Випадок у дощовий день (2 частина)

Дивовижним чином ми встигли до останніх хвилин роботи сільської клініки. Вона працювала з десятої ранку до сьомої вечора. Минуло десять хвилин з того часу, але я вдав, що не помітив. Це була надзвичайна ситуація, тому нас повинні були прийняти. Я попросив Шуріо покликати лікаря, а сам залишився в кареті. Через деякий час з'явився бородач, якому форма дзюдоїста підійшла б значно більше білого лікарського халата. Ведмідь, ну як ведмідь.

Ведмідь з надутими, як у білки, щоками, і щось жуючи йшов тяжкою ходою. У минулому житті він був ведмедем, я в цьому певен. Та його навіть звали Кумаріо Беард¹, надто по-ведмежому! Шуріо відчинив перед ведмедем... ні, лікарем-ведмедем двері екіпажу. Той пригнувся у своєму білому халаті і заліз усередину.

¹Кумаріо Беард - "кума" по-японськи - ведмідь.

«Ах. Та що ж таке, - він почав говорити. - Пропустив через невідкладного пацієнта обід, тільки сів за стіл, знайшовши хвилинку, і ось знову... ой?! - роздивившись у темряві, лікар-ведмідь здивовано розплющив очі. - Аааа?! Налякали! Чи не молодий це пан Ліан? А?! Що? Та що тут відбувається?!»

Чомусь він дико розгубився, але я це проігнорував.

«Дякувати Богу, ми встигли...»

«Ні, не встигли! Ох, я розлютився, не подумавши, але взагалі приймальні години вже закінчився. Я вечеряв!»

«За це перепрошую, лікарю. Але ваша допомога потрібна прямо зараз».

«Прямо зараз? Вам?»

«Ні, Альфреду».

«Альфреду? Що?! Невже цей обідранець з церковного притулку?! Ось це так!» - лікар-ведмідь знову округлив очі. Мені здається, він дуже часто дивується!

«Досить. Найшвидше огляньте його, у нього сильний жар».

«Як скажете...» - лікар сів поряд зі мною і почав оглядати. Сидіння було розраховане на те, щоб на ньому з комфортом розташувалися троє людей, але цей лікар був настільки величезний, що займав майже весь простір.

«Як не подивися, травми серйозні... що трапилося?»

«Упав... дорогою...»

«Невже?..» - тепер уже лікар дивно подивився на мене. Та що всі на мене вирячилися?! Якісь проблеми?!

Я відвернувся й глянув на Альфреда. Ситуацію важко пояснити, лікар просто не зрозуміє. Я не зможу.

«Так що? Його стан...»

«О-о-ой...Так. Схоже, в нього "магічна лихоманка"».

«Магічна... лихоманка?»

«Так. У період активного зростання на неї хворіють люди, в яких прихований величезний магічний потенціал. Я спостерігав кількох таких у столиці. Через нестабільний фізичний стан вони перестають контролювати обсяги мани, що утворюється. Організм без зупинки виробляє ману, і коли резерв переповнюється, людині стає погано. Однак я вперше бачу хворого з такими симптомами в селі».

Слова лікаря нагадали мені дещо. Альфред якось казав, що важко контролювати силу. Він захворів ще тоді? У грі Героя теж час від часу траплялися вибухи сили. Виходить, то й була магічна лихоманка? А то у грі детально не пояснювали, у чому справа, здавалося, що вибухи сили відбувалися через сильні емоції. Виявляється, у цього явища назва була.

«Добре, зачекайте на хвилинку. Я ніби привозив зі столиці переважні для магічної лихоманки», - бурмочучи собі під ніс, ведмідь... тобто лікар повернувся до клініки.

Невдовзі лікар знову піднявся в карету, тримаючи в руках склянку води та маленький паперовий пакетик із ліками всередині. Він передав мені все це.

«Ось тримайте. Давати по одній таблетці вранці, вдень та ввечері до завтрашньої ночі. Якщо одну випити зараз, то до завтрашнього ранку його стан покращиться в рази».

«Зрозуміло...» - мені полегшало, з плечей просто гора впала.

