Випадок у дощовий день (1 частина)

По-осінньому красиво забарвлене листя побуріло і опало — скоро зима. Надворі стало вже холодно, тому виходити без теплої куртки — це привід захворіти.

Богиня досі не зв'язалася зі мною. Гей, ти правда про мене забула, чи що? Додому через чотири роки повернуся?

Угорі сіріло хмарне небо, а переді мною тяглася стежка, осипана опалим листям. Повз проходили люди, що тремтіли від холоду; спостерігаючи за цим похмурим міським пейзажем, останнім часом я відчував себе трохи пригнічено.

Лекції середнього рівня володіння магією у міській школі могла відвідувати лише обмежена кількість учнів. Якщо не було магічного потенціалу, то нічого не навчишся. Однак лекції початкового рівня могла відвідувати навіть не дуже талановита дитина. Бо там вчили лише слабким технікам: викликати вогник, щоб розпалити сірник, чи очистити воду, щоб його можна було пити. Втім, і таке могло стати в нагоді у повсякденному житті.

Варто було перейти на середній рівень, як складність різко зростала. Спалити дерево, викликати порив вітру або заморозити об'єкт — це вже куди більше скидалося на справжню магію.

Такі заняття могли відвідувати дуже мало учнів. З усієї школи навряд чи набереться чоловік двадцять, тож у таких класах новачки займалися зі старшокласниками. З дев'яноста першорічників ці заняття відвідували всього п'ять чоловік.

На жаль, у трійці потенціалу виявилося лише на початковий рівень, тож вони, стогнучи і ридаючи, вирушили на заняття з господарства. З тридцяти чоловік у моєму класі пройшли лише я та Альфред. Ходили чутки, що в школу іноді заглядали люди з Королівської магічної академії, щоб розшукати учнів, що подають надії. А якщо вас оминули, можна попросити вчителя написати рекомендаційний лист.

Магів з високим потенціалом досить мало, тому країна бажала отримати їх якнайбільше. Хоч би куди маг подався — скрізь був потрібним. У будь-якому випадку високий потенціал відкривав дорогу до столиці і давав відчуття, ніби ти в супер-елітному спецкласі, до якого можуть потрапити лише вибрані.

На цих уроках я завжди сидів посередині, за третьою партою, звідси найкраще було видно дошку. Вчитися доводиться старанно, тому що моя мета полягала в тому, щоб наробити та встановити на околицях села пасток для демонів. Чим їх більше, тим менше монстрів дістанеться самого села. Це має скоротити їхню кількість. Принаймні я на це сподіваюся.

Навіть якщо їх не зупинить, то затримає надовго... ні, навіть якщо виграємо лише одну ніч, можна буде звернутися до міських лицарів за допомогою. Я знаю звідки прийде найбільша хвиля монстрів, тож у тому районі встановлю подвійні-потрійні... ні, як мінімум, чотириразові пастки.

Однак це якщо події розгортатимуться так само, як у грі. Це все, у що мені залишається вірити. Прошу, хай так і буде.

Альфред завжди сидів за останньою партою біля вікна. Звідти вчителю було важко розглянути його за спинами інших учнів, що робило ту парту чудовим місцем для сну! Одразу видно — місце вибрав, бо йому на все це начхати, а ходив він тільки через те, що монахиня за нього заплатила! Слухати треба уважно, дурень! Це стане в нагоді тобі в майбутньому, коли покинеш село!

Але сьогодні Альфреда на своєму місці не було. Дивно. Хоч і робив кислі пики, лекції часто відвідував. Щось трапилося? До речі, було відчуття, що Альфред виглядав сьогодні трохи дивно. Під очима в нього залягли круги та й позіхав він постійно. Хоча важко було щось зрозуміти з цього вічно безпристрасного обличчя, здається, йому нездужалося. Начебто в бібліотеці він згадав, що погано спить останнім часом. Я згадав, що ще сталося в бібліотеці, і зітхнув.

Він теж любив читати, тому ми часто стикалися у міській бібліотеці. Перестати відвідувати бібліотеку я не можу, бо беру книжки. Щоб не мати з ним справи, я відразу намагаюся ховатися за книжкову шафу, але чомусь він мене завжди помічає. Ще йому, схоже, подобалися ті ж детективи та пригоди, що й мені, а також дослідження з давньої історії. А якщо смаки збігалися... то, зрозуміло, зростала частота випадкових зустрічей. І якщо він чомусь заводив розмову на тему, у мене ненароком виривалася відповідь. Якось у процесі бурхливого обговорення прочитаної книги я просто втік, ми надто багато говоримо, це погано! А я ж хотів звести до мінімуму випадкові контакти, я ж в імпровізації зовсім не тямлю!

Якщо мене в чомусь запідозрять, то будуть проблеми. Тож з недавніх пір, перш ніж піти до бібліотеки, мені доводилося перевіряти, чи там його немає. Щоб уникнути контакту. Ось морока.

