Глибока осінь, тривожні дні [POV Роберта]

Мене звати Роберт Оуен. Я син лорда Оуена.

Володіння Оуенів знаходилися на західній околиці країни, в оточенні гір, лісів, річок та озер. Одразу зрозуміло, що це сільська місцевість.

Ні, не так. Це непримітний присілок.

Це місце було розташоване так далеко від столиці, що якщо вранці сісти в екіпаж і їхати трохи швидше ніж зазвичай, то можна приїхати на заході сонця наступного дня. А оскільки селяни та містяни були постійно зайняті щоденною роботою, то до столиці особливо не їздили. І в наш закуток ніхто не приїжджав. Точніше майже ніхто.

Тож коли новини доходили до нас, вони встигали застаріти. І в цій місцевості настільки сільській, що мода тут відстала на цілу вічність, звичайно ж, не було ні стильних ресторанів чи кафе, ні театрів з популярними акторамт, ні музикантів, які виступають у концертних залах, збудованих найвідомішими архітекторами країни, ні красунь, одягнених у вишукані сукні та з чудовим макіяжем.

Крім того, місце, де збудовано маєток, було просто жахливим. Варто було вийти за ворота... і всюди, куди поглянь, простягалися пасовища та пшеничні поля. Якщо поїхати дорогою, то за вікном скрізь корови та вівці з бездумними писками жували траву та спали.

А-а-а, трясця, просто огидно. І таке неминуче майбутнє чекало лорда в цьому непримітному закутку... зітхання вирвалося саме собою.

Тому я хочу, щоб моя матінка щосили постаралася над ще одним молодшим братом. Тоді той став би спадкоємцем, а я міг би поїхати разом із Ліаном до величної столиці. Я думав і мріяв про це щодня.

І що сталося? Мій улюблений молодший брат... Ліан. Після закінчення школи... він сказав батькові, що не поїде до столиці, а залишиться і працюватиме тут! Коли я запитав чому, він відповів, що хоче допомагати нинішньому лордові — нашому батькові, і майбутньому лордові — братові.

Як же... Як це мило! І я такий щасливий!

Схоже, Ліан був непохитний у своєму рішенні настільки, що навіть батько, який змушував його вирушити до столиці, виявився враженим його ентузіазмом і прийняв цей вибір.

Що це таке? Ліан, який, як я думав, вирушить до столиці, залишився тут, у цьому селі... ні, він залишився у наших володіннях.

Я ще ніколи не був таким щасливим. Неначе збулася моя мрія.

Тоді я теж заради мого брата... твердо вирішив зробити все, що в моїх силах, як майбутній лорд цих земель. Коли я заприсягся в цьому, Ліан зі схвильованим виглядом попросив мене стати чудовим правителем, пообіцявши зробити все, що в його силах, щоб допомогти мені.

Так. Все буде добре, Ліане. Не потрібно турбуватися. Я сподіваюся, що ти зможеш слідувати за своїм надійним братом зі спокійною душею.

Лоендаль, що спостерігав за цією розмовою, дивлячись на все ще стурбованого Ліана, з усмішкою сказав, що той може покластися на нього, і що він як слід візьметься за мою освіту і виховання. Почувши це, Ліан відчув полегшення і посміхнувся до нашого дворецького.

Хм-м...

Лоендаль — чудовий дворецький, але... він не дозволяв мені спати, поки я не закінчу всі заплановані на день справи, він дуже строгий... я хотів би, щоб він був трохи поблажливим. Я на це сподіваюся. Ні, благаю. Він страшний у гніві. Обличчя в нього усміхнене, а очі лякали. Я це знаю. Навіть атмосфера навколо у моменти його гніву лякала.

А, ну й добре... Забудемо про нього на якийсь час. Коли думаю про це, не можу заспокоїтись. Ні, я не боюся. Зовсім. Звичайно.

Щоб відновити душевну рівновагу, подумаю про милого молодшого братика. Так і вчинимо.

Мій братик... Ліан, дуже талановитий, розсудливий, розумний, сильний, добрий, милий і взагалі моя гордість.

У нього м'які, наче посріблені місяцем, волосся і довгі вії. Від мами він успадкував білу, мов сніг, шкіру. Ясні крижані очі, що нагадують найчистіший, без жодної цятки, кришталь. Струнка фігура.

Немов казкова місячна фея, що прийшла з країни духів. Ні, можливо, так і було. Переродження якесь... Точно. Так і є. Адже він такий гарненький. Можливо, він ховає за спиною крила з місячного світла? Якщо зніму з нього одяг, то на його білій спинці... ах, чорт. Кров із носа потрапила на папери. Потрібно швиденько з цим розібратися. Інакше Лоендаль буде злий. Ах... Чорт. Не можу стерти краплі. Ну... скажу, що пролив чай.

Погляд мати був крижаним, що у мене тремтіння проходило по спині. Але в Ліана він здавався дуже ніжним.

Навіть у школі його любили багато учнів. Звичайно. Адже це мій молодший братик. Коли був маленьким, він постійно бігав за мною на маленьких ніжках, чарівно посміхаючись і повторюючи: "Старший брате, старший брате". Тоді ми часто разом приймали ванну, а тепер він зовсім не хотів приєднуватися до мене. Так самотньо...