Його вилікують, слава Богу. Було вірним рішенням привезти його сюди, щоправда. І так пощастило, що знайшлося ліки.

«Чи допоможете його напоїти?»

«О... звісно», - я сів біля голови хворого і трохи підняв його торс. Альфред так і не прийшов до тями, і піт з нього лив річкою. Йому було дуже погано.

Я вклав отриману від лікаря таблетку в рот хворому і підніс склянку з водою до губ.

«Альфред, випий. Це ліки, тобі стане легше, якщо ти це вип'єш», - у відповідь почув тишу. Він все ще був непритомний, але ніби зміг проковтнути, кадик засовувався. Не знаю, це спрацювали рефлекси чи ще щось.

«П-проковтнув? - доктор-ведмідь схопив Альфреда за підборіддя, відкрив тому рота і зазирнув усередину. - Так... гаразд, у роті нічого не залишилося».

«Ось як...» - дякувати Богові, що він зміг випити ліки.

Відчувши чужий погляд, я підняв голову. Лікар-ведмідь дивився на мене і посміхався, жмуривши темні очі.

«Що таке?»

«Га? Так... просто подумав, що ви, молодий пане Ліане, виявляється, змінилися».

«...!!! - якось мені вдалося втриматись і не показати, що я здивований. Не прозвучало жодного грубого слова, і все ж таки навмисна ввічливість фрази залишила неприємне почуття. Лікар ніби сміявся, насміхався з мене.

«О... про що ви кажете? Нічого не змінилось».

«Ні-ні, точно змінилися. Колишній молодий пан нізащо не допомагав би сирітці, якби той упав на дорозі».

«Та...» - я проковтнув слова спростування.

Так і було. Як сказав цілитель, колишній Ліан і пальцем не ворушив би, щоб допомогти Альфреду, навіть якби той упав перед ним. Крім того, він вважав бідняків брудними, знущався з них і зневажав їх. Думаю, в ролі Ліана мені природніше було б вдавати, що я нічого не знаю, і не втручатися. Думаю... але... все ж...

Знати, що відбувається... на власні очі побачити... і не втрутитися?

Але ж йому було так погано. Рани і цей жар. Як я міг його залишити в холоді, темряві та самоті? До самого ранку. І як би погано йому не було, ніхто б не прийшов...

Неприємна усмішка зникла з лиця лікаря, кінчики брів опустилися до форми «ハ», і він із стурбованим обличчям почухав голову.

«О-ох... Вибачте. Мені дуже шкода. Я був не правий. Наговорив тут. Нічого такого, я ні в чому не звинувачую молодого пана, тож не робіть таке обличчя. Ні, я скоріше вражений. Так. Вражений. Я зрозумів, що помилявся. Ви виросли порядним хлопцем».

У мене знову не було слів. То він такий комплімент зробив? Хоча, гадаю, для мене це не похвала. Мені ніби сказали, що мій Ліан зовсім не Ліан. Повний провал.

Цю роль справді складно грати. Вона настільки відрізняється від моєї справжньої особистості, що, як я не намагаюся, вилазить моє "я", і мені не вдається грати як слід. Знаю я. Я це знаю.

Але це занадто складно для мене, Коічіро! Ти казав, що весело пожити чужим життям, опинитися в шкурі іншої людини, але мені зовсім не весело! Життя Ліана ... Я не в змозі зрозуміти хід думок розбещеного багатенького хлопака! Я людина проста до мозку кісток!

І живіт розболівся!

Ще й прохання Богині висіла важким тягарем, а коли я засмучений, вона взагалі здавалася нездійсненною!

«Так-Так. Як добре. Я нарешті спокійний... Так турбувався про майбутнє цього села, але, схоже, й у ньому є проблиски!» - лікар схрестив руки на грудях і промимрив, киваючи своїм думкам, що тепер побоювання викликав лише наступний намісник, той ледар.

Шуріо, що заглядав у карету, гірко посміхнувся. Він нічого не сказав, але, схоже, думав так само. Мушу сказати, від думки, що майбутнім головою села стане старший брат Ліана... справді можна зажуритися. Не було певності. Я мимоволі замислився, що станеться з цим селом.

