Біла мрія і срібне світло [POV Альфреда] (1 частина)

Примітка автора: Розповідь Альфреда


Після закінчення школи час пролетів непомітно, як і сказав пан Чедд. Коли я це усвідомив, настало літо і сонце світило настільки сильно, що обпалювало шкіру. Закінчивши навчання, я покинув церкву та переїхав на ранчо Чедда, де почав працювати. З проблемами я не зіткнувся, оскільки робота була практично тією ж, що і коли я підробляв у них. Якщо говорити про те, що змінилося, то це місце для сну, і через те, що я не ходив до школи, зросла кількість роботи, яку мені доручали.

 

Однією з поставлених переді мною завдань було доставляння молока, сиру та інших молочних продуктів клієнтам, рано-вранці в будні дні. Одержувачами були ті, хто купував відразу багато, а також магазини, ферми та інші установи, які регулярно замовляли продукти. Дрібні замовлення розносили кілька людей, які працювали на півставки. Спочатку я працював з містером Чеддом, але приблизно через два тижні, коли я вивчив порядок роботи та місця доставляння, він доручив мені самостійно доставити продукти кільком найближчим покупцям. Одним із таких пунктів було "Кухня в будинку намісника". Пан Чедд з усмішкою вручив мені лист доставлення, сказавши, що в цьому напрямку я легко доїду. Я згадав про свою другу роботу і подумав, що фермер вчинив розумно.

 

Містер Чедд працював тепер над віддаленими постачаннями – на місто та плантації.

 

Коли я відносив великий залізний бідон із молоком у холодильну камеру в маєтку, мене зупинив дворецький, який прийшов перевірити сьогоднішнє доставлення. Цей чоловік, який служив сім'ї Оуен, завжди дуже чемно і м'яко посміхався, при цьому він дуже елегантно рухався. Похмурі охоронці, мої старші колеги – усі слуги підкорялися лише йому.

 

«Пане Фраме, дякую за вашу роботу. Вибачте, що відволікаю вас. Я маю повідомлення від пана Ліана».

 

«Повідомлення...»

 

«Так. Будь ласка, перш ніж виїхати, завітайте до нього».

 

Дворецький широко посміхнувся.

 

«Добре. Я зайду пізніше, коли закінчу із продуктами».

 

«Красно дякую».

 

Дворецький низько вклонився під ідеальним кутом і попрямував на кухню до головного кухаря.

 

Тепер, коли я приїжджаю в маєток, якщо я буду потрібен Ліану, дворецький підходить до мене повідомити про це. І все ж це була особиста кімната сина лорда. Хоч я й супроводжував його, але чи можна комусь на кшталт мене спокійно туди заходити? Якось я спитав про це у дворецького. Я був радий, що мені настільки довіряли, але не погоджувався з такою безмежною довірою. На моє наївне запитання він з ідеальною усмішкою відповів, що якщо так вирішив пан Ліан, то так тому й бути. Однак його очі при цьому не посміхалися. Я відчував неймовірний тиск від цього загрозливого погляду, який без слів застерігав, що я маю поводитися стримано. Нічого дивного, що навіть у мене по спині потік холодний піт. Тож я слухняно кивнув.

 

Тоді я й частково зрозумів зміст слів, які якось сказав старший. Не роби того, про що потім пошкодуєш. Ну... забудьмо про це.

 

Ліан викликав завжди з різних приводів. Зазвичай говорив про роботу на вихідні, іноді позичав почитати продовження роману чи журнали, а іноді передавав щось для малечі та подружжя Чедд. Я також пропонував йому заглянути на ранчо, щоб повернути книгу або подивитися на новонароджених ягнят. Знаходилося безліч різних дрібних причин, але суть у них була загалом одна. І я не казав, що набагато ефективніше було б зробити все за один раз... Як і він.

 

Ось чому так вийшло, що він почав запрошувати мене до своєї кімнати до того, як я повернуся додому. Це також одна з тих речей, що змінилися після закінчення школи.

 

Закінчивши переносити продукти в холодильну камеру, я піднявся на другий поверх маєтку, і, вставши перед дверима його кімнати, тричі легенько постукав. І прислухався. Відповіді не було. З кімнати не долинало жодного звуку. Я знову тричі постукав, цього разу вже сильніше. Після цього з кімнати таки відгукнулися, проте голос був трохи дивний.

 

Сьогодні він озвався після шостого стуку, але іноді він не відповідав навіть після дванадцятого. У такому разі мені дозволено входити до кімнати без дозволу. Якщо він не відповідав, то все ще спав, і мені треба було увійти та розбудити його. Не те щоб я не розумів занепокоєння дворецького... Він занадто беззахисний. Напевно, наступного разу варто було розповісти Ліану про його становище та можливий рівень ризику.

