Закинутий Богинею

Варто мені було розплющити очі, погляд наткнувся на стелю, забарвлену в пастельні тони та дорого прикрашена. Стеля мені однозначно не знайома, очевидно, що це не моя кімната. Де я? У повітрі приємно пахло квітами. Очі сльозилися від світла, зараз ранок? Чи ближче до полудня? Повернувши голову, я помітив прочинене вікно — штори були наполовину закриті, крізь невелику щілину дув легкий вітерець, що пестить щоки.

Я потер очі й різко завмер: рука, на яку дивився, була надзвичайно тонкою, блідою... і маленькою.

«Гааа?!» — Що?! Це ще що таке?

Я стиснув короткі, дуже короткі руки в кулаки. Будь-кому зрозуміло, що це руки дитини. Хоч і не немовля, але однозначно маленької дитини. Вони складали приблизно одну третину моїх нормальних рук. Як у десятирічного? Ні, як у першокласника. Не кажучи про те, що шкіра була бліда, з відтінком, як у європейця.

Я аж підстрибнув. Серце почало шалено битися і дихати стало важче.

«Як це... що за чорт?!» — я схопився за горло, з якого пролунав високий, писклявий голосок, як у дитини. Навіть сама шия виявилася тонкою. У паніці я озирнувся.

Просторо тут. Кімната була приблизно в чотири рази більша за мою, біля стіни розташовувалися дві книжкові шафи, поруч стояв до блиску відполірований дорогий стіл на вигнутих ніжках. А ще там лежала наплічна шкіряна сумка, судячи з розміру, дитяча. Слідом я побачив великий... ні, величезний гардероб, а поруч картина з пейзажем у рамці, що явно дорога. На тумбі, до речі, знайшлися квіти у вишуканій керамічній вазі. Загалом, розкішна кімната, яка чимось нагадує європейські маєтки.

І точно ця кімната не була моєю. Що це за місце? До речі, в ліжку я був, схоже, вже досить давно. Піжама на тілі відчувалася легкою і м'якою, навіть шовковистою. Справжній шовк? Серйозно? У мене будуть проблеми, якщо я її порву чи забруднюю. А якщо компенсація буде такою великою, що я не зможу її виплатити, що тоді?

Я постарався спуститися з ліжка, приклавши всі сили, щоб не пошкодити дорогоцінну піжаму. Внизу лежали капці, теж дитячі та ідеально підійшли мені за розміром. Усередині все стиснулося від не найкращого передчуття. Ковтнувши, я направився до дзеркала на повний зріст, що стояло біля гардероба. Я завмер перед шматком тканини, що покриває його, і, намагаючись заспокоїти серце, що вистрибує з грудей, потягнув полотно вниз.

Отже, переді мною стояв молодий хлопчик. З трохи хвилястим сріблястим волоссям, очима крижано-блакитного кольору, білошкірий, з ледь помітним ластовинням. Круглощокий і кістлявий, з довгими сріблястими віями. Кінці брів і куточки очей були трохи піднесені вгору, через що погляд здавався гордовитим. Ця дитина однозначно не була японцем... а була бліда як смерть.

«Хто це?» — це не я. Чому я перетворився на шмаркача? Та ще й іноземця...

Стук у двері змусив мене підстрибнути.

«Молодий господар? Ви вже встали?»

«Так?» — почувши мою відповідь, у кімнату зайшла симпатична жінка у формі покоївки.

«Ой, Боже, ви ж так застудитесь. Будь ласка, швидше переодягніться, інакше ви запізнитесь до школи».

«Га?! — я ж закінчив університет. Хіба школа не залишилася позаду? Я маю на увазі, що зараз повинен шукати роботу. — Ш-школа?»

«Звичайно. Господи, ви ще не прокинулися? Може, у вас поганий настрій... Молодий господарю, з вами все гаразд?»

«Я-я в порядку!»