«Все добре, адже ми маємо молодого пана Ліана».

Погана справа. Дуже погано. Якщо вони розслабляться, то це може стати проблемою.

«Будь ласка, не переоцінюйте мене. Дякую, що оглянули його. Скільки я винен?» - я захотів якнайшвидше закінчити розмову і вийняв гаманець із кишені.

«Га? Ох, мабуть... Перепрошую, але ці ліки на вагу золота. Нічого, якщо ціна виявиться трохи високою?»

«Ніяких проблем. На відміну від вас, у мене повно грошей», - я спробував уразити, щоб хоч трохи виправити ситуацію.

Лікар-ведмідь підняв брову і пирхнув. Ціна, яку він назвав, і справді була високою. Що, напевно, цілком природно, адже ліки були особливими, а медичну страховку в цьому світі не винайшли. Тож доводиться платити. Для мешканця села ця сума була б небагато... точніше сказати болісно непідйомною. Але не для Ліана.

Стоп, а якщо... Якби на моєму місці стояв хтось із сільських, лікар назвав би меншу суму, таку, щоб селянин зміг заплатити. Насправді, я кілька разів чув, як сільські тітки шкодували, що лікар майже не брав грошей. А ось з мене можна запросити повну суму, або навіть трохи завищити з неприязні. Втім, та й нехай. Думаю, що це правильна реакція. Сім'я Ліана, та й сам Ліан у тому числі, не були в улюбленцях у жителів села через гордовиту та зарозумілу поведінку.

Я сплатив суму, яку мені назвали.

Старий виглядав трохи розгублено. Що таке? Я ж заплатив, то чому такий дивний вираз обличчя? Якісь проблеми? Якщо скаже, що цього недостатньо, я мовчати не стану.

«Решта мені не потрібна».

«Га?! Н-ні, зачекайте, я не про це... Ви серйозно? Я не думав, що ви заплатите... Ох... Ні, почекайте! Ви впевнені? Це ж така велика сума!»

«Перестаньте. Це ж дорогі ліки, га? Я поспішаю, так що перепрошую», - я поклав руку на плече старого, чимось до жаху збентеженого, натякаючи йому вийти з екіпажу. Але той йти не збирався. Тут і так місця мало, піди вже, старий дурень!

«Гей! Зачекайте, пане! П-пробачте... я таки поверну половину... Ааа! - я сильно штовхнув лікаря в спину, він оступився на підніжці і приземлився на дупу. - Боляче ж! Ти що робиш?»

«Решти не потрібно. Розпорядіться з розумом, - я посміхнувся як завжди. Гроші, які я користувався, були податками, які заплатили мешканці села. Тож це найкраще їм застосування. Я проблем не оберуся, якщо ця клініка збанкрутує. - Шуріо, вирушаймо».

«Але! - Шуріо, сидячи на за повозкою, трохи обернувся. - Молодий пане, це... куди ж тепер?»

«...У церкву».

«Але!» - дивлячись на мене, кучер усміхнувся.

Що ще за посмішка? Така самовдоволена, мене аж трясе! Ааа, чорт! Я поклав голову Альфреда на коліна і, поки карета тремтіла, вирішив подумати, що робити далі . Хороших ідей на думку не спадало. Здається, я надто втомився, мозок відмовлявся працювати. Це страйк? Сміливо. Без жартів, давай працюй, мозок!

«...гх...» - почувши тихий стогін, я поспішив виринути з думок і глянув на блондина.

Між бровами залягла глибока складка, і піт, як і раніше, лив річкою. Хрипке дихання постійно переривалося.

«Ох... допо... - здається, він марив. Права рука блукала в повітрі, ніби він щось шукав. - ... не... будь...»

«Альфреде? Що таке?» - як і очікувалося, відповіді не було. Що з ним? Говорив уві сні?

«...хто...»

Хто? То ти шукаєш когось? Кого?

«...хто... небудь...»