 

«Хто там?..»

 

«Я».

 

«А... Будь ласка, проходь».

 

Отримавши дозвіл, я відчинив двері й увійшов до кімнати. В особистій кімнаті Ліана завжди було безліч різних дрібниць. Проте... зовсім не тих, що зазвичай розміщують у кімнатах аристократів. Щоразу, як я приходжу сюди, мені здається, що я потрапив до невеликої бібліотеки чи дослідницької лабораторії якогось вченого. У кімнаті, надто великій для того, щоб називатися спальнею, всюди були складені вежами різні види книг – магічні, дослідницькі, історичні, словники, ілюстровані енциклопедії тощо.

 

Навіть на довгому столі вони горами лежали разом з документами. На дивані та низькому столику теж лежали книги, письмові приладдя, інструменти, колби й таблиці, а також діаграми та креслення на папері.

 

Якщо йому настільки подобалося вчитися, він, напевно, міг би вступити до Королівської академії. Але Ліан вирішив залишитись у селі. Коли я запитав його чому, він сказав, що може вчитися будь-де. Ну, насправді це правильно, але... Що він так відчайдушно вивчав, що хотів зробити та чого намагався досягти... я все ще не знав. Коли б я не питав, він відповідав незрозумілими словами, мовляв, хоче розширити свої знання, на відміну від мене. Не забуваючи в кінці додати слівце про мене.

 

Прокладаючи шлях через завали різних предметів, я попрямував углиб кімнати, розділеної складними ширмами та полицями, що сягають аж до стелі. Мене викликали сюди щонайменше раз на тиждень, тож я вже запам'ятав планування. У задній частині була спальня Ліана. Біля стіни стояло велике ліжко з балдахіном, легка тканина спокійних зелених та бежевих відтінків повністю закривала все ліжко. Я бачив, як світло пробивало крізь нещільно закриті штори й м'яко блукало по постільній білизні. Господар кімнати сидів посеред ліжка, потираючи одне око. Я підійшов до ліжка і відсунув тонку тканину. Хлопець перестав терти очі, глянув на мене, сонно прищуривши льодово-блакитні очі... і розтяг губи в м'якій посмішці.

 

«Альфреде».

 

Назвав моє ім'я таким сонним голосом. Сріблясте волосся розтріпалося після сну. Темно-синя шовкова піжама зісковзувала з одного плеча, бо чи була завелика, чи Ліан був занадто худий. Легка посмішка виглядала неймовірно мило, а біла шкіра, що виглядала з-під піжами, і розслабленість після сну викликали відчуття... кокетливості. Поки я був поруч, ніс відчув м'який і ненав'язливий приємний запах, схожий на аромат польових квітів. Однак, якщо я дозволю інстинктам взяти вгору і, наприклад, накинусь на нього, він відразу почервоніє і спалахне від злості, і наступного разу він буде насторожі та вже не дозволить собі так спокійно посміхатися. Так що я заштовхав свої інстинкти кудись якомога далі.

 

«Доброго ранку, Ліане...»

 

«Доброго ранку... Альфреде...»

 

Я повільно, щоб не налякати, підійшов і обережно поцілував сріблясту маківку. Зазвичай він закричав би щось на кшталт: "Ти що робиш, дурень!" і весь покрився б колючками, як їжачок, але зараз він прокинувся тільки наполовину, а в такому стані, навіть якщо його ось так несподівано поцілували, він не буде злитися. Навпаки, зустрівшись очима, попри трохи розсіяний вираз, він продовжував усміхатися. А коли я погладив його по щоці, він тільки ніжно заплющив очі та сам потерся щокою об долоню.

 

Це нагадало мені декого. Той сріблястий кіт теж після сну покірно дозволяв мені гладити його, і тільки тоді мене не дряпав. Тому що в цей момент він ще не прокинувся.

 

А ще обидва сріблясті створіння спали досить довго. Коли я трохи лоскотав його під підборіддям, його щоки трохи зашарілися, і він ледве чутно зітхнув. Мабуть, це було настільки приємно, що хлопець підняв підборіддя, підставляючи біле беззахисне горло, і повільно прикрив очі. Схоже, він розслабився.

 

Це... може бути? Можливо, ні, мабуть... це дозвіл? Ні, секундочку. Все не так. Заспокойся. Він просто сонний. Потрібно тримати себе у руках. Тримайся, треба терпіти. Якщо я зараз піддамся тимчасовому імпульсу, такої можливості вже не буде.

 

Я знову задавив у собі все, що рвалося назовні, подумки закрив кришку і придавив каменем.

