Початок осені

Через маленьке віконце в кімнату проникав теплий і приємний вітерець, змушуючи тріпотіти штори. 

 

Поглянувши у вікно, я побачив прекрасне блакитне небо. Яким неквапливо пливли пухнасті й м'які хмари, дуже схожі на цукрову вату. 

 

Звідкись долинав шелест листя і щебет птахів. 

 

На відміну від надто яскравого літнього світла через вікно проникало тепле осіннє, освітлюючи кімнату.

 

Ранок.

 

Спостерігаючи за таким бадьорим ранковим пейзажем, мені це нагадало сцену з фільму, який я колись дивився.

 

Однак. Я зовсім не був так само бадьорий. Тому що зараз я був голим. Я згадав, що й раніше таке відбувалося, і спробував порахувати, скільки разів таке було... і завмер.

 

Подумав, що краще б не рахував. І навіщо мені це знадобилося? Я дурень?

 

Я чудово міг би обійтися без знання того, скільки разів я вже був голий!

 

Ох, серйозно? Скільки разів я прокидався голим? Чому? І звідки це почуття? 

 

Не треба було дозволяти Альфреду роздягати себе! Це було уже занадто. А все ж таки, я знову залишився без одягу... серце теж залишилося без захисту... посеред ліжка, накритий ковдрою.

 

Крім того, я помітив те, що вже траплялося раніше... від чого мені захотілося десь сховатися. Але сховатися я міг тільки ковдрою, тож я з головою в ній загорнувся.

 

А-а-а, трясця. Моя шкіра була чиста до скрипу!.. Жодної краплинки поту і ніде не липко. Повністю чистенький. Навіть не бачачи цього, я відчував. Я це знав. 

 

Вчора вночі він дуже обережно лікував ті місця, про які мені вголос говорити навіть соромно. Хлопець у цьому виявився напрочуд вмілий. Трохи грубо, але акуратний. І кропіткий. Ні, правда, це відчуття, що зашкалює, дежавю дратувало.

 

Але... цього разу була одна відмінність.

 

Я не міг підвестися з ліжка! Не міг змусити своє тіло підтримувати себе. Щоб не повертатися до вчорашньої безнадійності, мозку, що почав щосили відновлювати послідовність подій, було віддано наказ зупинитися.

 

Припини. Не смій. Не можна про це думати. Усе скінчилося. Не думати. І не згадувати. Я не пам'ятаю нічого, що сталося минулої ночі. Його гарячі руки, що всюди торкалися моєї шкіри, прискорене дихання... А-а-а-а, все!

 

Все ж таки, якимось чином, мозок, що активно працював, прислухався до поради як слід відпочити та зупинив бурхливу діяльність, дозволяючи серцю і почуттям трохи заспокоїтися... і в цей момент пролунав скрип дверей.

 

Я завмер, вкритий повністю ковдрою, і прислухався. Звук тихих кроків повільно наблизився.

 

Біля мене він припинився.

 

Затримавши подих, я почув звук предметів, що розставлялися на столі, і легкий дзвін кераміки. І відчував поблизу іншу людину. 

 

Я, затамувавши подих, намагався з'ясувати, чим він займався, але зненацька зникли всі звуки, за якими можна було визначити дії хлопця.

 

Я... не міг довго терпіти, не знаючи, що відбувається... отож обережно висунув голову з-під ковдри. 

 

Швидко оглянув кімнату. 

 

На столику переді мною стояла дерев'яна таця. На якій стояв глиняний горщик, дерев'яна ложка, чашка з жовтими фруктами, схожими на груші, і вода. А ще... як і очікувалося, біля стола... стояв, повернувшись спиною, високий покидьок, у золотистому волоссі якого плуталося сонячне проміння.

 

Чому тільки ти став таким високим? Нечесно. Поділися зі мною.

 

Блондин, мабуть, відчув мій погляд і, озирнувшись, подивився вниз... з яскравою усмішкою побажав мені доброго ранку, щасливо примруживши небесні очі. 