«Хотіла б я знати, чи це так... Допомогти вам переодягнутися?»

«Н-ні! Все добре! Я сам можу!» — на вішалці біля стіни звисали куртка, штани, сорочка, жакет і краватка-метелик. Все дитяче. Думаю, в них я і переодягнуся.

«Так? Тоді я повідомлю господарів, що ви прокинулися, молодий пане Ліане», — з усмішкою вклонилася покоївка, виходячи з кімнати.

«Га?!» — Молодий пан Ліан?! Вона сказала Ліан, щойно?!

Ім'я здавалося дивно знайомим... Точно. Ось воно. Другого сина найбагатшого намісника у селі звали Ліан Оуен. Що? Я — Ліан?! Чому Ліан? Чому це мав бути він?! Мене звали Нао Осака, не Ліан! Це справді "стартове село"! Серйозно...

«Б-богиня! Гей, почекай! Я ні на що подібне не погоджувався! — репетував я в стелю. — Це неможливо! Я не зможу, відправ мене додому! Так, я сказав, що допоможу щонайменше сил, але це ж абсурд! Це завдання надто складне, дай щось простіше!»

В кімнату повернулася тиша, було чути, як співають пташки за вікном. Скільки б я не чекав, відповіді не було. Жах.

«Що мені... Заспокойся... Одяг, зараз мені треба переодягнутися...» — ця піжама своїм шелестом не давала заспокоїтися. Я взагалі віддавав перевагу звичайним, з бавовни, наприклад. Забруднилася чи зносилася - просто купуєш нову і все. А цю шовкову я боюсь. Мені здається, що на мене розлютиться, якщо я її зіпсую...

Тремтячими руками я зняв з вішалки комплект одягу. Хто такий Ліан? Чим він займався? Другий син найбагатшого намісника у селі... А! Точно! Він був лідером зграї з трьох хуліганів, які завжди задирали Героя. Цей тип постійно докопувався до головного героя з будь-якого по воду: що він сирота, що жив у маленькому притулку при церкві тощо. Навіть у дитинстві характеристики Героя виходили за межі цього світу, його розум і фізичні здібності далекі від середніх. Це розлютувало Ліана, змушуючи його знущатися над іншою людиною з чистої дитячої заздрості.

Він був тим необхідним сюжетним персонажем, зіткнення з яким допомагали Герою рости. Його роль – додати яскравих емоцій у драматичну історію становлення. Хоча Ліан і був першою перешкодою, з якою стикався Герой, був він у грі недовго. Щойно Герой залишав село, про нього більше не згадували. Я навіть його ім'я одразу згадати не зміг, так давно це було. Ліан не позначався, як противник, хоча їм, по суті, з'являвся, і з'являвся лише на самому початку. Його роль – дрібна та незначна. Ось що я згадав. Але чому?

Чому я в цій ролі? Я маю жити як Ліан? Це не серйозно! Хіба мені вдасться зіграти щось подібне? Мені пишатися нічим, актор із мене відстійний. Коли я намагався допомогти своєму другові з театрального гуртка, мене відправили додому — сказали, що талант у мене в мінусі. Було прикро таке чути!

Я до чого... Богиня, я що, не вартий пояснень? Нормальних пояснень? Спихати свою роботу на інших – недобре. Погано. Огидно.

«Ах», — цей дитячий одяг підходив мені настільки добре, що це вганяло в депресію. Як мені взагалі зав'язати краватку-метелика? Я ніколи раніше цього не робив... Цікаво, вузлом піде? Ідеально начищені туфлі виблискували лаком на підставці. Очевидно шкіряні, вищий клас. Скільки коштувало це взуття? Я боявся їх одягати. Знову ж таки доведеться бути обережним, щоб не забруднити.

«А!» — До мене щось дійшло, і кров відійшла від обличчя.

