У сонячний день

Через два дні Альфред повернувся до школи. Ті страшні рани повністю зцілилися. Як і очікувалося від майбутнього Героя, його здатність до відновлення була поза звичайним розумінням. Діл, побачивши Альфреда, закричав і втік. Ну, думаю, це краще, ніж якби він знову поліз у бійку?

Той день справді був важким із різних причин. Але я знайшов людину, яка розуміє мою ситуацію і допомогла мені. Завдяки цьому мою пригніченість як рукою зняло. І мій хронічний гастрит на ґрунті стресу... не почав проходити. В дійсності. Прямо зараз я відчуваю, наче мені встромляють ножі в живіт.

На шляху до кабінету лекцій середнього рівня володіння магією... Ні, весь сьогоднішній день, з самого ранку погляд Альфреда був зосереджений на мені. І без будь-якого виразу на обличчі.

Страшно! Я зовсім не міг збагнути, про що він думав! Але й почути відповідь я боявся, тож не питав!

Це те, що вони називають «бути як на голках»? Як взагалі я маю назвати цей стан?. У будь-якому разі, через цей безглуздий стан я не міг заспокоїтися і мій шлунок вбиває мене з самого ранку.

Все з мене вистачить. Хочу якнайшвидше поїхати додому.

Я зітхнув. Зараз у коридорі, що веде до корпусу, де проходили заняття для спецкласу, не було інших учнів. Навіть моя злісна трійця знаходилася у шкільному дворі та складали іспит з агрономії. Тож зараз тут були тільки я й Альфред... Той ішов за мною. У буквальному значенні слід у слід. Будь ласка, відійди трохи подалі! Занадто близько! Мені дуже не подобалася така маленька відстань!

«Агов...» — він мене гукнув.

Якимось дивом мені вдалося втримати крик, що рветься назовні. Все-таки той заговорив зі мною. Втекти не вдасться — ми йшли на той самий урок.

«Чого тобі?...»

Я почув, як після паузи Альфред відкрив рота:

«Ти... позавчора...»

«Ой!...Того дня, як закінчилися заняття, я одразу пішов додому! Прямо додому! Навіть у бібліотеку не заходив!» — я в той же момент випалив заздалегідь підготовлену репліку, дивлячись наперед.

Правильно. З початку і до кінця я вдаватиму, що «позавчора вирушив відразу додому»... в сенсі, наполягати на своєму. На щастя, не знайдеться жодного доказу, що я був у лісі. Ніхто не скаже правду Альфреду. Ідеальний злочин. Щоправда, жодних злочинів я не робив.

Альфред замовк. Повірив мені на слово... ні, зрозумів, що йому не залишалося нічого, як повірити, чи не так? Ну а іншого вибору в нього було. Тому що я не залишив жодних доказів, що був із ним тоді! Так що тепер ми повернемося до повсякденного дня.

Раптом він схопив мене за руку.

«Ааа?!» — він зупинився і потягнув мою руку назад, довелося теж зупинитися.

«Що...»

Альфред підніс мою руку до свого обличчя. Він уважно оглядав її, то повертаючи, то нахиляючи... Наче щось шукав.

«Позавчора... ні, уже декілька днів мені снитися кошмар... — він зашепотів, опустивши очі вниз. — Я все ще не можу ясно згадати, що відбувалося позавчора. Все ніби було уві сні... чи наяву... що було сном... а що дійсністю... не можу розібрати...»

«Г...га... Ось як?» — почувши це, я відчув полегшення. Добре, це дуже добре. Він нічого не пам'ятав, що сталося позавчора. Ну, очікувано, він же більшу частину часу був непритомний!

«Але... весь цей час... чиясь тепла рука тримала мою... хтось казав... що все буде добре... сон... ні... чи сон це був. .. — я тяжко проковтнув. — Тонкі, такі витончені пальці, дуже маленька рука. Так, ось така, — ніби на підтвердження, він стиснув мою долоню».

Серце забилося, як божевільне. Це погано. Цей паразит Альфред надто добре запам'ятав деталі!.. Треба якось переконати його, що то був сон. Насилу до цього моменту я підтримував сюжет арки стартового села. Якщо зараз вона піде в невідомому мені напрямку, то я перестану розуміти, як краще чинити наступні чотири роки. Я не зможу більше пророкувати події. Тому я маю повернути все назад, в русло оригінального сюжету.

«Ц-це в тебе було те саме. Ти просто бачив дуже реалістичний сон».

«Настільки реалістичний, що він на сон не був схожий?»

«Саме так! Ти ж часто бачиш сни, близькі до яви? Дуже реалістичні сни. Наприклад, якщо сильно втомлюєшся, чи не так? У мене теж таке бувало. Це якраз твій випадок. Так що сон, який ти бачив, ні ось стільки не має до мене жодного відношення!»

«Сон...»

Правильно. Сон, це був лише сон. Тож відпусти вже мою руку. Чому ти все ще розглядав мої пальці? Цей паразит... Невже не вірив у те, що я сказав... і шукав доказів? Докази, які заперечують моє ідеальне алібі! Пф... на жаль. Це я також передбачив. Моє алібі бездоганно, тобі його не зруйнувати!

«Я... дуже сильно стискав ту руку... весь час... отже, гадаю, навіть зламав...»

Оце, до речі, правда! Пальці на правій руці почервоніли і набрякли, і боліли так сильно, що навіть поворухнути було неможливо! Можливо, причиною того жахливого болю стала тріщина в кістки. Все твоє лихо. Втім, я скористався високоякісним цілющим кристалом і навіть сліду не залишилося. То він увесь цей час турбувався, що поранив свого рятівника? Не хвилюйся, рука цілком здорова. Але боляче було до сліз! Задумайся над цим.

