Я зустрів майбутнього героя

Вийшовши з кімнати, я трохи поблукав,а потім спустився на нижній поверх. Їдальня повинна знаходиться на першому поверсі. Поки тинявся навколо, зіткнувся з черговою служницею; вона мене й відвела. Слава Богу, я врятований!

Навіть їдальня була неймовірно просторою, а стіл був такий самий величезний, як у фільмах по телебаченню. На його почесному місці вже сидів та пив каву чоловік середніх років з чепурними вусами і зачесаним назад волоссям. Мабуть, це батько Ліана. З іншого боку біля нього сиділа ідеально нафарбована жінка; дорогоцінні камені прикрашали її груди, пальці та зачіску. Це мати Ліана? Вона була прекрасна, але піднесені брови і високо посаджені очі надавали її обличчю нервового виразу. Навпроти неї я побачив молодого хлопця з сріблястим волоссям і зеленими очима, гадаю, це старший брат Ліана. Побачивши мене, він розплився в посмішці і поманив мене рукою. Поруч із ним стояв вільний стілець, мабуть, сісти варто було туди.

Це було неймовірно. Сніданок подали просто розкішний. Чимось нагадувало готельний: на великих блискучо-білих тарілках подавався омлет з шинкою і салатом, свіжі фрукти височіли гірками, запашний хліб хрумтів, різноманітні тістечка та інша випічка були схожі на витвори мистецтва, і можна було їсти все, що душенька забажає. І все це було оформлено у вигляді фуршету. Зупиняло тільки одне "але": виделкою та ножем я користуватися особливо не вмів і добряче через це понервував. Руки тремтіли від напруги, тому я навіть упустив вилку. Було дуже незручно. Не маючи жодного уявлення про етикет, я очей не зводив з рук брата Ліана, який сидів поруч. Варто було так зробити, як він покликав мене на ім'я, засліпивши усмішкою.

Старший брат Ліана був дуже гарний... просто до запаморочення. Зважаючи на все, він відвідував старшу школу.

«Що таке, мій любий Ліане? Сьогодні ти поводишся дуже по-дорослому».

«А...га, справді?»

«Так. Погано почуваєшся? Чи не хочеш відпочити сьогодні від школи?» — запитуючи прекрасним голосом, він гладив мене по голові. Потім по щоках, а потім ці ласкаві руки перейшли до потилиці... Щось у мене від цього аж мурашки по тілу пробігли і з'явилося палке бажання втекти. Стало страшно. На рівні інстинктів.

«Ні, я піду до школи!»

«Це так? Шкода. А я вже зрадів, що зможу сьогодні весь день грати з Ліаном...» — він усе ще гладив мої щоки, наблизившись до мого обличчя. Та відпусти ти мене вже, будь ласка.

Вирішив відтепер до старшого брата Ліана близько не підходити.

***

Я покинув особняк. Одразу біля воріт мене привітали троє дітей.

«Доброго ранку, Ліане-сама!¹»

¹-сама (様) — суфікс, що демонструє в японії максимально можливу увагу та пошану. Приблизний аналог звертання «вельмишановний».

Вони виглядали як вилиті Джан² та Джайко³ ... Хм, але на другому одягнені чоловічі штани, мабуть, він хлопчик. Джаймен? Маленький Джай?⁵ А третій був схожий на худого маленького Суні⁴. Всі троє мені посміхалися, ставши рядком.

²Джан(Такеші Року) — персонаж Дораемона⁶,сильний і запальний місцевий хуліган.

³Джайко (Джайко Року) — молодша сестра Джана з Дораемона.

⁴Суні Хонекава — багата дитина лисиц з Дораемона.

⁶"Дораемон"— кодомо(дитяча)-манґа та аніме-серіал.

О, згадав.

Вони й були тією трійцею хуліганів. А ще — підлеглі... у сенсі друзі Ліана, тобто мої. Тому що зараз я був Ліаном. Тому повинен поводитись як він, не можна дозволити мене запідозрити.

Як він, як Ліан... а який він? Аааа, як там було? Згадати, я маю згадати. Ах так, він начебто був самовдоволений. Нахабний і ще гидливий, прямий втілення малолітнього багатія. Значить, я маю поводитися зарозуміло... Мабуть.

«Доброго ранку», — я максимально елегантно повернувся до них, сяючи усмішкою.

Трійця почервоніла.

«Т-так!»

«Аах~ Ліан сьогодні прекрасний!»

«Такий гарний!» — я правда такий красень? На мою думку, старший братик Ліана — ось хто зразок чоловічої краси. Значить, Ліан йому не поступався? З іншого боку, в глухому селі, напевно, були занижені стандарти краси.