 

Бадьорий, як сьогоднішній ранок. Я... хоч і хотів скаржитись, але відвівши погляд, тільки тихо побажав доброго ранку у відповідь.

 

Тому що вітання дуже важливі...

 

Дідусь завжди вчив, що хто б не привітався з тобою, треба обов'язково привітатись у відповідь. Це звичайна ввічливість. Тобто, якщо до тебе проявили ввічливість, то треба відповісти тим самим. Загалом це основи спілкування. Я був із цим згоден. 

 

Однак... мені було що сказати блондину, що стоїть переді мною і бадьоро усміхається.

 

У будь-якому випадку, це перше, що я хотів сказати, що я повинен висловити... я психологічно старший за нього, я доросла і рішуча людина. Так що я, зібравшись з думками й намагаючись виглядати серйозно, заговорив:

 

«Альфреде».

 

«Що?»

 

«Отже... Слухай уважно. Знаєш, я... звичайна людина з такою ж фізичною силою, як і в більшості. Немає в мене такої божевільної сили, як у тебе! Ти перейшов межу норми! Це занадто! І все-таки...»

 

Займатися цим так, щоб я потім підвестися не міг, це було дуже жорстоко! Я пам'ятаю... як кінчив утретє. Після цього... я, здається, знепритомнів, так що мої спогади дуже розпливчасті. Щиро кажучи... я справді мало що пам'ятав із того, що було потім.

 

Не пам'ятаю, але... відчувалася важкість по всьому тілу. В руках і ногах зовсім не було сил. Навіть після сну я все ще відчував утому. Ані сили, ані енергія не відновились. Це ж неможливо. Жорстоко. Занадто жорстоко. Вчинок, у якому немає натяку на стриманість.

 

Горло боліло, а голос звучав хрипко. Причина в тому... я встиг загальмувати думку, перш ніж вона закінчилась.

 

У попереку теж відчувалася важкість. Млявість. І бажання спати. 

 

А нахабне біляве лихо, винне в моєму жахливому стані, підняло одну брову і зняло кришку з глиняного горщика, я навіть не знав, слухав він мене чи ні. 

 

Водночас із парою по кімнаті рознісся солодкий аромат теплого молока. Я трішки підняв голову, щоб глянути у горщик, схоже, там була молочна каша з квасолею та пшеницею. 

 

Моя улюблена... У цю кашу за ідеальним рецептом кладуть трішки меду, вершкового масла та кілька видів спецій, що створює неймовірний аромат. Це одна з фірмових страв Марі, яку любили діти.

 

Вона настільки смачна, що навіть попросив рецепт. Я також отримав дозвіл навчати його інших, ож в майбутньому думав поширити його. Тоді я зможу їсти її будь-коли!

 

«Їстимеш?»

 

Як тільки він спитав, мій шлунок відразу забурчав, немов відповідаючи. Шлунок... я тебе прошу, поглянь на ситуацію і подумай. Звичайно, я дуже голодний!

 

«Буду...»

 

Якщо є можливість харчуватися, потрібно робити це як слід. Непорушне правило виживання на полі бою. Так казав дідусь та  головний герой (забув, як його звали) історичного серіалу, який він часто дивився. І я згоден із цим висловлюванням.

 

У Альфреда чомусь затремтіли плечі.

 

Агов. Чому смієшся, бовдур? Не було тут нічого кумедного.

 

І все-таки він підійшов до мене, продовжуючи посміюватися, і підняв мене... сів на ліжко, а мене посадив собі на коліна. Потім зачерпнув кашу дерев'яною ложкою та підніс її до мого рота.

 

Що робив цей покидьок?.. Мені й так було соромно сидіти в когось на колінах, не думаю, що я зможу зробити щось ще таке ганебне! Я не дитина.

 

«Я сам можу поїсти! Тож відпусти мене!»

 

«Невже?..»

 

«Так!»