Я часто пропонував піти помитися зі мною, але він постійно відмовлявся. Думаю, він, найімовірніше, соромиться. Мій братик дуже сором'язливий і несміливий. Це теж було милою рисою.

Але було б непогано іноді приймати ванну вдвох і терти спину один одному. Я хотів би вимити прекрасну шкіру Ліана. Не тільки спину, я б і спереду вимив його. Своїми руками. Цікаво, якби йому стало лоскітно, він би червонів і говорив щось на кшталт: «Братику, припини»? Я впевнений, він би засоромився. Крім його маленьких грудей, я помию й інші важливі місця Ліана. Обережно. Він, напевно, збентежиться до сліз.

А-а-а, як мило. А якщо я потім поцілую його в лоб, як колись, я впевнений, він буде щасливий, попри сором.

Ах, чорт. Знову кров на паперах.

Я почув стукіт у двері кабінету. Я поспіхом перевернув брудний аркуш і штовхнув його під купу паперів, звалених збоку.

«Хто?»

«Це я».

Пом'яни чорта, і він з'явиться! Ні, не так, варто тільки подумати про молодшого братика, і він з'явиться!

Двері повільно відчинилися, і крізь щілину визирнуло обличчя Ліана.

Оскільки наближалася зима, стало прохолодно навіть днем, тож сьогодні він був одягнений у бежевий плащ до колін, під яким була світла сорочка з м'якої тканини, темно-бежеві штани та жилет, а на ногах вузькі шкіряні чоботи. Поверх коміра сорочки був намотаний м'який, теплий на вигляд шарф. Світло-фіолетовий колір чудово поєднувався з відтінком очей брата і дуже пасував йому.

М-м-м... Як і очікувалося від Лоендаля. Одяг, який він підбирав Ліану, завжди чудовий. Він добре розумів, наскільки мій брат прекрасний.

«Ох, Ліане! Це вбрання... невже ти знову їдеш?»

Останнім часом він став дуже активним. Особливо у вихідні: якщо справ було багато, він навіть на ніч не повертався.

За словами Ліана, впродовж останніх кількох років монстри все частіше стали спускатися з гір і вибиратися з великих лісів на заході в населені пункти, завдаючи шкоди мешканцям і поїдаючи врожай. Якщо посіви будуть знищені, сума податків, що стягується з фермерів, знизиться. Коли таке станеться, провінція не зможе виплатити податок, яким оподатковувалася кожна провінція в країні, і скоротиться частка врожаю, яку фермери забирають собі для харчування. Внаслідок чого не лише у селян, а й у нас, які проживають на цій території, виникнуть проблеми. Усі матимуть проблеми.

Тому як контрзаходи... Ліан запропонував побудувати на заході села захисну огорожу від демонів. Він говорив, що таким чином фермери зможуть без проблем збирати врожай, і ми будемо щасливо жити на цій території. Мовляв, враховуючи, що збитки постійно збільшуватимуться, якщо все залишити як є, то інвестування у створення огорожі в довгостроковій перспективі вийде дешевше і послужить усім на благо.

І він мав рацію. І я, і батько були згодні з думкою Ліана, переконані ним і захоплені. Мій молодший братик і справді мудрий, тямущий і далекоглядний. Що ж до зведення огорожі, Ліан добровільно зголосився з цим допомогти. Сказав, що він як батько та його старший брат хоче робити все, щоб захищати село і його мешканців.

Ах, Богине! Який же сміливий і добрий хлопчик мій молодший брат! Ліан сам, проконсультувавшись у Лоендаля та спеціалістів, підготував креслення та план встановлення огорож. Виходячи з нього, деталі відправляли на західний кордон села і встановлювалися, а коли матеріали закінчувалися, вони виготовлялися та вирушали на установку. Довгостроковий план будівництва був продуманий ретельно, робота йшла активно, і очікувалося, що все буде готове до кінця цього року. На додаток до цього, Ліан, здається, про всяк випадок готував шляхи евакуації, а також обладнав порожні будинки під сховища. Там зберігалися запаси їжі, талісмани для боротьби з монстрами, свята вода, зброя та спорядження, все знаходилося під чарами довготривалої консервації, і таких місць було безліч у важливих точках села. Крім того, щоб миттєво сповістити всіх про появу демонів, були куплені та встановлені великі магічні гучномовці.

Братик мій трохи... ні, він багато нервував. Було відчуття, що це вже перебір, але... Хоч би що він робив, все було недаремно, це мало сенс. Він справді думав на кілька кроків уперед.

Також він взяв на себе провідну роль у замовленні матеріалів, веденні переговорів про зниження цін та робіт з документацією за консультацією Лоендаля. Ми з батьком не втомлювалися дивуватися його здібностям вести документацію, керувати та організовувати роботу, які зовсім не відповідали таким у випускника школи.

«Так, брате. Мені час виходити».

«Уже... Будь обережний, гаразд? Не роби нічого небезпечного. І не ходи до місць, де може бути небезпечно».

«Добре. Я зрозумів».

Ліан м'яко посміхнувся і кивнув головою. Ах, який він милий. Га, точно. Сьогодні... чи не субота випадково? Я згадав про це, і настрій погіршився.

«А, Ліане... Сьогодні... ти повернешся до маєтку? Або знову... залишишся?»