А ще це тріо любило Ліана. Варто мені на них подивитися, як їхні щоки починали червоніти. Можна видихнути, поки вони мене не підозрювали. Отже, все добре, продовжу поводитися так і в майбутньому. Як втомлююче когось із себе зображати...

Озирнувся довкола — всюди тяглися мирні сільські краєвиди. Так, без сумніву це було "стартове село". За фактом гра складалася з двох частин: "сільська" арка та головна історія. Навіть якщо історію села пробігати нашвидкуруч, вона зроблена так добре, що все одно для її завершення знадобиться не менше п'яти годин. Після довгих кат-сцен⁷ та іншого гравець починає грати головним героєм, коли йому виповнюється дванадцять. Однак, де я в плані хронології? Скільки мені зараз років? За словами інших, я ходив до сільської школи.

⁷Внутрішньоігрове відео або кат-сцена(англ. Cutscene) — епізод у відеогрі, у якому гравець продовжує контролювати події у супроводі інтерактивного фону, або не контролює дії на екрані взагалі (зазвичай призентується як анімація, в якій роз'яснюються сюжет).

У сільській школі початкова освіта закінчувалася в дванадцять. Значить, десь мені стільки й було. Діти тринадцяти-шістнадцяти років їздили до сусіднього міста до середньої школи. Це точно. У віці сімнадцяти років Ліан повернувся до села, переймати від батька навички управління. Головний герой у цей час допомагав церкві та притулку, та ще й підробляв на фермі. І, на мою думку, продовжив уранці розвозити молоко... Такий трудяга, аж на сльозу пробило.

Це означало...

За найпростішими розрахунками я мав тут шість років стирчати, поки йому вісімнадцять не виповниться. Увааа! Серйозно? Та ні в життя! Я застряг у цьому світі на шість років? Це не просто довго. Думки понесло чи. Богиня, це надто жорстоко! Я засуджу тебе за шахрайство під час опису вакансії!

«Л-Ліане-сама?! Ти зблід. Тобі погано?»

«На тобі немає обличчя...»

«Ти в порядку?!»

«Т-так, все добре. Так, здивувався трохи... у сенсі, у мене трохи закрутилася голова. Я в нормі, дякую за турботу, і знову посміхнувся. Вам безкоштовно, користуйтеся небаченою щедрістю. Без спілкування з ними мені не обійтися, тому варто було подружитися, наскільки це можливо».

Ці троє знову зачалали щоками... навіщо б це? Посмішка Ліана – така потужна зброя? А може, вона так діяла тільки на них... Не можу поки що зрозуміти.

Поки що зображатиму витонченого аристократа. Аби не зганьбитися... Розслаблятися не можна. Але як же тяжко!.. А без цього нікуди. Я не хочу, щоби мене розірвали монстри.

«Отже, йдемо до школи?»

«Так!»

***

Чесно кажучи, дорогу до школи я пам'ятав погано, тому, як ні в чому не бувало, прилаштувався поряд з трійцею і йшов слідом. Природно, насправді село відрізнялося від гри: тут і там простягалися незнайомі стежки та дороги, а над ними височіло набагато більше селянських будинків та громадських будівель. Через це карта села, яке я напам'ять вивчив під час проходження, взагалі не знадобилася.

Через деякий час біля тихої дороги, з боків якої рівними рядами вишикувалися будинки та магазини, я побачив церкву. Ось де!.. Трохи не забув, як дихати, — це була та сама, вкрита мохом, старенька кам'яна церква. У ній і знаходився сирітський притулок під наглядом доброї старенької черниці. Головний герой історії був одним із цих дітей.

«А!»

Я помітив хлопчика, який збирався зайти до церкви. Ах ти! Це ж майбутній Герой! Ні, це, звичайно, було очікувано, але все ж таки!

Серйозно? Мені його виховувати і наставляти, доки вісімнадцять не стукне? Я проковтнув. А в мене взагалі вийде? Навіть якщо не хочу, все одно доведеться. Я зможу це зробити. Зможу. У мене вийде бути Ліаном.

Я – Ліан. Ліан. Я зможу. Я збираюся стати Ліаном.

Але навіть маленький красень залишався красенем. Просто ідол у мініатюрі — сяюче блондинисте волосся, ясні блакитні очі, гарний колір шкіри. Шкода тільки, що на його обличчі не було ні натяку на емоції... Чомусь від нього прямо віяло холодом. Коли виросте, напевно буде популярним у дівчат. Я не заздрив, зовсім ні. Він же був основним персонажем та майбутнім героєм.