 

Але я був голодний... А переді мною знаходився чудовий сніданок. Мені нічого, зовсім нічого не залишалося ... крім як схопити його за руку і піднести її разом з ложкою до свого рота.

 

Зварені до м'якості квасоля та пшениця, розтанули на язику, варто було лише покласти їх у рот, смак солодкого меду, і все це разом з ароматом прянощів, схожих на корицю... не просто смачно... але й дуже ніжно.

 

«Смачно?»

 

«Так...»

 

Блондин засміявся і, зачерпнувши чергову ложку, підніс її до мого рота. Коли вона опинилася в мене перед очима, я знову не витримав і заковтнув її. Пару фруктів, схожих на маленькі груші, запропонованих як десерт... я теж з'їв... чомусь Альфред знову сміявся.

 

Що? Щось не подобається? Люди, знаєш, без їжі жити не можуть, тож вибору не було!

 

Альфред витріщився на мене, а потім облизнув мої губи.

 

«Га?! Що?»

 

«Там крихта була».

 

«Крихта... мг...?!»

 

Він лизнув знову... на цей раз повністю накриваючи мій рот. Наче хотів з'їсти. Повністю.

 

Поступово поцілунок ставав дедалі глибшим, а дихати ставало все важче.

 

«Мм... мг!..»

 

Я почав задихатися і стукнув хлопця по руці, що ковзала від моєї спини до стегон. Коли я розплющив очі й подивився вгору, прямо переді мною опинилися стривожені очі кольору індиго, зустрівшись зі мною поглядом, вони примружилися в посмішці. 

 

Я відчував, як у щілину в ковдрі проникла велика рука, але я не міг поворухнутися, вдалося лише звиватися на чужих колінах. Я хотів протестувати, але рот все ще був зайнятий. Долоня хлопця пройшлась між моїх стегон і повільно поповзла нагору, ніжно погладжуючи шкіру. Я запанікував, схопив нахабну руку обома своїми й стиснув ноги, змушуючи зупинити рух.

 

Куди ти лізеш з ранку, покидьок! Ми ж тільки вчора це робили!

 

Руки зупинилися, але довгий палець хлопця досяг основи стегна, ніжно погладжуючи внутрішній бік, від поганого передчуття у мене по спині пробігло тремтіння.

 

«Аа... ах... Стій, Ал!.. Уже ранок!»

 

«Я намагався бути обережним, але боюся, що всередині могли залишитись рани...»

 

Очевидно, що Альфред сказав не все, дивлячись на мене тремтячими очима кольору індиго.

 

«Немає там нічого!»

 

«Ніде не болить?»

 

«Ні, припини!»

 

Хоча я й сказав, що ні, довгий палець продовжив погладжувати пах.

 

«Аа, с-стій, чому ти там торкаєшся!..»

 

Варто йому було провести язиком від підборіддя до вуха, як сили покинули мене.

 

Тримайся, а ну візьми себе в руки! Якщо я зараз здамся, то шляху назад не буде! Не поступайся! Зроби все можливе! У такий момент точно не можна віддавати ініціативу супротивникові! За законом джунглів все вирішує сила! Це вже я знаю! Той, хто показав спину, програє. Не можна показувати свої слабкості! Я повинен переконати його, що не все буде як він хоче!

 

«Ліане... ще лише один раз...»

 

Що за "ще один раз"? Як я і думав, цей покидьок і справді з ранку знаходився в готовності?! Ось тому я й казав, що за витривалістю такий самий, як усі нормальні люди!

 

Крім того, твій "ще один раз" одним разом не обмежиться, я так відчуваю! Впевнений! Якщо випрошувати знову і знову "ще один раз", то це буде вже не один раз, чи не так?!

 

Кепсько. Я мушу якнайшвидше зупинити його. Причина, потрібна причина, щоб переконати його зупинитися.

 

«Я... вже встаю!.. Мені час вставати! Так не годиться. Шу-шуріо! Шуріо незабаром повинен приїхати за мною!»