Доволі часто в суботу він не повертався до маєтку. Навпаки, останнім часом взагалі пропадав до понеділка. Коли справа стосувалася встановлення огорож, Ліан наполягав, що не хоче покладатися на інших, тому їздив на місце робіт, особисто керуючи й спостерігаючи за процесом. Тож іншого виходу не було. У деяких випадках роботи проводилися досить далеко, було важко повернутися додому того ж дня, тому він, мабуть, залишався ночувати разом із робітниками. У нього достатньо охоронців, але це турбувало. Зрештою, Ліан був дуже симпатичним. Коли Ліан їхав з ночівлею, я сидів весь як на голках від тривоги, що може статися щось дивне. І що найважливіше, мені було дуже самотньо від того, що ми не можемо навіть повечеряти разом...

«Так, правильно. Ділянка знаходиться на північно-західній околиці села. Дорога туди й назад забере багато часу, тож я залишуся на дві ночі на фермі».

«Що-о-о?! Аж дві ночі!»

Отакі були справи. Якщо місце робіт розташоване далеко і поблизу знаходився будинок когось із сільських жителів або літній будинок Оуенів, він вважав за краще заночувати там. Іноді він зупинявся на ранчо Чедда, яке було на півдорозі до західної околиці, а потім повертався. Він казав, що там дуже великий будинок і повно порожніх кімнат, у яких йому дозволили залишати матеріали, речі та одяг.

«Гаразд... нехай охорона буде завжди поблизу. Не розгулюй поодинці».

«Добре. Я зрозумів».

«Так... а це? Як там його звали... Фрам, наче? Цей незвичайний блондин також буде серед супровідників?»

«Ох, га?! Е-е... так...»

«Добре. Тоді я спокійний».

Чомусь Ліан зморщив лоба, трохи почервонів і відвів погляд. Того охоронця... якого звали Альфред Фрам, брат сам найняв як додаткову охорону. Тому що він був сильною і надійною людиною. Заради перевірки йому влаштували бій із найсильнішим, як казали, охоронцем у маєтку... і він миттєво того переміг. Справді, як і сказав Ліан, він був напрочуд сильний. Днями, як я чув, він поодинці здолав двох крилатих монстрів, крила яких сягали трьох метрів, що будували гніздо в глибині лісу. Як розповідали присутні там стражники, їм навіть шансу себе показати не випало, а в самих очі сяяли, як у дітей.

Як і очікувалося від мого братика. Він уміє знаходити здібних людей. Сила — це чудово, але якщо говорити про недоліки... Фрам — один із церковних дітей-сиріт, найнижчого класу. А ще мене дратувало, що він переміг мого Ліана на турнірі фехтувальників. Цей хлопчисько дратував, але... якщо треба захистити мого дорогого братика... нічого іншого не лишалося. Все ж таки я хотів, щоб Ліана захищав найсильніший. До того ж для вихідця з нижчого класу він досить приємно виглядав, так що ідеально підходив як супровідний.

Однак... було одне "але".

Була проблема, якої я мав боятися і яку нізащо, ніколи, ні в якому разі категорично не можна було допустити. А саме... чи не закохається в нього мій милий Ліан? Хлопець добре виглядав, був сильним, мав відмінні навички та на нього можна покластися. І, у разі небезпеки, він захистить, навіть пожертвувавши собою. У такій ситуації зовсім мимоволі серце може здригнутися... Ні. Стоп.

Однак все ж таки його походження... хіба він не сирота? Він не мав ні батьків, ні родини, ні рідного міста. До того ж, коли він не виконував обов'язків охоронця, він підробляв на фермі. У такого з нижчого стану, який незрозуміло звідки взявся і що представляє, швидше за все, ще й жебрака, щодня доглядає за смердючим худобою, підозрілого і грубого хлопця Ліан навіть і не подумає закохатися, чи не так?

Так. Звичайно. Хіба не так? І чого я розхвилювався? Такого просто не може бути. Марні переживання.

«Ліане. Нехай Фрам постійно буде поряд, добре?»

«Що?! Ах, так, зрозумів! Ну, тоді поки що... я пішов!»

Ліан раптово спалахнув і вибіг з кімнати.

Хм... Чому в нього раптом почервоніли щоки... А! Можливо... Та ні, не може бути. Його серце забилося швидше, коли він побачив мене за роботою? Хм. Напевно, це так. Без сумнівів. Жінки завжди говорили, що я чудово виглядаю, коли працюю.

Хм-м... це погано. Що мені робити, коли одного разу він, почервонівши, прийде і скаже: "Коли... коли я дивлюся на братика... у грудях солодко щемить..."? Вночі постукає у мої двері... одягнений у шовкову нічну сорочку, настільки тонку, що вона здаватиметься майже прозорою. Навмисно без спідньої білизни... З затуманеним поглядом скаже: "Коли я думаю про братика, серце так сильно стукає, а тіло ніби горить..."?

Ні, ні, ні. Точно ні. Тьфу. Це неможливо. Якщо таке станеться... Якщо це станеться, то... відмовити, звичайно, мені буде не можна. Тому що це заради мого милого молодшого братика. Бо турбота про молодшого була обов'язком старшого брата. Допомогти йому остудити тіло, що розпалилося, було теж моїм обов'язком, як старшого. Я повинен любити, турбуватися та захищати.

Ах, знову кров пішла. Напевно, варто якийсь час подивитися нагору.