 

Я сів на краю ліжка, і срібноволосий похитнувся всім тілом, наче пружина. Коли я підхопив його, щоб той не впав назад, біла рука хлопця схопилася за рукав моєї сорочки, шукаючи підтримки.

 

«...щодо суботи...»

 

Схоже, сьогодні розмова піде про суботній підробіток.

 

«На гірській дорозі... у південно-західній частині села... бачили... двох ведмедів кривавого кігтя...»

 

«Ведмеді кривавого кігтя? Це незвично».

 

Розміром із дорослого чоловіка, цей монстр зовні нагадував ведмедя. Але його пазурі були втричі більші, ніж у звичайного ведмедя, і мали криваво-червоний колір. Очі теж були червоними. Щоб налякати, ці монстри чекають можливості, аби приманити та налякати жертву – так було написано в ілюстрованій енциклопедії монстрів. Думаю, це цілком може бути правдою, тому що монстр справді був страшним. Однак, всупереч їхній зовнішності, вони були дуже обережні і, як правило, полювали на диких тварин і дрібних монстрів у горах, тому їх також відносили до типу демонів, які рідко спускалися до людських поселень.

 

«Жителі села попросили... зробити щось, бо їм страшно... Виїзд післязавтра, в суботу... До восьмої години приходь у маєток...»

 

«Зрозумів».

 

«Гаразд. Оскільки це буде небезпечно... будь ласка, підготуйся як слід. Я теж підготуюся і візьму більше ліків, у тому числі й для тебе... Так що сьогодні та завтра лягай спати раніше... І постарайся... не застудитися... а, може, ще мотузки знадобляться... або. .. так, ще підготуюся на випадок, якщо доведеться таборитися...»

 

Я мало не засміявся від того, що навіть уві сні Ліан продовжував бурмотіти про роботу.

 

«Добре. Я зрозумів. Ніч проведемо у горах?»

 

«Не знаю... залежить від того, як підуть пошуки...»

 

«Зрозуміло. Про всяк випадок скажу пану Чедду, що є ймовірність, що до ночі не повернуся».

 

«Так...» – Ліан кивнув.

 

Варто було розслабити руку, що підтримувала його, як тіло безсило впало назад. Сріблясте волосся розсипалося по блідо-зеленому простирадлі. М'яке ранкове світло ковзало по ньому. Пані Оуен з тим же кольором волосся й очей втілювала жахливий холод, Ліан же... завжди здавався м'яким і теплим. Я акуратно переклав його голову на подушку і розслаблений хлопець дозволив це зробити. Просто переді мною була беззахисна біла шия, і мене вразило бажання його вкусити, але я тримався щосили.

 

Ні, зачекайте. Адже трохи можна, так? Все ж таки має бути нормально? Так, мені можна. Адже він був таким беззахисним. Мені ж можна трошки його торкнутися?

 

Ні, точно. Напевно, так. Адже коли я був так близько, коли торкався його, він залишався розслабленим. Я не помилявся. Мабуть.

 

Я поставив лікті з обох боків його обличчя і схилився над ним, очі хлопця... вже почали заплющуватися. Він глянув на мене затуманеним поглядом.

 

До речі, мене теж попросили передати повідомлення.

 

«Ліане... Трійнята знову хочуть побачити тебе. Вони просили дізнатися, коли ти завітаєш до них».

 

«Га...»

 

Ліан трохи зніяковів, але відразу щасливо посміхнувся. Останнім часом дитина повністю звикла до подружжя Чедд, та й із життям на фермі освоїлася. Водночас кількість відвідувань ранчо Ліаном, щоб перевірити, як справи у дітлахів, значно скоротилася. Зараз він уже не дрімав із трьома малюками після обіду, як було у церкві. До того ж кількість відвідувань навмисно знижувалася поступово. Він сам це сказав. Щоб трійця швидше звикла до пані та пана Чедда. Щоб вони почали думати про ранчо, а не про церкву, як про місце, куди хочеться повернутись. І щоб поступово головні місця в серцях замість Марі й Ліана зайняли подружжя Чедд.

 

Стратегія Ліана спрацювала, і тепер, коли трійця говорила "повертаємось додому", вони мали на увазі не церкву, а ферму, і першими, до кого вони бігли у сльозах, тепер стали не Марі та Ліан, а пан Чедд та його дружина. Але час від часу, зовсім несподіваним чином, у них спалахувала туга за батьківським теплом Ліана. І тоді вони з розчулено просили привести його з собою.

 

«Тоді... Сьогодні... Ні, передай їм, що я заїду побачитися завтра після полудня...»

 

«Гаразд. Тоді завтра. Я передам».

 

Ліан відповідно кивнув і посміхнувся.

 

«Дякую, що прийшов, Альфреде... Більше в мене справ для тебе немає».