***

Зрештою, Альфред не з'явився у класі навіть після лекції. До того ж мене трохи напружило, що пара багатеньких старшокласників із знаті, які постійно наривалися на бійку з Альфредом, сьогодні теж були відсутні на уроках.

Небо зранку так і залишалося хмарним. Я їздив із села до школи в кареті сім'ї Ліана, яку їм надав уряд. До неї ще й кучер додавався. Добре бути багатим. Альфред і зла трійця напевно їздили в кареті.

Дорогою додому хмари, що застелили небо, таки вибухнули вечірньою зливою. Загуркотів грім. Притулившись до вікна, я відсторонено спостерігав за краєвидом.

І тут я згадав!

«АААА!» — я закричав; а кучер Шуріо, що тримав поводи, аж підскочив.

«Ой! Налякали... молодий господарю? Що у вас сталося?»

Я згадав!.. Я так відчайдушно намагався втриматися в образі Ліана, що той епізод зовсім вислизнув з моєї пам'яті.

Я нічого не можу вдіяти з тими подіями, які не стосуються мене, як Ліана, тому на них особливо уваги не звертав. Я в тих подіях не беру участі і не знаю, коли що станеться. Але чи може... може... що це сталося сьогодні!

Альфред, хоч і лінувався, завжди перебував у десятці найкращих учнів, мав гарну зовнішність, тому,звичайно, був популярним. Правда він не відрізнявся доброзичливістю, та й емоціями не виразний. Але якщо зовнішність хороша, все інше вибачать, чи не так? А щоб тебе грім побив!

Навіть якщо навіть я так думав, що говорити про інших хлопців... Купа старшокласників не мала теплих почуттів до Альфреда, якого дівчата обдаровували увагою. Масла у вогонь підливало і те, що вони завжди отримували гідну відсіч. Останньою краплею стало те, що дівчина одного із старших закохалася в Альфреда та завела розмову про розлучення. На цьому моменті роздратування хлопця досягло піку... Здається, його звали Діл.

Діл заплатить кільком дорослим головорізам, щоб ті побили Альфреда. Сила зростаючого і тому нестабільного хлопчика вийде з-під контролю, йому вдасться розправитися з усіма, але й він сам буде побитий. У темному лісі, куди ніхто не заходить, він лежатиме поранений і не здатний рухатися. Зовсім один, поки наступного дня не зможе хоч якось рухатися...

До мене цей епізод жодного відношення не мав. Я можу вдати, що нічого не знаю, і поїхати прямісінько додому — це ні на що не вплине. Зараз Альфред, можливо, бився з Ділом та його головорізами.

Він казав, що погано почувається. Ніби, погано спав останнім часом. Я глянув за вікно. Дощ стукав прямо вікном екіпажу.

«Мо-молодий господар Ліане? Так що... що сталося у вас?»

«Шуріо...»

«Чого бажаєте?»

«Треба кудись заїхати дорогою. Я покажу». — я просто подивлюся, як ситуація. Що там відбувається. Точно, ось тільки перевірю здогади... і одразу ж поїду додому.

Вздовж безлюдної дороги тягнувся дрімучий ліс, похмурий навіть вдень. Я почув глухий гул землі, а слідом тріск дерев, що ламаються. Через пару хвилин здалися двоє хлопців, що біжать з глибини лісу, в дорогому одязі, все в бруді і обвуглених плямах. Обидва в сльозах і паніці тікали від чогось, постійно спотикаючись.

Це був старшокласник Діл з дружком. Навіть не глянувши у бік мого екіпажу, вони промчали повз прямо до карети, що стояла осторонь.

«Якого біса це було взагалі... В-він чудовисько!»

«Це точно, він ненормальний! Люди не мають такої сили!» — я почув, як вони розмовляли тремтячими голосами.

Шуріо провів поглядом цих двох і схилив голову набік, задумавшись.

«Чи тряслося в них щось? Так поспішають...»

«Все може бути. Шуріо, зупини карету».

«Гаразд...»

Я прочинив вікно і прислухався. За шумом дощу нічого почути не вдалося.

Ні. Крізь шум зливи долинали чоловічі крики. Я вдивився в ліс за вікном, звідки долинав голос, і побачив чергову фігуру, що бігла з лісу. То був великий чоловік, весь у крові; його права рука вільно бовталася нижче плеча. На талії, руках та стегнах у нього кріпилися шкіряні чохли для зброї – чистого виду найманець. Як і Діл, він був у паніці.

Що тут відбувається? Хіба цей епізод був такий? Минуло кілька років з того часу, як я грав востаннє, тому не зміг відразу згадати деталі. До речі, якось я цю подію завалив... Невдача... так, я провалився. А потім просто скинув... але в цьому світі кнопки скидання немає, чи не так? Може, якщо я налагоджу, то... я зблід.

«Шуріо!»

«Ч-чого бажаєте?»

«Почекай тут трохи? Я скоро повернусь!»

«Га?! М-молодий господар?!»

Я розплився у своїй звичайній нахабній усмішці, намагаючись, щоб вона виглядала якомога природніше.