«Бідолаха. Я впевнений, цій людині було дуже, просто страшенно боляче, — Альфред здивовано підняв брови. Я знову зітхнув. — Слухай, відпусти мою руку...»

«Га...»

«Що? — Чого знову? — Що? — Альфред не зводив погляду з тильного боку мого зап'ястя... Знову підніс руку до обличчя, прискіпливо розглядаючи шкіру, причому настільки близько, що я відчував його подих. — Т-та ч-чого тобі?»

Що ти побачив? Мені ж лячно.

«Тут подряпини».

«Що?!»

Альфред без дозволу розстебнув манжету сорочки і закотив її рукав разом із рукавом піджака до ліктя. Гей, ти що твориш?! А якщо пам'ятається? Вона дорога взагалі! Той кивнув сам собі і на щось з урочистістю мені вказав:

«Ось».

«Чого тобі, нічого там не було».

Подряпини і справді були, приблизно за п'ять сантиметрів по діагоналі від зап'ястя зміїлися дві червоні смуги, що нагадували дощових черв'яків. Я їх не помітив. Тоді нічого дивного, що два дні тому, коли я приймав ванну, при дотику до води було легке відчуття печіння. Я тоді подумав, що, мабуть, сіль для ванни дратувала шкіру. А це, виявляється, було через подряпини. Але де вони взялися? Чи може бути... я роздер шкіру, коли відвоював назад руку? Сліди наче від нігтів... Це дуже погано. Мабуть. Потрібно швидко щось вигадати.

«Ех... мабуть, об гілку якусь подряпався».

«Гілку?»

«Точно! У сенсі, так. Думаю, об гілку з дерева в моєму саду».

«Сад...»

«Правильно. У нас великий сад, а я щоранку бігаю, напевно, тоді це й сталося», — старанно я намагався брехати.

Альфред все одно не зможе перевірити мої слова. Тож подряпини не зійдуть за фізичний доказ. На жаль та ах. Правда, спітніти я трохи встиг! Альфред невдоволено глянув на мене з засмученим виразом обличчя. Я підняв підборіддя, примружився і переможно посміхнувся. Я переміг.

«...Більше не болить?»

«Зовсім ні. Та це не серйозна рана, а дрібниця. Навіть ліки не знадобляться, досить просто лизнути».

«Хмм...» — за байдужою відповіддю було незрозуміло, переконав я її чи ні.

Альфред, як і раніше не бажаючи дати спокій подряпини, підняв мою руку ще вище.

А потім. Він їх лизнув. Подряпини.

«Га?!!» — Від дивних дій Альфреда у мене всі думки вилетіли з голови, я завмер. Поглянувши на мене, він ще раз лизнув, від ліктя до зап'ястя. Я відчував, як щось тепле і вологе ковзало по той бік руки, яка мені була не видно.

Я-я-якого б-біса ти робиш?!

«Щось т-ти...»

Альфред підняв блакитні очі і примружився, дивлячись на мене. Чомусь у нього на обличчі грала несподівано неприємна усмішка.

«Ти сказав, подряпини зійдуть, якщо лизнути. Я хочу, щоб вони зійшли».

То це помста!.. Не зумівши зруйнувати моє ідеальне алібі, він вирішив так відігратися! Ти дитина, чи що? А, ну так, і справді дитина! Ось чорт!

«Д-дурень! Я ж не сказав це зробити!»

«Ти почервонів».

«Замовчи! В-відпусти!..» — я відчайдушно виривав свою руку, але Альфред не відпускав.

Він веселився, з усмішкою спостерігаючи за моїми безуспішними спробами вирватися. Сволота! Та ти знущаєшся! Ні, це має бути моя роль! Я був так засмучений, у сенсі злий, що з силою штовхнув цього бугая під коліна, в слабке місце. Я вклав в удар всю силу. Вийшло дуже голосно.

«Ой!»

Як і очікувалося, майбутній Герой теж відчував біль, тож тихенько застогнав і похитнувся. Та навіть Бенкей¹ би заплакав від такого! А вже Герой — тим паче мав заплакати.

¹Гомілку в Японії також називають "слабким місцем Бенкея" (місце, яке змушує Бенкея [яп. воїн-монах] плакати). Це схоже на японську версію ахіллесової п'яти / ахіллового сухожилля.

Хватка на руці послабшала, не гаючи часу, я скористався моментом, щоб скинути захоплення та звільнити зап'ястя.

«Що посієш, те й пожнеш, дурень! Ідіот! Збоченець! Дундук! Ходяче непорозуміння! Кретин! Та щоб тобі вічно спізнювався, нахопити невдач і поодинці ходити на додаткові уроки!»

Видавши всі образи, які тільки міг придумати, я рвонув геть, як від пожежі, залишивши в коридорі Альфреда, що потирав гомілку.

Ось бовдур! Мене брудно домагався майбутній Герой! Та якби ти таке з дівчиною зробив, на тебе до суду подали б! Ні, зроби таке і тебе проклянуть, зневажатимуть як сертифікованого збоченця! Щоби з тобою так і зробили... хай так і буде.

Справді, я теж можу подати скаргу. За раптове облизування руки...

Ні, ні, ні. Нізащо, надто соромно. Винести на публіку? Та ні в життя. Мабуть, краще просто забути. Забудь. Забудь про це!

Так буде найкраще.

Чорт, і як тепер заснути після домагань? Треба було ще раз йому врізати, по голові чи животі.

Хтось, прошу, подаруйте йому трішки здорового глузду!