 

«Зрозумів.»

 

Я вперся йому в місце між шиєю і плечем, як при обіймах, він трохи ворухнувся, наче йому було лоскітно. Невпевнено  його руки обвилися навколо моєї спини... я був неймовірно щасливий.

 

«Ти сьогодні теж зайнятий?»

 

«Ні, сьогодні ще залишилося трохи роботи, коли закінчу, повернуся на ранчо».

 

«... Тоді постарайся».

 

«Звичайно. А ти? У церкву?»

 

«Після того, як з'їжджу до міста за матеріалами... Удень... Заїду до церкви...»

 

Навіть після закінчення школи Ліан продовжував відвідувати церкву. Він сказав, що кількість сиріт останнім часом сильно збільшилася і він намагався допомагати Марі, адже їй доводилося важко.

 

«Коли я матиму можливість, я теж приїду допомогти в церкві...»

 

Рука на моїй спині здригнулася, а потім срібляста голова між моїми ліктями кивнула.

 

«Гаразд...»

 

У тихому голосі чомусь пролунала радість. Нічого не можу зробити. Щоразу... коли він кликав мене сюди, я так хотів, так хотів... забрати його з собою звідси. Це тепле тіло у моїх руках. Я не міг перестати бажати його. Як забрати його... як зробити лише моїм? Викрасти його і втекти буде легко, але за нами відправлять пошуки та й потім доведеться нелегко. Покинути село... у мене вистачить рішучості покинути навіть цю маленьку країну... але він точно плакатиме. Отже, ідея погана.

 

До речі, у південній частині села, на березі озера, пустував маленький, але затишний будиночок, і він якось казав, що колись хотів би жити в ньому. Якщо я куплю цей будиночок, чи житиме він там зі мною? Чи зможемо ми залишитись там разом назавжди? Ах, а якщо взяти його з собою в подорож і ніколи не повертатися в село?

 

...Нізащо. У такому разі це нічим не відрізнялося від викрадення. Він точно плакатиме... Ну, цей план можна залишити на крайній випадок. Потім...

 

Легке дихання лоскотало моє вухо. Подумки вилаявшись, я глянув на його обличчя... солодко сопучи, Ліан уже спав. На сплячому обличчі читався спокій, невинністю нагадував маленьку дитину.

 

Я тихенько зітхнув. Ну, я ще мав повно часу. Потрібно все добре обміркувати. А до того часу потрібно продовжувати давати багато обіцянок... прив'язати його і не дати йому втекти. Все буде добре.

 

У такі моменти мені здавалося, що слова зірки, що читає, були не такі вже й погані. Вона ж розповіла про маленьку ніжну зірку, що висвітлює мій шлях, яка переживає за мене і кружляє біля мене. Тож ця зірка моя. Моя зірка. Тільки для мене. І я нікому її не віддам... навіть Богині не поверну.

 

«Спокійних снів, Ліане».

 

Я обережно, щоб не розбудити, торкнувся його губ, абияк струсивши з себе небажання розлучатися. Накрив його по плечі ковдрою і тихенько вийшов із кімнати. Ах, хочу більше його торкатися. Торкатися його і переконуватися, що він поряд. Скоро я запитаю його, чи можна знову торкнутися його, як того вечора. Точно. Так і зроблю.

 

... коли він буде у хорошому настрої.

 

***

 

Настала субота.

 

Уранці, коли я відчинив вхідні двері, біля воріт з конем стояв молодший брат пана Чедда, пан Гауда. Розбризкуючи на всі боки піт, він біг мені назустріч так, що пил кружляв. Схоже, з самого ранку було страшенно жарко... а ні, просто він завжди такий енергійний. Пан Гауда був дуже схожий на пана Чедда – у нього великі загострені очі, світло-каштанове волосся, настільки жорстке, що нагадували щітку, а сам він був настільки кремезним, що йому доводилося нахиляти голову, щоб увійти до кімнати. І він анітрохи не програвав пану Чедду в кількості героїчних історій. Зокрема, дуже цікавою була історія про те, як він поодинці голими руками переміг двоголового кабана у смертельній битві. Зняті в той раз як трофей ікла, досі висять у будинку пана Роки, і мені їх навіть показали. Вони неймовірно великі. Як історія про дослідника Горгондо. Якщо у мене з'явиться така можливість, я теж хотів би побороти монстра голими руками.

 

Доблесний сміливець, пан Гауда, чомусь зараз... біг до мене, неймовірно блідий, зі зведеними широкими бровами, сльозами та соплями, уривчасто дихаючи, як дитина.

 

«Пане Гауде? Що трапилося?»

 

«А-а-а! А-ал! Біда-а-а-а! Що ж мені робити?!»