Незрозуміло, кого шукав Альфред. Рука повільно й без сил опустилася, ніби він здався, впала на груди, що заходила у важкому диханні. Ааа... зрозумів. Так, думаю, я зрозумів, у чому річ. У минулому я також пережив щось подібне. Коли лежав із високою температурою, і нікого не було вдома. Зовсім один. Я знав, що вдома нікого, але продовжував звати. Знав, знав, що нікого не було, але кликав: «Будь ласка, допоможіть, хтось». Незважаючи на те, що знав... що вдома не було нікого, навіть тих, хто завжди був поряд... Альфред чимось нагадував мене. Без родичів. Без батьків або дорослих, на яких можна покластися. Вимушений жити поодинці. Бо в нього немає нікого.

Чомусь я вбив собі в голову, що й один буду гаразд. Все життя так повторював. І якимось чином у мене виходило. "Якщо так, я і сам з усім впораюся! Просто!" - Так я думав. Я ж сильніший за інших, зі мною все буде гаразд.

Так мало бути.

Однак коли тіло слабшає, слабшає і дух... і несвідомо починаєш звати. Когось. Хоч кого, аби був поруч. Щоб тримав за руку, заспокоював, що все буде гаразд. Дорослі батьки. Проте я цей сентиментальний момент давно залишив позаду.

«Все добре, - я поплескав Альфреда по руці. - Все добре. Тепер усе буде добре, - трохи стиснув його долоню. Бо тоді мені це теж хотілося».

У відповідь я почув тишу. Він продовжував важко дихати і обливатися потім. Проте... сильно стиснув мою руку. Я подумав, що він прокинувся, але очі його були заплющені. Хоча якщо він прокинеться, я проблем не оберусь. Пробач, але я дуже хочу, щоб ти спав до самої церкви.

Від сили, з якою він стискав мою долоню, аж пальці заболіли, але я не став прибирати руку. Краще б у такі моменти він не демонстрував своєї сили. Потроху зморшка в Альфреда між бровами розгладилася, плутане дихання вирівнялося. Схоже, ліки нарешті почали діяти. Так, напевно.

Альфред все ще залишався дитиною. Хоч і виглядає дорослим і серйозним, йому було лише чотирнадцять. На його дорослому, завжди спокійному обличчі навіть і сліду, і думки не можна вловити про турботу, але насправді... його серце, мабуть, розривалася від безнадійності майбутнього і тривоги за себе. Я знаю, адже я був таким самим.

Після того як карета під'їхала до церкви, я передав Альфреда на руки Шуріо (для мене він надто важкий!) і постукав у двері. Потім ще кілька разів.

«Іду», - зсередини пролунав жіночий голос і кроки, а потім двері повільно відчинилися.

За нею виявилася старенька черниця, ростом ще менше за мене. У неї були червоні щоки і зовсім пряма спина, від опущених повік розбігалися смішні зморшки. Цю маленьку милу черницю звали Марією, якщо не помиляюся. Або пані Марі, як із її звали жителі села.

«Добрий вечір, пані Марі. Вибачте за пізній візит, коли я привітався, майже в лінію стислі повіки розкрилися, показавши очі, відтінком схожі на світле какао».

«Так, добрий вечір... га? Ох, божечки, та це ж молодий пан Ліан! Ласкаво просимо до нашої церкви. І, ем... Вам щось знадобилося?» - бабуся Марі неспокійно закліпала очима.

Так. Розумію. Чудово розумію. Адже батько Ліана... лорд-намісник приїжджав, аби обговорити безглузді ідеї. Наприклад, що від сиріт одні проблеми та шум, тому непогано б зменшити їхню кількість. Або що у частині непомірно величезних церковних земель можна зробити виноградники. Або що парафія неправильно розпоряджається пожертвуваннями, і управління фінансами краще передати його сім'ї. І справді, нічого хорошого. Я заперечливо похитав головою.

«Ні. Альфред на дорозі знепритомнів, тому я його привіз».

«Ал? Втратив свідомість?! Ах, як я й боялася... Останнім часом він виглядав нездорово, я говорила, що якщо він почувається погано, то може пропустити заняття і все одно...»