"Стартове село". Це реально "стартове село". Без жартів! Паршиво, по тілу пройшло тремтіння. Це погано... Це дуже погано. Я не міг залишатися тут. Занадто небезпечно. Хоч мені й хочеться, та й втекти я теж не можу. Зараз це неможливо.

Це — "стартове село". Як тільки Герой відсвяткує свій вісімнадцятий день народження, владний король однієї з трьох країн покличе Короля Демонів, тому через це монстри, що прокинулися, почнуть повсюдно нападати на людські села. І це село звернеться до руїн. Ліан теж загине за тих трагічних подій, саме тому Ліан з'являється тільки тут. Ця трагедія стане відома як "Катастрофа села Лейс", про неї менестрелі¹ складатимуть пісні.

¹Менестре́ль — загальна назва поета-музиканта, професійного артиста Середньовіччя (з XII ст.) та раннього Відродження, який заробляє співом і грою на музичних інструментах з пам'яті.

Точно. Оскільки Ліан майже нічим не відрізнявся від звичайного неігрового персонажа, то ставлення до нього було відповідне. Здається, під час нападу він просто падав посеред дороги. Якщо розпочати з ним діалог, він говорив щось на кшталт: "Не може бути, монстри атакують". А якщо спробувати заговорити знову, відповіддю було лише "..." тобто він вже помер.

Його смерть наставала дуже швидко. Я відмовляюся! Я не жартую. Смерть це смерть, так? Я не хочу відчувати біль. Я не хочу вмирати у світі, в який мене закинули без мого бажання. Вибач, Богине, але я робитиму так, як вважаю за потрібне.

Це — "стартове село". Я – Ліан.

Все, я зрозумів свою роль і завдання, яке поклала на мене Богиня... і яку, втім, я розуміти не хотів.

Моє завдання полягало в тому, щоб як слід виховати головного героя, який незабаром стане Героєм, під час його перебування у стартовому селі. Як я вже сказав, призначення Ліана — морально загартувати Героя у дитинстві. Щоб у майбутньому він валив ворогів пачками у своїй подорожі. Я правильно зрозумів, Богине? Ну досить вже, повернися і поясни все нормально! Благаю тебе. Я приблизно знаю, що треба зробити, але гадки не маю як.

У будь-якому випадку, я мушу пережити ту жахливу ніч. Не хочу, щоби мене вбили монстри. Надто страшно. Нізащо. Якщо я помру у цьому світі, що буде потім?

Ха!

Можливо, я повернуся до свого світу? Будь ласка, хай так і буде. Я тебе прошу. Я просто погодився трохи допомогти, чи не так?

Проте Богиня якось неточно обмовила цей момент... Що змушувало хвилюватися і викликало недовіру.

Для початку варто було привести думки до ладу.

По-перше, я відмовляюся бути вбитий демонічним звіром. По-друге, як помирають жителі села, я також бачити не хочу. Навіть у грі я насилу прийняв цей жахливий і трагічний епізод — усе село було залите кров'ю і засіяне трупами. Зовсім не хочу бачити цю сцену насправді. Я маю змінити хоча б це, хоча б цей фрагмент майбутнього. Начхати на що там це вплине. Я не хочу вмирати.

Отже. Я буду робити все крок за кроком, що можу зараз. Зробити все відразу не вийде, я ще шмаркач.

Потроху. Крок за кроком, день за днем. Часу ще повно...

Точно, головний герой! Що робитиме головний герой? Якщо Герой буде вихований неправильно, то кому тоді перемагати Короля Демонів? Крім того, якщо майбутній Герой буде навчений і загартований, він розтрощить монстрів і, може, врятує село.

Я, звичайно, розглянув тільки найкращий варіант із можливих, але він також міг здійснитися. Добре, на тому й вирішимо. Або, точніше, я змушений це зробити, вибору все одно немає.

Я вирішив — поки герой не досягне вісімнадцятиріччя, я його виховуватиму і вирощуватиму його силу.