 

Зупинившись переді мною, він обхопив мене величезними, наче ведмежі лапи, руками за плечі, і розплакався.

 

«Так що ж трапилося? Якщо ви плакатимете, я не зрозумію».

 

«Це, це! Учора... нагорі... на горі...», – каже він у перервах між видихами, перш ніж знову заплакати.

 

Я повторюю своє запитання втретє, намагаючись, щоб мій голос звучав заспокійливо. Нарешті отримую чіткішу відповідь:

 

«Міті, Міті, а-а-а!!!»

 

«Міті? Що з нею?»

 

Пан Гауда знову розплакався. Що ж робити? Він нічого не міг нормально розповісти. Якраз коли я почав подумувати, а чи не швидше покликати його старшого брата, подружня пара вийшла з боку заднього двору. Я був урятований. Обидва в рукавичках, тримали в руках віники та відра для сміття. Схоже, вони забиралися в хліві за будинком.

 

«Гей, там! Трясця, а я все думав, звідки хтось тут з'явився! Хто буде репетувати у ранці... а це не Гауда?! Йолоп! Навіщо ж так горлянку рвеш! Знаєш, як було важко через те, що вівці перелякалися?! Їх неможливо було почистити, бо постійно намагалися втекти!»

 

«Ох, хіба це не брат Гауда?! Що трапилося так рано-вранці?»

 

«Брате! Сестро! Це... Ва-а-а-а-а!»

 

«А-а-а, Гауде! Чоловік не повинен ревіти так, щоб у нього аж соплі текли! Якщо не хочеш виглядати жалюгідним!»

 

«Б-бра-а-ате! Це, це біда-а-а! Ай!..»

 

«Замовчи!»

 

Пан Чедд вдарив по голові пана Гауду. Почувся гучний звук, наче вдарили у великий дзвін. Як і очікувалося, пан Гауда зміг це витримати. Він тихо застогнав, присівши навпочіпки та тримаючись за голову. Але плакати перестав. Ну це очікувано. Удар пана Чедда настільки сильний, що цілком здатний звалити з ніг ведмедя. Якось давно я теж упіймав один, так у мене потім весь день голова паморочилася.

 

«Заспокойся! Щойно щось трапляється, ти одразу впадаєш у паніку... Ну, що там? Що трапилося? Заспокойся та поясни з самого початку».

 

«А-а... Ц-це... Учора... Ми пішли на гору збирати дикі овочі та ягоди, разом із Мілт, нашою дочкою Міті та Муто...»

 

«На гору?»

 

Мілт — це дружина пана Гауда, а Муто — їхній великий білий собака. Муто приблизно такого ж розміру, як і п'ятирічна Міті, досить великий і до того ж дуже кмітливий. Дуже розумний пес, який дбав про Міті замість постійно зайнятих батьків.

 

«І тоді, тоді... Муто несподівано загавкав, і я подумав, чому б це... і тут вийшов величезний ведмідь з червоними пазурями!!!»

 

«Що?!»

 

«Га?»

 

Не може бути.

 

«Червоні пазурі?.. Чи може бути, що то був "кривавий кіготь"?»

 

Пан Гауда, плакавши, кілька разів кивнув.

 

«Так! В останні роки про них навіть чуток не було, тож я думав, що вони пішли... і тут з'явилися одразу двоє! Вони кинулися на нас, ми з Муто вирішили ступити у бій. А потім, у той момент, коли я подумав, що вони налякані нашою контратакою і починають панікувати... вони... вони раптово схопили мою милу Міті і втекли!!!»

 

«Щоооо?! – крикнуло одночасно подружжя».

 

«Звісно, ми їх переслідували! Але не змогли наздогнати... Під час переслідування Муто теж зник у горах. Ми втратили їх обох... Я залишився в горах, а Мілт сказала, що попросить допомоги, і пішла покликати мешканців села. Я відчайдушно шукав усю ніч, але так і не зміг знайти жодних слідів».

 

«Яке лихо...»

 

«Потрібно зібрати якнайбільше людей, щоб швидше знайти Міті. Я прийшов сюди, брате, щоб попросити тебе про допомогу...»

 

«Довбню! Чому не прийшов раніше? Звісно, ми допоможемо!»

 

«Авжеж!»

 

«Ах, дякую, брате, сестро! Я ще побіжу попросити допомоги у намісника, вирушайте, не чекайте! Звідки тільки взялися ці монстри... до того ж одразу два. Сільські жителі добросердно погодилися допомогти у пошуках, але вони не вміють боротися... Але ж у лорда є люди, які вміють тримати зброю в руках, чи не так? Я подумав, може він погодиться дати кількох у загін. Також я хочу попросити допомоги у лицарів, які патрулюють село. Ось чому я так гнав коня».