 

«Так... Я сказав пану Шуріо, що ти стомився і спиш, тому попросив заїхати ввечері».

 

«Га-а-а?!»

 

Шуріо приїжджав? У сенсі, якого біса ти за мене вирішуєш, коли мені повертатися, га?!

 

«Втомився... через тебе!»

 

«Ну, так».

 

Альфред посміхнувся, кидаючи мене на ліжко. На мене дивилися очі, пофарбовані в нічне небо, що неспокійно тремтять у глибині. 

 

Кепсько. Такий колір - це погано. І те, що він потягнувся руками до ковдри, в яку був загорнутий, теж погано.

 

«Ал, почекай...»

 

«Ліане... Не можна?»

 

«Не можна!»

 

Всупереч тому, що я сказав не можна, він тільки посміхнувся. Дуже щасливою... неприродною усмішкою.

 

«Це теж... брехня?»

 

«Агх?!»

 

Сказавши це, він навмисне нахилив голову, трохи злісно примружившись і заглядаючи в обличчя.

 

Ось чому ти іноді поводишся як хуліган?! Це дратує! І не смій красти мій запатентований жест, покидьок!

 

«Знаєш, Ліане... Коли ти кажеш, що ненавидиш, то це брехня й означає протилежне, так?»

 

«Е-е...»

 

«Так?»

 

«...так!»

 

Альфред глянув на мене й посміхнувся.

 

Ну ось що це таке?

 

Все-таки, схоже... ти справді трохи сердився, чи не так?! Ну, я теж наговорив багато того, щоб тебе роздратувати! Повторював, що ти мені не подобаєшся, а в кінці взагалі сказав, що ненавиджу... думаю, тут я теж був неправий! Але ж я сказав, що більше не буду!

 

Я помітив, як Альфред розламав незрозуміло коли витягнутий кристал із цілющим препаратом. Рука в цій в'язкій рідині пробралася до нижньої частини мого тіла. Оскільки вчора я встиг до цього адаптуватися, то легко впустив змащені ліками пальці.

 

«Ох...»

 

Схоже, всередині було ще волого, і довгі пальці легко прослизнули вглиб. Від його рухів моє дихання ставало все важчим, я зовсім не міг це контролювати. У потилиці пекло, тіло тремтіло, і в Альфреда не залишилося ніякої мотивації, щоб зупинятися, а я вже схлипував.

 

Ти справді втратив залишки розсудливості! Будь ласка, повернися до колишнього себе, яке, мов цуценя, підтискало вуха і хвіст від моїх скарг, але все одно постійно йшло слідом, намагаючись не відставати, і якого хотілося погладити по голові за старанну поведінку!

 

«Я більше не скажу, не скажу, тому...»

 

«Ще один раз...»

 

«Один раз...»

 

Я чудово розумів, що дуже виснажений, тож втекти вже не зможу. Тоді, сподіваюсь, що це буде лише один раз. Моє тіло більше не витримає. Я маю впевнитись, що продовження не буде.

 

«Так».

 

«Але потім... ніякого... ще... одного разу не буде!»

 

Я відчував, що маю про це сказати. Обов'язково.

 

Хлопець на мить відвів погляд.

 

«Пообіцяй!..»

 

Я не відводив погляду, і той неохоче кивнув із невдоволеним виглядом. Гей. Ти зрозумів? Прошу тебе. Дуже прошу.

 

«Я зрозумів... обіцяю...»

 

Мені вдалося отримати від нього обіцянку, і я відчув полегшення.

 

Хоча я ще не дав дозволу, світловолоса голова вже схилилася до моєї шиї. Після обережного, грайливого укусу він одразу все зализав, наче пробуючи на смак. Наступним було покусане та облизане праве плече.

 

Ти справді схожий на тварину! Особливо такими періодичними витівками. Усередині тебе точно сидів дикий звір!

 

Будь-хто, будь ласка, зв'яжіть цього небезпечного звіра і киньте його в клітку!