***

Сонячно, початок тижня, друга половина дня.

Під навісом із щільної тканини, яка покривала відкриту терасу, що виходила у двір, стояли круглий стіл і набір стільців із білого дерева, виготовлених у селі Лейс. У саду внутрішнього двору поволі починали розпускатися квіти, що розцвітали взимку. У цьому саду цілий рік щось цвіло. Схоже, цим займалися Лоендаль та садівник. Але я не дуже зацікавлений, тому не обізнаний. Можливо, тому що вони приблизно одного віку, я часто бачив, як ці старі люди радісно розмовляли про сад.

Коли втік з кабінету... ні, коли під час перерви йшов коридором, я помітив у променях теплого сонячного світла Ліана, що працював з розкладеними на столі паперами. Мій Ліан часто проводив другу половину дня на початку тижня за вивченням та оформленням документів. Якщо погода була хороша, то його можна було побачити на відкритій терасі в кутку двору. Він казав, що тут досить тихо і добре видно сад, до того ж перебувати на цій терасі заспокоювало, здається, ніби ти на енгаві¹. Я не знав, що таке енгава, але, судячи з розповідей Ліана, це щось на зразок тераси в інших країнах.

¹Енгава – відкрита галерея, яка з двох чи трьох боків оточує японський будинок, або широка тераса.

Серед книг, що стояли на столі, було багато спеціалізованих, наприклад, книги заклинань, довідники магічних формул, книги про чарівні механізми, ілюстровані книги монстрів тощо. І з кожним днем ці жанри змінювалися. Ліан дуже старанно ставився до навчання. Однак серед товстих і явно важких для розуміння спеціалізованих книг дуже гармонійно виглядали детективи та пригодницькі романи, що змушувало посміхнутися.

Ліан, схоже, закінчивши писати, зібрав документи в стопку і відклав убік, після чого підняв голову і глянув у садок. Він виглядав спокійно... і трохи сумно. Підперши підборіддя рукою, він з подихом подивився кудись у далечінь, і його фігурка якось дуже, дуже... від блиску його очей у мене заколотилося серце. Мій милий Ліан останнім часом... якось часом... у найнесподіваніші моменти здавався еротичним, у сенсі чарівним... і подібні пози змушували серце часто битися.

Можливо, справа у віці? Тіло вже позбулося дитячих рис, ще не чоловік, але й не юнак, як би це сказати, не те щоб тендітна, але й не чоловіча статура... не піддається визначенню, небезпечне і спокусливе почуття... ні, його оточувала приваблива аура. Особливо останнім часом я відчував, що мені не здається, і він дійсно став гарний, як квітка, що розпустилася. У цьому віці... Ах!

Чи може бути... Чи може бути, що він закохався?! Я сам здивувався цій думці.

Закохався? Нізащо! Це обурливо! Неможливо! І хто ж тоді об'єкт зітхань? Його треба негайно вбити... Ні, зачекай. Заспокойся. Не існувало відповідного партнера для мого милого та розумного Ліана. Тому що для нього номер один... це я! Немає нікого надійнішого і багатшого за мене, до того ж зі становищем у суспільстві, забезпеченим майбутнім, гарного і доброго. Немає таких.

Що означає... Бути не може... Предмет зітхань — це я?!!

Ах, це погано, Ліане... Я ж старший брат... Але якщо ти скажеш, що це правда, я просто зобов'язаний відповісти на твої почуття...

Добре.

Навіть якщо все було не так, якщо щось його турбувало, я зобов'язаний вислухати його і дати пораду. Як брат, на якого можна покластися. Я теж щойно втік від роботи... ні, я просто думав про перерву, тому вирішив випити чашку чаю з моїм милим Ліаном. Я й сам зцілюсь, і вислухаю тривоги братика. Двох зайців одним пострілом. Я вийшов на терасу і зі спини гукнув Ліану, що підпирав долонею щоку.

«Ліане! Що таке? Чого такий похмурий? Переживаєш про щось?»

«Ха?!»

Коли я його гукнув, Ліан від подиву аж підскочив і дивився на мене.

«Б-брате... н-налякав!.. Ах, н-ні, нічого такого...»

«Але ж ти щойно зітхав, хіба ні? Може, я зможу дати тобі пораду?»

«Ні! Н-нічого такого, це не особливо важливо, так що не хвилюйся...»

«Точно?»

Коли я сів у крісло навпроти, слуга, що стояв на віддалі, приніс на срібній таці ще одну чайну чашку і заварив чай для мене і Ліана.

«Брате, а твоя робота?»

«Хм... Ах, вирішив трохи перепочити. А у тебе? Ти тільки закінчив?»

«Так. Я складав замовлення, підраховуючи кількість відсутніх матеріалів. Щойно закінчив».

«Чудово. Так, Ліан дуже умілий у розрахунках. Навіть Лоендаль був вражений».

Попри те, що його похвалили, Ліан тривожно звів брови до перенісся й опустив погляд.

«Ні... Я в цьому не дуже вправний...»

Я ж говорив. Ліан завжди поводився дуже скромно і постійно принижував себе. Але я вважав, що він міг би хвалитися цим. Хоч він сам і говорив так, насправді він добре справлявся. Наш фінансист був вдячний до сліз і казав, що коли пан Ліан почав допомагати йому з роботою, стало набагато легше, все було виконано вчасно  і він зміг повертатися додому вчасно.