 

Я застогнав. Чи встигнемо ми вчасно, чи вже було надто пізно?

 

«Так, звичайно, краще...»

 

Подружня пара перевела погляд на мене, ніби збираючись щось сказати. Я кивнув їм у відповідь і повернувся до пана Гауда.

 

«Пане Гауде... Саме сьогодні ми збиралися вирушити на пошуки цих ведмедів кривавого кігтя. Якийсь час тому лорд отримав запит на розслідування. І відряджених сюди лицарів Ліан також попросив співпрацвати».

 

«Е-е?! Що-о-о?! Як же...»

 

Пан Гауда витріщив очі так, що вони могли ось-ось випасти з орбіт, а потім, немов разом втративши останні сили, впав на коліна. Якби тільки на день раніше... Я подумав про це, але вдіяти з цим нічого вже не можна було.

 

«Пане Гауде, я попрошу Ліана під час експедиції зайнятися пошуками Міті. Ми обов'язково її знайдемо. Я теж перебуваю в дослідницькій групі, тому якщо ми щось дізнаємося, я відразу повідомлю вас».

 

«А-а-л!.. Ах.. дякую... я буду тобі дуже вдячний...»

 

Пан Гауда витер заплакані очі та ніс рукою. Пан Чедд ударив кулаком по долоні.

 

«Добре, тоді треба поспішити! Я виходжу зараз! Ноче, пробач, але залишаю будинок на тебе. За дітьми треба доглянути, та й худоба потребує годівлі... комусь доведеться залишитися. Іншого виходу немає».

 

«Так... Так. Я зрозуміла. Я б теж хотіла приєднатися до пошуків... але лиши це на мене. Братку Гауде, будь ласка, зв'яжися зі мною, якщо щось трапиться. Я намагатимусь допомогти, чим зможу».

 

«Вибачте... Брате... Сестро Ноче... дякую вам...»

 

Схоже, всі миттєво розібралися в тому, хто і що має робити.

 

«Пане Гауде, пане Чедд, я вирушу в маєток і приєднаюся до Ліана та інших».

 

«Так! Вибач, але ти вже попроси пана Ліана!»

 

«Ал! Дякую! Тоді я зараз же вирушу зі старшим братом! Залишаю це на тебе»

 

«Гаразд».

 

Я кивнув усім і вийшов із дому. Схопився на коня, прив'язаного збоку від входу, і поспішив у маєток.

 

Коли я розповів про все Ліану, що чекав на мене в маєтку, той відповів, що пріоритетним завданням будуть пошуки Міті. Два лицарі, які беруть участь в експедиції, таке рішення лише підтримали. Цього разу в дослідницькій експедиції, крім мене та Ліана, мали брати участь двоє охоронців та двоє лицарів зі столиці. Ліан сказав, що в такій ситуації було б краще мати більше людей, тож викликав ще двох охоронців. Крім того, він обрав двох найвміліших зі старших вартових. З такими силами, навіть проти двох монстрів найвищого класу, ми не програємо.

 

«Поспішаємо, Альфреде. Потрібно знайти Міті якнайшвидше...».

 

Ліан, що сідав у карету, раптово завмер. Його обличчя зблідло. Біла рука, що закривала рота, затремтіла, як і губи, що виднілися між пальцями.

 

«Ліане?»

 

Коли я покликав його на ім'я, він ніби прийшов до тями та подивився на мене... і посміхнувся. Незручною, наче скутою посмішкою.

 

«Гаразд. Поспішімо... Поки не пізно».

 

Сказавши це, він відвернувся і, залізши в карету, дав Шуріо сигнал. Я відчув, що щось тут було не так, але поставити конкретне питання не зміг, тому мені нічого не залишалося, окрім як схопитися на коня. Ми змусили коней бігти на межі сил, мчачи до південно-західної частини села. Південний захід села дуже відрізнявся від відносно рівнинної центральної частини: це була скоріше долина, оточена горами, і рельєф тут був дуже нерівним. Там мало рівнин і повно схилів, тому більшість фермерів створювали терасні поля і сади на схилах пагорбів.

 

По дорозі нам зустрівся юнак із села, який питав дорогу і який, як виявилося, прямував до гори, щоб допомогти з пошуками. Вирішили взяти його з собою. Доколи ми дісталися до підйому на гору, де викрали Міте, зіткнулися з чотирма жителями, що сходили з гірської стежки. Вони, схоже, вирішили на якийсь час припинити пошуки та спустилися в долину. Вирази осіб у всіх були однаково похмурими. Схоже, пошуки проходили не дуже успішно.