Проте зараз він на цілу голову поступався мені ростом. У нього на плечі висіла велика світло-коричнева сумка, мабуть, тільки що повернувся після ранкового підробітку. У церкви під опікою знаходилося близько десяти сиріт, тож фінансове становище у них було не дуже. Діти по можливості підробляли вранці та ввечері, щоб хоч якось допомогти. У цьому світі немає трудового законодавства. Мене від цього тремтіло, жахливий все-таки світ. Вік не мав жодного значення, поки людина могла працювати. Аби знайшлося робоче місце. Добре це чи погано — залежало від часу та обставин.

За сюжетом головний герой зранку підробляв рознощиком молока. Він дуже роботящий і працьовитий хлопчик.

Постарайся, в душі я вболіваю за тебе! Якось переживи арку "села" і стань чудовим героєм. Прошу все залежить від тебе. Благаю... Ох, а я, звичайно ж, підтримуватиму тебе, наскільки можливо. Якщо публічно я нічого поки не можу, доведеться діяти з тіні. Будучи дорослим, не можу я все звалити на дитину.

Що ж, спробувати чи поговорити з ним? Як там його звати? Спочатку говорили.

...Згадав. Аааа?! Я згадав... це перша ігрова сцена! Саме тут гравець починав керувати героєм! Так, я грав аж чотири рази, так що пам'ятав репліки Ліана в загальних рисах.

Добре, настав час шоу. Я – Ліан. Ліан я. Треба сказати щось нахабне, щоб ужитися в роль. Напевно, треба схрестити руки на грудях, підборіддя вище і подивитися наче зухвало... Гаразд, настав час. Спробую спершу так. Я зробив глибокий вдих. Отже, головного героя звали Альфред.

«Доброго ранку, Альфреде. Знову працюєш зранку? Бідним доводиться так тяжко», — погляд прозоро-блакитних очей спрямувався в мій бік. Без тіні емоції. Джан, Джайко або ж міні-Джан і Суні відразу кинулися вперед і перегородили дорогу майбутньому Герою... а зараз хлопчику Альфреду.

«Хе-хе-хе, бідняки просто жалюгідні».

«Жалюгідні!»

«Бідолаха!»

Ну, що за нахаби. Джан штовхнув Альфреда в груди, і той, будучи навіть меншим за мене, просто впав на землю. Це бридко... Але я не мушу допомагати головному герою. Я – Ліан. Ліан. Угх, у мене аж живіт звело. Я підвівся біля голови Альфреда, дивлячись на нього зверху вниз.

«Ти слабак і хиляк, схожий на зморщений стручок. Чи не пробував їсти більше?»

«Так, ти маєш краще харчуватися». — трійця повторила мої слова про зморщений стручок.

«Джан тебе тільки зачепив, а ти вже впав. Просто подивіться, який жалюгідний з нього хлопець. Зате стрункий... прямий як дівчисько!»

«Як дівчисько!» — трійця відразу повторила за мною ідеальним хором. Ви троє могли б створити свою групу, були б, мабуть, популярними.

Колір очей Альфреда змінювався — небесно-блакитний переходив у синій індиго, що нагадує нічне небо, що розсікається золотими зірками. Погляд ставав важким, сповненим злості. Так, злись. До безтями. Твій гнів стане силою.

«Хах, якщо так засмутився, стань сильнішим. Досить сильним, щоб коли штовхнуть, хоч підвестися міг, хлопчик-стручок», — я засміявся. Я ж поганий хлопець.

Золото в його очах розчинилося в індиго, і він, звузивши очі, відповів мені пронизливим поглядом. Увааа, страшно. Він лише дитина, де він навчився так дивитися? Але йти назад не можна. Обливаючись холодним потом, я теж звузив очі і засміявся. Це спрацює? Правда ж?

«Ну, ми підемо. Тобі теж запізнюватися не варто. Ідемо, хлопці».

«Так!»

Я розвернувся до Альфреда спиною і подався геть, трійця йшла за мною. Ах, як же я втомився! Але перший контакт з героєм пройшов успішно! Я так думаю.

Вдалося відтворити початок історії, як у грі. Помилки не повинно бути, тоді все так і було... напевно. Запитати мені нікого, так що оцінювати доводиться самостійно.

У будь-якому разі, я нічого не накоїв і не викрив себе, так що міг витерти піт з чола і трохи заспокоїти.

---

+⁵Це жарт про ім'я Джайко, який не перекладається ні англійською, ні українською. Загалом, її ім'я є першою частиною Gian + "Ko", щоб утворилося ім'я дівчини. Але оскільки це хлопчик, Ліан забирає частину "Kо" і додає «чоловік», а потім називає його міні-Джаном (або ж маленьким Джайом).