Несподівано я виявив на задній стороні шиї Ліана почервоніння. Блідий та невеликий слід, схожий на півколо.

«Ліане. У тебе на шиї позаду червоний слід?»

«Га?»

«Комахи покусали?»

Я вказав на містечко пальцем, і Ліан, мабуть, бо не міг розгледіти, торкнувся пальцями й спантеличено схилив голову набік. Тоді я показав йому свій відбиток у своєму ручному дзеркальці, і в братика широко розплющились очі.

«Ззаду на шиї...? І на плечах...»

«Аа-а-а!»

Ліан почервонів і скрикнув, відразу затягуючи комір.

«А-а я й не помітив... Це від...»

«Це від?»

«А?! Ні, ну, а, це... і... правда треба залікувати!..»

Він підскочив і квапливо кинувся до маєтку. Не варто так панікувати. До чого б це? У результаті я більше не міг попити чаю з моїм милим Ліаном... Я тяжко зітхнув. Краще б промовчав.

***

Щосереди по обіді Ліан навчався фехтування.

Я сказав, що йому це вже не потрібно, адже він уже закінчив школу, і той відповів, що будь-якої миті можуть виникнути непередбачувані обставини. І якщо кинути заняття, то він втратить набуті навички. Тож якщо як слід не тренуватися щодня, то в необхідний момент не вийде рухатися, як потрібно. Якщо немає особливо важливих справ, він не бере перерву і займається постійно.

Мій Ліан дуже серйозний.

І Фрам, що постійно знаходиться поруч, теж приєднався до його занять. Щоб покращити його бойові навички. І це правильно. Тут рідко з'являвся привід побитися, до того ж ми знаходимося у безтурботній сільській місцевості, тому якщо не розвивати навички, швидко рухатися не вдасться. Так. Все так.

Ліан навіть такі ймовірності ретельно прорахував наперед. Мій братик і справді з тих, хто дбає про всі дрібниці.

До полудня було ще довго, але я зголоднів, так що зробив перерву в роботі й спустився вниз сходами до їдальні, щоб перекусити... біля входу я помітив Ліана і Фрама, які розмовляли. У Фрама настільки рідкісне тут золотисте волосся, що його можна помітити здалеку. Хоча колір волосся був незвичайний, очі теж видавали, що в ньому текла чужа кров... вони блакитні. Я таке бачив рідко, точніше серед моїх знайомих не було нікого з таким поєднанням рідкісних кольорів. Його питали під час співбесіди, але він відповів, що не знає, звідки родом. Мовляв, ніхто йому не розповідав.

Тож я не знав його походження, але міг припустити... що, швидше за все, він був дитиною жебраків іммігрантів, які прибули на континент у пошуках роботи з якогось маленького острівця або віддаленої варварської країни. Бо надто вже міцна у нього статура. Можливо, його народ жив у глибині лісу і щодня займався полюванням.

Насправді Фрам був міцніший за нас, сильніший і дратівливіший... високий. Проте... невідомо звідки він родом, він не має статусу і грошей! І все ж, він чомусь дуже подобався хатнім робітницям... Я часто чув, як покоївки з червоними щоками обговорювали, як пан Фрам гарний і сильний, а його мовчазність і жорсткий характер прекрасні. Що ж, це правда... добре, що він не з тих, хто любить фліртувати. Якби він був бабієм, то навіть якби Ліан його вибрав як охоронець, я б цього не схвалив.

Поки я дивився, Ліан тицьнув у нього пальцем і, червоніючи, щось обурено йому пояснював. Що таке? Він виглядав страшенно злим. Фрам щось накоїв?

Той, навпаки, слухав Ліана зі спокійним виразом обличчя та іноді трохи посміхався. На мою думку, йому було стільки ж років, як і Ліану, але його оточувала атмосфера спокою.

Якось дратувало...

Фрам зняв шкіряні рукавички й відсунув комір сорочки мого брата. Потім нахилився, щоб розглянути. Ліан, здивований його раптовими діями, продовжуючи червоніти, вчепився в сорочку хлопця.

Гей, ти що робиш? Так просто його торкаєшся, що я заздрю!

Усміхнений Фрам щось прошепотів моєму братові на вухо. Ліан, пересмикнувши плечима, відвів погляд. Зволожені очі, які нагадують лід, й щоки, що червоніють, виглядали дуже, дуже спокусливо... ні, страшенно звабливо, і серце збилося з ритму.

Не час милуватися милим молодшим братиком. Ймовірно, неосвічений Фрам просто зробив щось, що розлютило Ліана. І не можна так просто торкатися шкіри пана. Я й то лише зрідка можу його торкнутися, заздрісно... ні, я маю чітко сказати про це. Я швидко спустився сходами й підійшов до них.

«Гей! Фраме! Що ти робиш із Ліаном! Відійди!»

Коли його голосно гукнули, Фрам підвів голову і глянув на мене.

«Я питаю, що ти робиш? Це зухвалість нижчому класу торкатися мого Ліана! Знай своє місце!»

Ліан підскочив і в паніці озирнувся.

«Б-брате! Ох, це... зовсім не так! Е-е, ммм, що ж... точно! Комаха! Мене жук вкусив!..»

«Жук?»

«Так! Жук! Комаха! Мене вкусив жук... Тож...Альфреду... ах, ні, Фраму... я просто показав укус...»