 

Таке ж, як і вчора вночі, бажання кусатися мене трохи налякало, і я спробував відштовхнути його та заспокоїти. Спробував... але, на жаль... у мене не було сил навіть на те, щоб підняти руку, тож від мого руху хлопець навіть не ворухнувся.

 

А-а-а... кепсько. Зараз я не мав ні сил, ні енергії, щоб його стримати. Все марно. Мене підхопили під коліно, підводячи ногу і розводячи у бік, і я в паніці схопив чужу руку. Хоча я сказав, що схопив, але через відсутність сил я просто поклав свою руку на нього, ніякої реакції не було.

 

«Ах... Ал... тільки один раз... бо...»

 

Інакше я справді не зможу сьогодні встати.

 

Білява тварина дивилася на мене синіми очима, видавши тихий звук. Потім він трохи почервонів і щасливо посміхнувся... вкусивши мене за губу.

 

***

 

Зрештою... наступного разу, коли я прокинувся і зміг стати самостійно, було вже далеко за полудень. Мабуть, я проспав майже півдня. Альфреда у кімнаті не було. На столі біля ліжка лежав притиснутий грушею аркуш паперу. На ньому великими літерами було виведено: "Пішов на ранчо, щоб віддати трави, тому спи в моїй кімнаті. Повернуся, коли закінчу".

 

Певне, Альфред пішов. І, зважаючи на все, після того, як закінчить свої справи, він повернеться до церкви. Ну... через цього білявого бовдура в мене все одно не було ні сил, ні енергії, щоб пішки повернутися до маєтку, а екіпаж приїде тільки ввечері, так що мені нічого не залишалося, окрім як тут чекати.

 

Попри те, що Альфред сказав мені спати, очі вже не заплющувалися, а в животі було досить порожньо, тож я вирішив підвестися. Загорнувшись у ковдру, я взув капці й встав з ліжка... ноги здригнулися, і мені довелося спертися рукою об стіл.

 

«Ох ...»

 

У цей момент я побачив власні груди й плечі з-під ковдри, що сповзла... у мене підігнулися коліна. По моїй шкірі були розсипані червоні мітки та легкі сліди зубів.

 

Трясця твоїй матері!

 

Це теж треба було залікувати! Чому ти їх залишив? Адже завжди був настільки скрупульозним, що прибирав навіть найменші мої ранки! І відновлювальних ліків у тебе було багато!

 

Я не міг дозволити, щоб це побачила Марі чи малеча!.. Я поклявся собі, що коли цей золотистий звір повернеться, я щосили його відлупцюю. А поки що... якимось чином схаменувшись і переконавшись, що в коридорі нікого не було, я миттєво перебіг у сусідню кімнату і перевдягся... щоб потім спуститися на перший поверх.

 

Зазирнувши до їдальні, як і очікувалося, я побачив там Марі, яка сиділа за великим столом. Сьогодні вона не писала, а щось в'язала з кольорових клубків пряжі, при цьому весело співаючи собі під ніс. Коли я зайшов до зали, Марі, помітивши це, підвела голову і трохи посміхнулася, показавши ямочки на червоних щоках.

 

«Ох, пане Ліане! Добрий ранок. Ваше тіло в порядку?»

 

«Га?!»

 

«Ал сказав, що вам треба відпочити, тому що ви не дуже добре почуваєтеся фізично...»

 

«Е... А... Ну... Все гаразд!»

 

«Так? Тоді добре... Пан Ліан дуже працьовитий, напевно, тому так втомилися. Все ж! Будь ласка, не перенапружуйте себе, добре?»

 

«Т-так...»

 

Марі з усмішкою кивнула на мою обіцянку.

 

«Хі-хі. Що ж, тоді я сподіваюся, ви не відмовитеся трохи перекусити. І в горлі, напевно, пересохло. Я швидко все приготую, присядьте та зачекайте».

 

«Дуже дякую...»