А я так і знав, що він погано себе почував. Тому що він серйозно ставився до навчання, хоч і робив незацікавлений вигляд.

Марі помітила Шуріо, який ніс Альфреда на плечі, в тривозі вийшла назустріч і глянула знизу вгору.

«Дуже вам дякую за допомогу. Так Ал...»

«Будь ласка, не турбуйтесь. Все гаразд, він прийняв ліки і зараз просто спить».

«Ось як... Ах, величезне вам дякую... як же мені вам віддячити...»

«Не варто. Як таке діло, Шуріо, донесеш його до його кімнати?»

«Звичайно. Пані Марі, показуйте дорогу».

«Ох! Але, ем... дякую... Мабуть, я прийму вашу пропозиція... - Я з усмішкою кивнув. Навіть не думав, що ця бабуся з тонкими ручками могла б донести його. Марі з полегшенням усміхнулася. - Ах, дякувати Богу... Правда, велике вам спасибі. Будь ласка, зачекайте трохи, я покличу провідника для вас».

На голос Марі прибіг бешкетний хлопчисько з подряпаним обличчям. Шуріо втік у церкві, йдучи за бешкетником. За ними уплуталася ціла купа цікавих дітлахів.

«Ну, пане Ліане, проходьте».

«Ні я...»

«Хе-хе, будь ласка, не відмовляйтесь. Сьогодні був надзвичайно холодний день, майже як узимку. Тому, перш ніж повертатися додому, зігрійтеся за чашкою гарячого чаю», - мене підштовхнули всередину. Не в силах чинити опір тендітній старенькій, я ступив до церкви.

«Ох, точно, візьміть, будь ласка, - доки не забув, я дістав ліки, які прописав лікар. - Це ліки. Альфред повинен приймати його по одній таблетці за вранці, вдень і ввечері. Тоді він піде на виправлення».

Марі знову округлила очі.

«Ох, боже! Як люб'язно, дякую! Але... - її обличчя затьмарилося. - Соромно сказати, я не можу заплатити за це. Тому я прийму лише вашу доброту, - вона винувато посміхнулася і м'яко відштовхнула пакет із ліками, які я простяг. Я розумію, що хотіла сказати Марі - ліки дуже дорогі».

Я похитав головою.

«Ні, вам не треба платити. Будь ласка, прийміть. О! Тож точно. Це пожертвування. Розпорядіться їм з розумом», - пожертву вона прийме? Ми ж у церкві були.

Марі, розплющивши рота, дивилася на мене. Я підніс пакет до її грудей. В розгубленості вона подивилася на мене, але прибирати руку я не збирався. І тоді вона тонкою зморшкуватою рукою несміливо взяла пакет із ліками.

«Ви впевнені? Така дорога річ...»

«Все добре. Тільки... маю одне прохання».

«Прохання?»

«Так. Будь ласка, ніколи не розповідайте, що це я дав ліки та привіз Альфреда. І попросіть дітей тримати це у секреті. Особливо від Альфреда...»

«Ем...»

«Будь ласка».

Інакше будуть проблеми. У мене.

Марі пильно подивилася на мене, а потім у задумі схилила голову.

«Ах, може... Правильно... Так і є? Ах... мабуть, так! - забурмотіла вона чомусь. Її світлі очі так і горіли».

«Га?..»

Марі посміхнулася, її й без того червоні, як яблука, щоки зашарілися.

«Ах, про це мені було одкровення уві сні!»

«Що? - Я не особливо зрозумів. Одкровення уві сні? Що це взагалі? Таке було у грі? Начебто немає. Не мало бути. - Одкровення... уві сні?»

«Так! Правильно! Приблизно два роки тому... Богиня зійшла в мій сон і говорила зі мною».

«А?»

Богиня, отже. Бути не може... Невже та сама легковажна Богиня?!

«Богиня сказала, що незабаром у селі з'явиться людина, яка навчатиме і навчатиме Ала. Що це дуже добра людина, з сріблястим волоссям. І попросила допомогти йому, коли він з'явиться».