До речі кажучи, я згадав, що шия та плечі Ліана були обсипані почервоніннями.

«Це так? Фраме».

Блондин підняв брову і глянув на мого брата.

«Схоже на те. Мабуть, Ліане... пане Ліане?»

Мабуть, цей нащадок варварів ще не навчився як слід висловлювати свою повагу вищим. Його "пане" прозвучало якось зовсім неприродно. Почервонілий, нахмурений Ліан поглянув на Фрама, а потім повернувся до мене.

«Правильно! Злісна комаха всього мене покусала! Бридкий жук! Тільки погані комахи залишають сліди від укусів! Це боляче!»

«Погані комахи? Ось... Ось воно що... Тобі було боляче... Бідолашний. Гей, Фраме, ти добре все залікуєш?»

Коли я звернувся до нього, хлопець глянув на мене і посміхнувся.

«І то правда... Погляньмо. Якщо турбуєтеся, то я повинен про всяк випадок повторно обробити укус цієї поганої комахи, чи не так?»

«Га?»

«Так, покладаюсь на тебе».

Фрам кивнув, дістав зі стегна сумки відновлювальні ліки, розчавив його і приклав схожу на крем субстанцію до шиї Ліана. Розтираючи великою долонею.

«Ах...»

Ліан затремтів, притискаючись до грудей хлопця.

Гей. Мені стало ще заздрісніше, ніж раніше. Ліан ніколи не обіймав мене так... принаймні останні п'ять років.

Фрам наносив ліки так, що довгі пальці обгладжували білу шкіру від основи шиї до кінчика вуха. І щоразу у мого братика виривався тихий спокусливий стогін. Знизу нагору, зверху вниз. Долоня повільно здійснювала плавні рухи, багато разів. Ліан почервонів ще сильніше і затремтів.

«Стій... Ах...»

Я мимоволі ковтнув слину, почувши стогін, що вирвався, і побачивши занадто еротичний вигляд. У-а-а, цілком природно, що мій наймиліший у світі молодший братик був ще й дуже сексуальний ... ні, це занадто небезпечно!

«При... При... Я сказав тобі припинити, недоумку!»

«Ай!..»

Раптом Фрам ойкнув і втиснув голову в плечі. Придивившись, я помітив, що Ліан тягнув хлопця за праве вухо. Коли великі руки ослабли, Ліан вирвався з його обіймів і відскочив назад. Червоний і важко дихаючи. Потім він витяг меч із прикріпленої на поясі піхви і наставив його на хлопця, ніби оголошуючи війну.

«Покидьок!.. Чорт! Наступного разу я з тобою те саме зроблю! Трясця, розумієш, як це боляче!»

Він звів брови до перенісся, а потім розвернувся і вибіг на заднє подвір'я. Якийсь час я не міг зрозуміти, про що Ліан говорив. Що це могло б означати? Коли я перевів погляд на Фрама, той, морщачись від болю, потирав червоне вухо. Він, мабуть, помітив мій запитальний погляд і подивився в мій бік, але чомусь... тільки з задоволеним виглядом знизав плечима.

«Щойно... він, мабуть, мав на увазі, що я дізнаюся, як бути покусаними поганими комахами...»

Промовивши це, блондин теж попрямував до тренувального майданчика на задньому дворі.

Хм. Схоже, Ліан просто ненавидів комах. Зрештою, він виявився єдиним, кого покусали комахи, і образився, що вони не покусали Фрама, котрий вічно тинявся поруч. Так злитися через подібні дрібниці... Ліан все ще така дитина.

Хе-хе, хіба не мило? Але все ж таки, чекати, що охорона захистить тебе і від комах трохи нерозумно, розумієш, Ліане?

Гаразд, я вирішив. Наступного разу я подарую йому найкращий засіб від комах. Впевнений, він буде радий. Можливо, навіть почервоніє і з вдячності обійме мене, сказавши, що старший брат єдиний, на кого можна покластися.

Дуже добре.

Оскільки я вирішив, потрібно негайно знайти Лоенделя, щоб він почав пошук найкращого засобу. Я покликав слугу, що знаходився неподалік, і велів негайно привести до мене нашого дворецького.

***

Неділя.

Сьогодні мене запросив у гості мій близький друг із сусіднього містечка, тож довелося зранку вирушити в дорогу. Мене покликали на вечірку з нагоди дня народження молодшої сестри. Сестра мого друга була миленькою, та й усі її подружки були такими ж. Але, звичайно, їм не зрівнятися з моїм молодшим братиком. Вони бігали навколо мене з криками "Пан Роберт такий чудовий!". Авжеж. Звичайно.

Після вечірки, коли небо вже почало багряніти, я повернувся у маєток.

Коли я вийшов з карети... я помітив, як від воріт до дверей будинку під'їхав екіпаж Ліана і троє супутників. Схоже, він теж повернувся додому. Карета повільно зупинилася біля ґанку і Лоендаль разом із кількома слугами вийшли їх зустрічати. Я впізнав одного з охоронців, який зупинив коня. Це був Фрам. Він зістрибнув з коня, підійшов до екіпажу і, відчинивши двері, простяг усередину руку. Біла рука Ліана опинилась у його долоні, і він спустився, підтримуваний Фрамом.