 

Ох, трясця, у мене ледве серце не зупинилося... І тепер билося, як божевільне. Ніяк не міг заспокоїтись.

 

Хоч і думав щодо... вчорашньої... ночі... або того, що було сьогодні вранці... ні Марі, ні хтось ще нічого не помітили. Спостерігаючи за маленькою фігурою старенької, що готувала і радісно співала під ніс пісеньку, я витер піт, що виступив на скронях і лобі, зітхнув і постарався заспокоїти серце, що неспокійно стукало. За словами Марі, Альфред, як і писалося в записці, вирушив у сад за лікувальними травами, що залишилися там, і повернеться до церкви, коли доставить їх на ранчо Чедда. І попросив передати, щоб я чекав на нього тут.

 

У будь-якому разі, за мною приїдуть тільки ввечері, та й в маєтку я планував розібратися з паперами й звіритися з планом робіт, тож сьогодні вже... я вирішив зробити собі вихідний. Позачерговій. Думаю, я щосили попрацюю завтра, щоб виконати роботу, яку не зміг зробити сьогодні. І Альфреда теж примушу залишатися поряд. Не відпущу додому, доки не закінчу. Понаднормова робота чекає тебе. Готуйся, дурник.

 

Після пізнього обіду... я міркував, як мені провести вільний час... всюди було чисте блакитне небо... і я вирішив піти відвідати могилу. Сьогодні було тепло та сонячно, чудова погода для походу на цвинтар. Коли я розповів про це Марі, вона посміхнулася і сказала, що піде зі мною.

 

Коли ми з Марі вийшли з їдальні в сад і попрямували до пагорба позаду церкви, діти, що грали на галявині, підбігли до нас. Вони спитали, куди ми йдемо, і почувши, що ми прямуємо на цвинтар, теж вирішили піти з нами. Діти тримали мене та Марі за руки та одяг, радісно підстрибуючи та наспівуючи "Йдемо гуляти!" Ну... Сьогодні була чудова погода, тож потрібно прогулятися.

 

По обидва боки дороги, що веде до пагорба, цвіли жовті та світло-рожеві квіти, що бутонами нагадують космею¹. 

 

Поки ми йшли, я вирішив зірвати кілька найкрасивіших, щоб покласти на могилу. Схоже, якраз зараз був час цвітіння, і всі квіти, що розпустилися навколо, були прекрасні.

 

Діти кинулися мені допомагати, змагаючись у складній грі, хто знайде найкрасивіший, і до моменту приходу на цвинтар у нас з Марі всі руки були зайняті квітами.

 

Коли ми почали підіймалися на пагорб, Марі, що йшла поруч зі мною, схвильовано насупилась і підняла погляд.

 

«Пане Ліане... Вам справді вже можна рухатися? Але ви трохи хитаєтесь... Все-таки вам слід ще поспати...»

 

Я мимоволі закашлявся.

 

«Гх... Кха... Все нормально!..»

 

«Правда?»

 

«А, так! Зі мною все гаразд!»

 

Прошу, пані Марі, не ставте більше запитань. І так хочеться провалитись під землю. І в усьому винен цей білявий бовдур. 

 

Чорт. Через те, що з ранку його охопила невгамовна жадібність... а я ж казав, що я звичайна людина! Все більше ніколи не дозволю йому зробити таке вранці. Так, нізащо.

 

«Пане Ліане, будь ласка, не треба перенапружуватись, гаразд? Коли у вас є можливість, відпочивайте».

 

«Авжеж...»

 

«Ох! Пан Ліан почервонів!»

 

«Правда, почервонів!»

 

Двоє білявих дітлахів із зачісками, що нагадують кульбабу, з круглими очима бурштинового кольору, схожими на льодяники, дивилися на мене. Ці пухнасті сестрички з'явилися у притулку минулого тижня. Схоже, їхні батьки були родом з півдня, бо їхня шкіра мала здоровий світло-коричневий відтінок.