 

Побачивши нас, вони з полегшенням на обличчях підбігли та постаралися описати ситуацію так швидко, як могли. За їхніми словами, ні Міті, ні Муто, ні навіть монстрів досі не вдалося знайти. Схоже, пан Чедд, пан Гауда та пошукова команда з мешканців села після зустрічі з цими чотирма рушили глибше в гори.

 

«У гори...»

 

У мене з'явилося погане передчуття. Я глянув на гору, що чорніла позаду тієї, перед якою ми були. Ця гора, звана "горою вічної тіні", попри похилі схили, була дуже небезпечна. Кажуть, що на ній вдень так само темно, як і вночі. Сам я там жодного разу не був, але згідно з історіями, які чув, густі крони дерев і плющоподібні рослини закривали небо, не даючи сонячним променям досягти землі. Тому вода та повітря там застоювалися, а місцями, здається, утворилися болота. Жителі села рідко ходили туди. Все тому, що багато монстрів, як правило, не любили сонячні та відкриті місця, воліючи жити в похмурих місцях, де повітря і магія застигли.

 

У місцях на зразок цієї чорної гори. Ніхто не захоче наближатися до місць, де можливо водяться монстри. Проте... Схоже, решта подумала про те саме, про що і я. Всі виглядали однаково похмуро, дивлячись на чорну гору. Всі виглядали блідими, але обличчя Ліана було найбілішим... він виглядав найгірше. На блідій шкірі не видно було ані кровинки, він дивився на гору з похмурим виразом на обличчі, наче щось обмірковуючи.

 

«...Подія... так?..» — прошепотів він тихо, ніби розмовляючи з собою.

 

«Ліане?»

 

Я не зміг почути як слід, тож перепитав, але відповіді не дочекався. Ліан мовчки розплющив очі та глянув на мене. І примружив світлі очі, наче від болю. Що відбувається?.. Щось... у мене було таке почуття, ніби він хотів щось сказати. Але коли я спробував заговорити з ним, Ліан одразу відвернувся від мене до жителів села, що спустилися з гори.

 

«...Міте і Муто все ще не знайшли?»

 

«Так... всі хлопці їх шукають... але досі жодних слідів...»

 

Слухаючи розмову Ліана та мешканців села, я зітхнув. Тоді... це може бути те, про що я подумав. Ні, боюся, я мав рацію. Хоча й не хотів, щоб це погане передчуття підтвердилося.

 

«Ліане...»

 

Коли я покликав його на ім'я, він боком глянув на мене, похмурий і блідий. І очі в нього потемніли.

 

«Скільки б не шукали на горі перед нами, ми так і не змогли виявити чудовиськ, що вкрали Міті... цілком імовірно, що вони вирушили на гору позаду, чи не так?»

 

Мешканці села крикнули в унісон і глянули на мене. Проковтнули слину з такими обличчями, наче ось-ось заплачуть.

 

«Г-гору позаду...»

 

Усі переглянулись і ступили крок назад. Цілком зрозуміла реакція. Враховуючи, що з'явилися ведмеді кривавого кігтя, ймовірно, що по тій чорній горі бродили й інші чудовиська. Якщо вирушати туди, то потрібно бути готовими боротися не лише з ведмедями, а й іншими монстрами.

 

«Це тільки моє припущення, проте... боюся, пан Чедд та решта дійшли такого ж висновку і вирушили з пошуками на ту гору».

 

Ліан обернувся і глянув на мене.

 

«Якщо вони пішли... то це дуже погано. Пан Чедд та його люди, звичайно, дуже сильні, але на тій горі можуть бути й інші монстри, крім ведмедів кривавого кігтя. І скільки їх там – невідомо, може там буде ведмідь, може, два, а може й більше. Це надто небезпечно. Я поверну їх назад».

 

«Альфреде... Але...»

 

«Дозволь мені піти. Будь ласка».

 

Впевненість у своїй силі – відмінна риса цих двох братів. Навіть якщо підйом на гору пов'язаний із небезпекою, вони все одно ризикнуть, я певен. До того ж, я не хочу про це думати, але... з того моменту, як Міті викрали... минуло вже більш ніж половина дня. Важко уявити, що хтось буде живий так довго. Я не мав на увазі, що пан Чедд та пан Гауда не замислювалися про таку можливість. Ймовірно, у найгіршому випадку вони розраховували знайти хоча б останки. Чи помститися? Однак ніхто гадки не мав, які чудовиська водилися на цій горі та скільки там може бути монстрів. І крім монстрів, напевно, водилися ще й дикі звірі, які нападають на людей. Разом із Міті втратити ще й їх... я не можу цього допустити.

 

Якщо ти помреш, все закінчиться. Це кінець. Мені шкода Міті, але я... збираюся вибрати тих, хто все ще живий.