Хм. Я чув, що він сирота, і тому турбувався, що він навіть не знав, як пишеться слово "манери", але, схоже, він поводився досить ввічливо і шанобливо до господаря, якому служив.

«Ліане! З поверненням!»

«О, брате, я повернувся. Ти теж щойно приїхав?»

«Так. Я тільки що повернувся».

«Тоді тебе теж із поверненням, старший брате», — відповів він з м'якою та ніжною усмішкою.

А-а-ах, мій молодший братик і справді був дуже милим. Як хотілося зараз його обійняти. Дуже хотілося, але Фрам, що все ще тримав Ліана за руку, неймовірно сильно заважав. Чому ти не відчепишся від руки мого Ліана?

Ліан вклонився мені й повернувся до блондина.

«Альфреде. Чи не міг би ти ненадовго зайти до мене до кімнати? Я позичу тобі третій том "Великого злодія Мелона Пана", про який зараз розповідав, якраз його дочитав. Гаразд? Він дуже цікавий, правда?»

«Правда. Трюки здаються трохи нереалістичними, але досить кумедними та несподіваними, а сцени боїв дуже захопливі».

«Так! Я знав, що ти це скажеш! І ще...»

І, весело розмовляючи, вони пройшли повз мене. Обидва, схоже, любили книги та часто обговорювали їх або обмінювалися рекомендаціями. Ліан часто заходив до бібліотеки, і Фрам як охоронець його супроводжував.

Однак... навіть якщо він надійний охоронець, обраний Ліаном за здібності... чи не надто вони були близькі?

Ні, я не ревнував або щось таке. Справа не в цьому, а в тому, що мова цього блондинистого варвара була фамільярною, або навіть у тому, що не треба вештатись поруч із братиком, я починав заздрити цьому нахабі... ні, як я й сказав, я зовсім не ревнував.

Я завжди холоднокровний і елегантний, за словами місцевих леді. Холоднокровний, холоднокровний... .Мгх

Раптом я помітив червоні сліди на задній частині Фрамової шиї. А? Це...

«Гей, Фраме».

Я його гукнув, і блондин обернувся.

«Тебе також комахи покусали? Шия позаду червона».

Може, у північно-західній частині села повно кусючих комах? Мені це не подобалося. Не буду туди їздити. Ну, там все одно не було справ, які потребують моєї присутності. Якщо виникне потреба, знайду собі заміну. Так і вчиню.

Ненавиджу бути покусаними комахами. І не хочу, щоб мене кусали. Терпіти не можу жуків хоч і не настільки, як Ліан.

Фрам почухав потилицю... і чомусь радісно звузив блакитні очі.

«Ох, це? Мабуть... мене покусали. На жаль, дуже слабко, слідів майже не залишилося».

«Трясця! Що ти верзеш, бовдур?! Потрібно негайно їх залікувати!» — Ліан раптово розкричався, червоніючи та чіпляючись за хлопця.

«Навіщо? Мені й так нормально».

«Не нормально! Чорт, досить бути таким спокійним, чому завжди я... у-у-у... Швидко, пішли!»

Ліан, з почервонілими щоками, схопив хлопця за руку і потяг до будинку.

«Пробач, старший брате, нам треба йти!»

«Га? Почекай, Ліане, тобі не потрібно турбуватися про таке...»

Не слід господареві займатися лікуванням охоронців. Ще й власноруч. Пан не повинен турбуватися про травми слуг. Це якраз і було обов'язком охоронця — страждати замість хазяїна. Так, нехай його кусають комахи замість пана. Це частина його роботи.

Фрам глянув на мене, потім поклав свою руку поверх долоні Ліана і повільно покликав його на ім'я. Наче закликаючи його вислухати.

«Будь ласка, заспокойтесь... Пізніше я сам їх залікую. Це не те, чим має займатися пан Ліан».

От і добре. От і правильно. Дивно, він добре розумів своє становище. І свій статус, і своє місце. Це досить важко визнати, але... мені здавалося, що цей Фрам відчував щось погане... щодо мого милого Ліана.

Але це лише моє чуття. Тому що мій Ліан надто привабливий! Я засмучувався, сердився і турбувався, думаючи, що в Ліана могли закохатися, але тут уже нічого не вдієш. Зрештою, мій молодший братик милий, красивий та привабливий. Я сказав це двічі, бо це важливо. Насправді навіть трьох, ні, чотирьох повторів замало. Нижчому класу неприпустимо мати нахабство закохуватися в мого Ліана, але цей дратуючий Фрам... був найздібнішим хлопцем у всій окрузі.

І ще... якщо він і справді відчував ці непробачні почуття... то обов'язково захистить пана... Ліана, навіть ціною свого життя. Про те, що він дуже дорожив Ліаном, повідомляли інші супровідники. Що ж, якщо він розумів різницю у статусі й усвідомлював, що його почуття не мали жодного шансу... ну, тоді я дозволю йому супроводжувати.

Ліан розплющив очі, озирнувся на мене і витріщився на Фрама. Потім опустив голову... з якимось похмурим виразом на обличчі.

«Підімо в кімнату, пане Ліане... І ви позичите мені ту книгу, про яку говорили, добре?»

Блондин поклав руку на спину Ліана і, нахилившись, зазирнув йому в обличчя. Ліан трохи кивнув йому і, як і сказав Фрам, рушив уперед.