Я на мить перестав дихати. Що відбувається? Секундочку... Богиня? Е-е-ей! Якого біса?! Потрібно було повідомляти заздалегідь, що у селі є люди, які можуть допомогти мені! Якби я знав, я прийшов би до церкви раніше! Значить, у мене з самого початку було на кого покластися! А я, вважаючи, що один, увесь цей час запивав ліками від шлунка свої занепокоєння та турботи... От чорт! Я серйозно засуджу тебе за нещасні випадки на виробництві! Я вимагатиму компенсацію!

«Після Богиня ще сказала, що через дуже-дуже серйозні обставини мені не можна говорити про це з Алом або з кимось ще. І що мені нема про що турбуватися, тому що та людина безумовно направить світ на щастя. Сказала: "Повір у нього і допоможи..."

«Ха... ха-ха...Невже вона таке сказала?»

«Так!»

Я відчув, як сили покидають мене. Та що це таке? Хтось, з ким можна було обговорити мою проблемну ситуацію, яку я сам осмислити не в змозі, весь цей час був так близько. Я легенько натиснув на очі. Так утомився нікому не говорити, ні на кого не покладатись... Це було так важко.

«Не знаю, чим вам допоможе це старе тіло, але я намагатимусь щосили! Тому, будь ласка, якщо щось знадобиться, кажіть мені, добре? Все, що зможу, зроблю!»

«Ви допоможете мені?»

«Так. Звичайно ж!» - Марі життєрадісно посміхнулася і кивнула.

«...Нікому не міг розповісти...Я був один...»

«Так, так, я розумію. Пане Ліане... Ні, ви, мабуть, ангел небесний, що запозичив тіло пана Ліана?»

Ангел небесний?

«Ні я...»

Марі кивнула з розумом.

«Все добре. Я розумію. Богиня доручила пану Ангелу велику місію, тому ви спустилися в наше село... Це секрет для всіх... Ах, як хвилююче, ні, як чудово! Я зустріла Ангела, посланця самої Богині!..» - від радісного збудження бабусі роздувались ніздрі.

Я не розумію! Зовсім не розумію цю стареньку! У сенсі яка ще «місія». Не така вже це велика справа, просто посильна допомога. Я ж із самого початку казав, що можу лише трохи допомогти. Я жертва, обманута цією Богинею. Я струснув головою. Настав час було виправляти це непорозуміння.

«Це не така вже важлива місія, я просто маленький помічник», - останнє слово я постарався підкреслити.

«Ось як?»

«Саме так. Але... я обов'язково маю це зробити», - інакше я (як Ліан), Марі та всі жителі села помруть.

І про це знав лише я. Що станеться через чотири роки... що настане та жахлива ніч. Але я думав, що маю зробити все один, не маючи навіть можливості з кимось обговорити план дій. Іноді я так хвилювався, що навіть не міг спати.

Тепер я не самотній. Мені є з ким поговорити. Це чудово, особливо для моєї психіки. Від неймовірного полегшення у мене почали підгинатися ноги, і я сів навпочіпки.

«Пане Ангел?! З вами все в порядку?!» - Марі впала переді мною навколішки. Вона схвильовано заглядала мені в обличчя і гладила по спині маленькою ручкою.

«Все добре. І, будь ласка, перестаньте називати мене Ангелом... Отже, ось що Богиня вам сказала? А вона не казала, чи можу я вам розповісти все?»

«Так, звичайно, можете говорити зі мною про все. І не турбуйтеся, я нікому не розповім. Присягаюсь іменем Богині!» - з усмішкою кивнула черниця.

«Ось як?..» - я опустив голову і прикрив очі рукою. Я просто жалюгідний. Я мушу триматися! На відміну від Альфреда я вже дорослий. Усередині.

«Прошу, не тримайте все в собі. Я завжди в церкві, так що приходьте у будь-який час», - Марі ніжно обійняла мене, притулившись своїм маленьким тілом.

Рука, що гладила мене по спині, була така тепла. Якийсь час я не підводив голови, заплющуючи очі долонею.