 

«І справді, може, у вас лихоманка?.. Ви нетвердо стоїте на ногах. Напевно, краще було б вам повернутися до кімнати та відпочити».

 

«Н-ні! Я-я в порядку! Все правда добре! Просто... Сьогодні спекотно, так! Дуже спекотно!»

 

Будь ласка, не говорить про це! Інакше я справді помру!

 

Коли Альфред повернеться, я щосили вдарю його по голові.

 

Поки ми підіймалися між могилами, по щоках пройшовся легкий і прохолодний приємний вітерець. 

 

На краю пагорба... у найвищій точці, звідки відкривався найкращий краєвид на село, був зовсім новий білий надгробний камінь. Перед ним і навколо нього, я, Марі та дітлахи розклали польові осінні квіти, які самі нарвали. На надгробку було вигравіровано ім'я... "Сані Фрам".

 

Я став навколішки та склав руки разом. Марі теж опустилася навколішки поряд зі мною, склавши руки біля грудей. Малята, поглядаючи на нас з Марі, теж опустилися на землю, складаючи долоні перед обличчям чи грудьми, всі разом.

 

Чорт... Я помилився. Я рефлекторно склав руки разом, як звик раніше. Вийшла суміш японського та західного стилів. Ну... значення залишилося тим самим, тож, сподіваюся, сьогодні мене пробачать.

 

Відпочинь як слід, а потім... Десь, колись... ти знову повернешся до цього світу. Я молюся про легкий початок шляху та приємну подорож.

 

Дитина радісно застрибала навколо нас з Марі.

 

«Пане Ліане! Квітів так багато, так?»

 

«Багато!»

 

«Квіти!»

 

«Так...»

 

На могилу поклали так багато квітів, що вона була майже повністю вкрита ними. Насправді... я міг зробити це набагато раніше.

 

«Пане Сані... Вибачте мені...»

 

Це я... винен у тому, що ви так довго були один у лісі, де вас ніхто ніколи не відвідував. Я був єдиним, хто знав про це. Все тому, що я тримав рота на замку. Якби я комусь розповів, наприклад, Альфреду... хід історії міг би несподівано змінитись... а це страшно. Моя душа дуже слабка.

 

«Пробачте... Насправді вас могли знайти набагато раніше... Просто я такий боягуз... Через це все сталося так пізно... Пробачте мені...»

 

«Пане Ліане?..»

 

«Ха-ха... але зараз... вже надто пізно для каяття... та і я не маю на це права...»

 

Адже минуло п'ять років. П'ять років, як... ні, це сталося до того, як я потрапив до села... він провів на самоті понад п'ять років. Тільки я про це знав. І все одно... Знав, але продовжував вдавати, що не знаю. Завжди. Навіть зараз. Як не виправдуйся... це залишалося моїм гріхом.

 

«Пане Ліане...»

 

Марі підійшла до мене і, присівши поруч навпочіпки, простягла маленьку ручку і погладила мене по спині. Ласкаво. Декілька разів. М'якими рухами. Будь ласка, не треба бути такою доброю з кимось на кшталт мене.

 

«Ва-а...»

 

Раптовий порив сильного вітру змусив мене заплющити очі. Відкривши їх... я побачив, як щось легке й помаранчеве падає з неба, що несе вітер.

 

«Ах... Ох-ох... яка краса...»

 

Марі від радості трохи підвищила голос. Коли я підняв погляд на те, що так заворожило її, я побачив безліч маленьких помаранчевих квітів, що танцюють у повітрі. Немов квітковий снігопад. Пухнастий і легкий. Потім пронісся легкий приємний аромат.

 

«Раннє цвітіння, чи що? Ах, який приємний запах».

 

«Раннє цвітіння?»

 

«Так. Це квіти ароматного оливкового дерева. На тій горі восени одне дерево вкривається красивими помаранчевими квітами, чи не так?»

 

«Так...»

 

Це приємний аромат, який восени іноді приносить вітер від тих квітів?