«Все буде гаразд, я просто трохи озирнуся. А ти, Шуріо, чекай тут, і щоб до мого приходу карета була готова вирушити. Розраховую на тебе».

«А-але...»

«Будь готовий».

Я перервав Шуріо, який надумав мене зупиняти, дістав з карети меч, причепив його на пояс для самооборони і квапливо зістрибнув з підніжки. Після чого рвонув у глибину лісу, туди, звідки вибігли Діл з рештою. Швидше. Потрібно поспішати. Не встиг я далеко забігти, як у ніс ударив запах заліза та гару. Мене пробило тремтінням. Що ж робити? Якщо... Альфред зазнав поразки...

Між деревами з'явилася галявина.

«... ?!!»

Я зупинився. Декілька спалених дерев були вирвані з коренем, земля була вкрита гаром. Якби дощ не лив так сильно, могла б початися пожежа. І всюди лежали люди. На перший погляд, людина сім – хтось покритий кров'ю, хтось опіками. Кожен у руках стискав меч чи ножа, відразу приходило розуміння, що саме вони й були нападниками. Але ніхто з них не встояв... Я несвідомо прикрив рота рукою. Хоч і йшов дощ, розлитий у повітрі густий запах крові викликав нудоту.

Точно, Альфреде! Чи гаразд він? Вода ллє рікою, нічого не можу розглянути.

«Га!» — Біля коріння одного з дерев я помітив хлопця, що притулився спиною до стовбура.

Знайома блондиниста шевелюра була розтріпана. Це Альфред! Я кинувся до підніжжя дерева.

«Альфред! — Він був у жахливому стані. Від одягу залишилися одні лахміття, а тіло всипали синці та рвані рани. Його голова опущена, і не видно обличчя. — Альфред?! Гей, тримайся!»

Коли я кілька разів повторив ім'я, його плечі трохи здригнулися, і він повільно підняв голову. Альфред дивився на мій бік, але ніяк не міг сфокусуватися.

«Альфред! Ти в порядку... Ааа!» — я ледве встиг підставити руки, щоб зловити тіло, що падає. Воно виявилося дуже гарячим. — Та в тебе жар! Давай дійдемо до карети, тут поряд. Ти ж можеш іти? Встати? Ну, Альфреде, тримайся.

Скільки б я його не кликав, відгуку так і не дочекався. Лише важке дихання. Я вирішив не чекати відповіді, на роздуми не було часу. Присівши навпочіпки перед Альфредом, я закинув руки собі на плечі, підхопив гаряче тіло, глибоко зітхнув і підвівся.

«Т-важко як!..» — я мало не завалився назад, але мені вдалося вирівнятися. Але, трясця, важко ж. Надто важко, хоч я й знав, що так і має бути з тілом несвідомої людини. Коли я віз до лікарні свого дідуся, що втратив свідомість, теж було нелегко.

Спину обдавало жаром — це не та температура, яку можна не звертати уваги.

«Лікарня...» — мені треба якнайшвидше відвезти його до лікарні. Точно, відвеземо його до сільського лікаря.

Стариган був з дивностями, але виглядав непоганою людиною. Він дбав про всіх у селі, і він мав достатньо навичок, щоб лікувати навіть серйозні травми та хвороби. Він вивчився у столиці і повернувся до села, щоб лікувати земляків, по суті, це був доброзичливий старий, котрий любив малу батьківщину.

Гаразд, так і зробимо.

І я, поправивши тіло Альфреда, що сповзало за спиною, відправився назад до карети. Як тільки вийшов із лісу, одразу ж крикнув у бік екіпажу:

«Шуріо!»

«Ааа! — Шуріо від несподіванки підстрибнув на сидіння кучера. І, подивившись у мій бік, у паніці зіскочив униз. — М-молодий господарю Ну що таке! Ви спізнюєтеся! Я хвилювався і хвилювався... Вже думав піти подивитись... О? А що сталося з цим хлопцем у вас за спиною?»

«Ха... так... допомо... ххах... жи... мені його посадити в карету... швидше!» — дихання ледве вистачало, щоб говорити.

«Так, Так! Буде виконано!» — Шуріо закивав, забрав у мене Альфреда і посадив його в карету. Добре бути дорослим – сили не те, що маю.

За весь час, що Альфред спав на сидінні, він так жодного разу не розплющив очі. Хоч я й кликав його на ім'я, реакції не отримував. Тільки важке прискорене дихання.

Я дістав вовняну ковдру, пересів поруч і витер йому голову, обличчя й тіло, мокрі від поту та дощу. Ааа, я мав взяти з собою цілющий еліксир. З цього дня постійно носитиму його з собою.

Шуріо повернувся на своє місце і озирнувся, долонею витираючи з обличчя дощові краплі.

«Молодий господарю, куди тепер?»

«До сільського лікаря».

«Сільський лікар?»

«Так. Якомога швидше».

Шуріо задумливо глянув на мене, а потім кивнув головою.

«Нумо!»