав на ліжку в незнайомій кімнаті. Чомусь це було зовсім порожнє приміщення, з мінімумом необхідного. Альфреда не було. Я з полегшенням видихнув. Якби він був тут, можливо, я б не зміг нормально зіграти Ліана через сум'яття.

Правда, він був нестерпний. Цьому хлопцю явно не вистачає здорового глузду!

...Знав би, що так обернеться, краще б поцілував одну з дівчат, що захоплено зітхали по мені.

Зараз заплачу... Ні, це інше. Це не рахується. Це було в рамках порятунку життя, тому не вважається. Так! Таку передачу використовували у надзвичайних ситуаціях, якщо вірити словам старого збоченця! Так правильно. Все так. Тож це не береться до уваги. На тому й вирішимо.

Я нарешті прийшов до тями і встав з ліжка.

Я крадькома підібрався до вітальні і прочинив двері. Звідти пролилося м'яке світло. Марі сиділа за столом сама і щось писала. Я оглянув кімнату, але не помітив дітей. Альфреда теж...

- Ах! Пане Ліан! Ви вже добре почуваєтеся?! Коли я дізналася, що ви знепритомніли, то дуже переживала... Вибачте, якби я тільки була уважніша... - Марі, яка помітила мене, поклала ручку і поспіхом підбігла.

«Н-ні, це цілком моя вина! Ви тут зовсім ні до чого, пані Марі! Тим більше, я вже гаразд. Тож, будь ласка, не хвилюйтеся».

«Як же... ви справді гаразд?»

«Так, перепрошую, що змусив переживати».

«Ні-ні, головне, що з вами все гаразд. Я можу зітхнути спокійно», - Марі полегшено поклала руку на груди.

«О, і ще... Де Альфред...»

«Ала? Він пішов на вечірній підробіток... я казала йому зробити сьогодні перерву, але... він же не слухає. Клопітка дитина».

«Ось як...»

Слава Богу! Врятований! Правильно, в «Графіки підробіток братика Ала» безумовно було підробіток увечері в барі! Чого? У сенсі, яке підробіток зі зламаною рукою?! Дурень чи що? Що він тільки думав? Хоча ні, мені на користь, що він пішов! Не знаю, як дивитися йому у вічі!

«О, ем, Марі, вибачте, але мені, мабуть, настав час повертатися додому».

«Ох, вже? Може, залишитеся ще ненадовго та відпочинете...»

«Н-ні, все добре! Сонце вже сіло!»

За вікном справді вже сідало сонце, схоже, проспав я пристойно. У сенсі я десь півдня проспав без задніх ніг. Гей-ей, не можна стільки спати.

«Ось як... Будь ласка, бережіть себе. І ще, пане Ліане, прошу, хоч іноді відпочивайте. Останнім часом ви виглядали дуже стомленим».

«Ви так думаєте?»

«Так!..Ви занадто багато працювали. Не змушуйте мене хвилюватися за вас Пане Ліане, будь ласка, не перенапружуйтесь так сильно».

«Це...»

«Це правда. Будь ласка, відпочиньте завтра як слід. Організму потрібен відпочинок. Якщо бігти без зупинки, зрештою впадеш!» - Марі надула щоки і тицьнула в мене маленьким пальцем. Тичок вийшов досить сильним і я зробив крок назад.

«В-вибачте...»

«Хе-хе, ось-ось, приходьте будь-коли, а не тільки у вихідні, вам завжди раді. А якщо скажете, що прийшли помолитися, Ал не буде здивований. Адже церква відкрита для кожного...»

«Так-так...» - защипало очі, але я стримався.

Не говоріть несподівано таких добрих слів, я перестаю розуміти, як краще вчинити.

Дорогою додому чомусь у голові було дуже ясно. І тіло, що здавалося до цього непідйомним, полегшало. Може, тому, що я проспав півдня - зазвичай я сплю неспокійно і часто прокидаюся після опівночі. Погано тільки, що на «Сигналізатор №2» пішло надто багато магії. Одна за іншою згадувалися події цього дня, поки я не перервав цей процес.

Забудь!

Це був порятунок життя. Альфред, мабуть, так і думав.

У будь-якому разі, сон був важливим. Відтепер постараюся не надто перенапружуватися. Я ухвалив таке рішення.

***

Ранок понеділка.

Я розмовляв зі трійцею хуліганів в класі, коли Альфред, що увійшов до кабінету, попрямував до мене. І я навіть утекти не міг, бо в кімнаті було повно людей, тож залишалося тільки спостерігати, обливаючись холодним потом, як Альфред наближався. Не підходь! Прошу тебе! Ну будь ласка!

«Гей».

«Щ-що?»

«Тобі стало краще?»

«Ах? Про що це ти?! Не розумію про що ти говориш!» - Альфред підняв праву брову.

Я чекав на відповідь і чув, як часто й голосно билося серце. Він зібрався розповісти про те, що сталося в суботу? Вперед у тебе все одно немає доказів. Таке було? Ніяк не можу нічого згадати», - найкраще зробити такий вигляд.

Ну давай. Якось я викручусь. У голові я прокручував купу моделей розмови в голові... але жодної ідеальної не знайшов. Я хвилююся. Ось тому я й кажу, що не сильний в імпровізації та несподіваних ситуаціях! Допоможи мені, Коічіро!

«Ти...»

«Що таке? О, урок уже починається. Може, тобі варто зайняти своє місце? - Правильно, швидше йди до своєї парти! Та швидше ж!»

Альфред глянув на мене і зітхнув. Це ще що? Жодного виховання - ось так дивитися людині в обличчя і зітхати.

«Ну, якщо з тобою все добре...»

«Ти правильно подумав! У мене все в порядку! Н-ну... дякую....за турботу, все ж таки це правда. Дякую, що допоміг, але метод вибрав огидний!»

Кутник губ Альфреда підвівся. Чого це ти так нахабно посміхаєшся? Це мій запатентований жест! Не смій!

Раптом його обличчя виявилося ближчим.

«Якщо знову закінчиться магія, то скажи мені» <3

«Щ-що! Сідай швидко на своє місце!»

Тріо стіною стало між мною та Альфредом. Врятований!.. Хто б міг подумати, що ви можете бути такими корисними?

«І правда! Чого це ти трешся біля Ліана! У такої бідної людини, як ти, дійсно є хоробрість!»

«Таким, як ти, наближатися до нього заборонено!»

«Правильно!»

Знизивши плечима, Альфред зі сміхом повернувся на своє місце.

Чому ти більше за мене схожий на хулігана?!Це моя роль! Трясця його матері!

Я відіграюся після обіду на фехтуванні, розкочу тебе в пилюку! Від твоєї популярності і сліду не залишиться.

Просто зачекай!