 

«Їх сюди приніс вітер».

 

Я підняв погляд, як і Марі, глянувши на гору. Як вона й казала, у середній частині гори я побачив дерево, густо вкрите помаранчевими квітами-крапками. Цікаво, вони долетіли звідти сюди за вітром? Поки дивився, почув дзвінкий сміх Марі.

 

«Що трапилося?»

 

«Хі-хі. Ви вкриті квітами, пане Ліане».

 

Марі захихотіла і, дотягнувшись, зняла маленьку квіточку з моєї руки. Не тільки на плечах і спині. Я провів рукою по голові й, схоже, у волоссі вони теж були.

 

«Добре було б висушити ці квіти, зібрати в мішечок і покласти поруч із подушкою. Це сприяє гарному сну».

 

«Невже?..»

 

«Так. Чи відчуваєте теплий, ніжний аромат?»

 

Марі сказала, що візьме їх додому і зробить ароматичний мішечок, щоб передати мені, а потім обережно взяла кілька яскраво-жовтогарячих кольорів і зібрала їх у маленькій долоні. Помаранчеві квіточки, принесені вітром, падали навколо білого надгробка.

 

«Чи буде пан Сані теж спати спокійно?»

 

«Так. Звичайно. Він обов'язково спатиме спокійно».

 

Марі з усмішкою, що чомусь здавалася трохи збентеженою... легенько промокнула манжетами куточки моїх очей. Подумавши, що краще б я помилявся, я відразу витер очі рукавом. На тканині залишилися невеликі мокрі плями.

 

А-а-а... трясця. Останнім часом моє власне тіло не хотіло слухатися моїх наказів.

 

«Це... нічого... Зовсім нічого. Тому не турбуйтесь, будь ласка. Просто трохи... останнім часом... слізні залози трохи послабшали...»

 

«Пане Ліане...»

 

«Ха-ха... Нікуди не годиться. Я такий жалюгідний... Треба тримати себе в руках...»

 

Якось я зумів натягнути свою звичайну усмішку й обернувся, але Марі тільки похитала головою і посміхнулася.

 

«Ні, пане Ліане... Все гаразд. Коли хочеться плакати, треба дати сльозам волю. Інакше ваше серце буде сповнене сумних почуттів і не зможе впустити нічого більше. До того ж...»

 

На яблучних щоках Марі з'явилися ямочки, дивлячись на мене, вона знову лагідно посміхнулася.

 

«Те, що ви дозволяєте нам бачити ваші сльози... доводить, що ви довіряєте нам... Я щаслива».

 

«Ну ось... Що ви таке кажете... пані Марі...»

 

Голос зривався, тремтіння в горлі не вгамовувалося, і я здався. 

 

Я справді прошу вас, не потрібно так тепло до мене ставитися і вимовляти стільки добрих слів. Я слабкий, і відразу починаю чіплятися за них.

 

А з гори налетів черговий порив лагідного вітру. Помаранчеві квіти, принесені цим вітром, танцювали у повітрі, плавно опускаючись на нас. Дітлахи, намагаючись зловити квіти, щосили тягли руки й підстрибували. Весело сміючись.

 

«Пане Ліане, пане Ліане! Квіточки!»

 

«Багато квіточок падає!»

 

«Багато квітів!»

 

«Красиво!»

 

«Мабуть, багато кольорів. Це красиво».

 

«Красиво...»

Я ще раз витер очі, потім зітхнув і перевів погляд на надгробок. Осінні квіти, які ми принесли, і помаранчеві квіточки, які приніс вітер, покривали землю навколо настільки, що ґрунту практично не було видно. Іноді вітер, що дме, був теплим, ніжним і ласкавим і немов гладив по щоках і волоссі. Від білого надгробка відбивалося м'яке сонячне світло, що ллється крізь хмари. Можливо, я лише хотів так думати, але мені здалося, що Сані Фрам заснув зі щасливою посмішкою... і від цього мені стало трохи легше.