Мій Ліан був надто добрим, це було і добре, і змушувало турбуватися.

Раптом я згадав, що ще не вечеряв. Враховуючи, що Ліан теж щойно повернувся, значить, теж ще не їв.

«Точно, Ліане! Чи не хочеш повечеряти? Пізніше, разом...»

«Сьогодні, я піду вже відпочивати».

Хм-м... Сьогодні він уже йшов відпочивати, гаразд. Можливо, він втомився від виконаної роботи, але Ліан мало їв. Хоча Лоендаль говорив, що харчування через силу шкідливе для організму, якщо він хотів відпочити, то краще дати йому спокій. І хоч я це розумів... Було дуже шкода, що ми не зможемо повечеряти разом...

«Гаразд... На добраніч, Ліане».

«Так, добраніч, старший брате».

Ліан відповів мені й піднявся сходами разом із блондином.

Покінчивши з їжею, я неквапливо повертався до кімнати та, проходячи коридором, кинув погляд у вікно... сонце зникло за вершиною гори, і небо вже стало бузковим. Перед входом біля ґанку стояв великий кінь. Перед нею Ліан розмовляв із Фрамом. Під тьмяним світлом було видно, що він був одягнений у сорочку з легкої тканини, поверх якої був недбало накинутий світло-фіолетовий кардиган; він м'яко посміхався, коли говорив... я правда подумав, що ще мій молодший братик ніколи не був таким неймовірно милим. Хоча мені не подобалося, що ця посмішка була адресована... не мені, а Фраму.

Порив вітру розкидав у саду листя. Їх донесло прямо до вхідних дверей. Ліан, посміхаючись, простягнув білу руку і витягнув листок з волосся хлопця. Фрам, що дивився на це, зіщулився і посміхнувся, точно таким же рухом дістав листок з волосся брата, потім пригладив закуйовджене вітром волосся, заклавши за вухо. Хлопець нахилився і прошепотів Ліані щось на вухо. Цікаво, чи він сказав щось кумедне?

Ліан вислухав його зі спокійною і водночас радісною посмішкою, а потім засміявся. Трохи почервонівши. Після чого повільно підняв погляд на Фрама.

«Пане Роберте».

«Ува-а-а?!»

Я підскочив, коли мене раптово поплескали по плечу. Озирнувшись назад, я побачив Лоендаля, що стояв зі звичною непроникною ідеальною усмішкою.

«Що таке, Лоендаль?.. Ти мене налякав».

«Прошу вибачення, це було неввічливо з мого боку. Пан хоче провести останню нараду перед завтрашньою звітною зустріччю, тож попросив мене покликати вас».

«Що-о-о?!»

Це ще що. У мене сьогодні ще був вихідний, а ми вже говоримо про роботу! Чесно, це нервувало!

«Це може почекати до завтра!»

«Про що ви? Пан завтра вранці має виїхати до столиці, тож провести збори завтра не вийде».

«Е-е-е...»

«Ах, Лоендалю. І... брате...»

Ліан, що повернувся з ґанку, зупинився і гукнув нас, помітивши мене і безжального керівника, який намагався змусити мене працювати, попри законний вихідний.

«Ах! Ліане! Послухай! Лоендаль просто зараз хоче влаштувати збори!»

«Не я, а ваш шановний батько. Будь ласка, називайте речі своїми іменами».

«Невже? Тоді добре вам попрацювати. Постарайтеся, будь ласка. На добраніч, Лоендалю, старший брате».

«Добре. На добраніч, пане Ліане. Ах, зачекайте, пане Ліане, ви ще не вечеряли. Чи варто принести чай та легку вечерю до вашої кімнати?»

«Ох... Авжеж... Я пообідав, тож не дуже голодний... Тільки трохи перекушу. Тоді чи можу я вас попросити про це?»

«Звичайно».

«Тоді дуже вдячний. Дякую, Лоендалю».

«Не варто вдячності. Я найближчим часом все підготую, тож, будь ласка, просто зачекайте у своїй кімнаті».

Оскільки Лоендаль був не з тих, хто брехатиме, у це можна вірити. А значить... Коли в майбутньому ми знову приймемо з Ліаном ванну?! І знову тертимемо один одному спину?

Тільки я і він, оголені та відверті... “Братику, я теж хочу допомогти тобі помитися…” — червоніючи, сором'язливо скаже він...

Добре... Це дуже добре.

«Пан Ліан теж розраховує на Роберта. Якщо він побачить, що ви намагаєтеся щосили, напевно буде зворушений», — сказав Лоендаль практично мені у вухо.

Буде зворушений... Ліан...

«Ви ж розумієте?»

Я кивнув. Це дуже добре.

«Ви все зрозуміли? Я такий щасливий. Як і слід було чекати від Роберта. Ви дуже розумний, розважливий і чудовий хлопець».

Мене похвалили. Дуже сильно. Ну... не можу сказати, що мені не подобається, коли мене хвалять... До того ж я справді чудовий!

«У такому разі, пане Роберте... Будь ласка, поспішайте».

Старий дворецький, посміхаючись, витонченим жестом підштовхнув мене вперед.

«Так. Я зрозумів!»

Тоді я зроблю все можливе. Заради ванни... ні, заради майбутнього!

Я знову кивнув головою, а потім рушив далі, в очікуванні прекрасних днів.