 

«Ліане, відпусти мене».

 

І без того потемнілі очі Ліана стали ще темнішими й сильно затремтіли. Невпевненість... занепокоєння, тривога, заплутаність, страх. Здавалося, всі ці емоції клубочилися в глибині очей, що темніли. Я не розумію. Що відбувалося із ним сьогодні? Він зранку практично не розмовляв і все думав про щось. І скільки б я не питав... він не відповідав.

 

«Ліане?»

 

«Якщо зараз поспішити, то, гадаю, можна ще встигнути... але...»

 

Ліан заплющив очі, опустив голову і замовк. Його профіль вже настільки блідий, що це турбувало. Через деякий час він глибоко зітхнув, розплющив очі та підняв на мене погляд. Темні тіні, що були в його очах, кудись зникли.

 

«Поняття не маю, що станеться в майбутньому, якщо я втручуся... Але все ж таки... Якщо є ймовірність, що дитина ще жива, навіть найменша...»

 

Я не зовсім розумів сенсу слів Ліана, які звучали тихо. Помітивши, як я несвідомо схилив голову набік, Ліан глянув на мене і вимучено посміхнувся. Він торкнувся довгого меча на поясі, провів по кільцю – допоміжний артефакт для активації магії, потім вийшов уперед і зупинився біля гірської стежки. Після цього він обернувся, по черзі подивився на мене, охоронців та лицарів, і заговорив:

 

«Всі, і Альфреде теж, слухайте... У мене є ідея, куди могли потягнути Міте і Муто... всього лише припущення насправді. Так що я пропоную вам піти за мною. Туди я піду найшвидшим і найкоротшим шляхом, але... я збираюся йти на гору, що позаду. Це небезпечне місце, що кишить монстрами. Тож я нікого не примушую. Якщо ви не хочете йти, можете залишитись тут. Якщо йдете, скажіть мені».

 

Ідея? Наші погляди зустрілися, і Ліан відповів впевненим поглядом.

 

«Альфреде... Дорогою шукатимемо й пана Чедда з рештою. Якщо вони вирушили на чорну гору, щоб знайти Міті, то по дорозі... ми напевно з ними зустрінемося...»

 

Що це? Знову. Чомусь сьогодні слова Ліана звучали дуже дивно... наче в них щось було не так. Але якщо мене спитати, то я не зможу сказати що саме. Я не міг сказати нічого певного, але в грудях не пропадало скреготливе почуття і залишалося незрозуміле відчуття неправильності того, що відбувається. Як тоді, коли я вислухав нічим не обґрунтовані, але повні впевненості слова, що читає по зірках.

 

Я зітхнув. Навіть якщо спитаю, Ліан, напевно, не відповість... Тепер я хоча б знаю чому. І зараз я знав ще дещо... що він з тих, хто каже слушні слова в такі моменти. Що він добрий хлопець, який не хотів наражати інших на небезпеку. І якщо він все ж таки просив вирушити за ним назустріч небезпеці, значить... була причина, в якій він упевнений. Якщо він казав, що в нього є ідея, це справді було так. І пана Чедда з рештою ми зустрінемо дорогою... я так думаю. Якщо Ліан так сказав. Тоді так буде.

 

«Зрозумів. Я піду з тобою».

 

Отримавши відповідь, хлопець усміхнувся.

 

«Дякую, Альфреде... Інші? Не турбуйтесь. Усі бояться монстрів. Я не звинувачуватиму вас за те, що ви залишитеся».

 

Селяни загомоніли, а стражники та лицарі переглянуся... зрештою всі кивнули Ліану, погоджуючись йти. Навіть мешканці села, які були такі налякані, рішуче кивнули. Трохи здивований подібним, срібноволосий водночас щасливо та винно посміхнувся і кивнув нам.

 

«Дякую всім... Першочергове завдання – знайти та врятувати Міті та Муто, а також знайти та приєднатися до пошукової групи пана Чедда та пана Гауда. Далі знищити ведмедів кривавого кігтя. Хочу зазначити, що важливо бути обережними, не робити необдуманих вчинків та не переслідувати їх. Якщо відчуєте небезпеку, рятуйтесь. Думаю, ви й самі розумієте, але діяти поодинці суворо заборонено. Не дійте самостійно. Я хочу, щоб ви запам'ятали це».

 

Після того, як я і всі інші підтвердили, що почули інструкції Ліана, він знову глянув на верхівку темної гори.

 

«Оскільки у гірських лісах дуже темно, будь ласка, будьте обережні, щоб не відбитися від групи. Будьте пильні та обережні у всьому, що робите, поки ми не повернемося. Якщо щось помітите, негайно повідомте про це... Отже, ходімо!»