Історія про читання зірок [POV Альфреда] (2 частина)

Примітка від автора: Проміжний розділ від Альфреда

***

Субота.

Продзвенів дзвінок про закінчення робочого дня. Я склав інструмент, і на ходу попрощавшись із бригадиром, вибіг із лави, яку ми будували, до станції. Я буквально влетів у візок, що від'їжджав. Якщо поспішу, то точно застану Ліана у церкві.

Я зійшов з воза в той момент, коли та прибула на станцію в селі Лейс, і кинувся додому. Поки біг, здалеку почув дзвін. З годинної вежі Оуен, розташованої на найвищому пагорбі селища. Пробігаючи мимо, далеко між деревами, я побачив високу і вузьку кам'яну вежу.

Я чув, що один із колишніх лордів викликав відомого столичного інженера, щоб той спеціально збудував таку годинникову вежу, чий дзвін нагадував би дзвони столичної годинникової вежі і радував невтішну дружину лорда, дворянку, що тужила по столиці. Майстерність інженера, схоже, була великою, бо навіть за сотню років її не зруйнувало, і вона й досі відраховувала час у селі.

Я придивився. Цифр було не видно, я тільки побачив, що годинникова стрілка показувала чотири години. Не дарма я поспішав, тепер я був певен, що встигну. До церкви я потрапив до того, як небо забарвилося в помаранчевий колір. У цей час дітлахи вечеряли в їдальні, і Ліан напевно був з ними.

Коли я вбіг у їдальню, як і очікувалося, малюки тільки перестали їсти і збиралися мити посуд.

«Ах! Братику Ал!»

«З поверненням!»

«З повелненням!»

Дітлахи оточили мене, і я, погладжуючи їх по головах, сказав:

«Я вдома. А Ліан? Ще тут?»

«Пан Ліан? Так, тут».

«Тут він!»

«Знаєш що? Пан Ліан із пані Малі миє посуд!»

«Миє посуд!»

«Га?»

Я заглянув на кухню, не повіривши своїм вухам. Як і сказали діти, Ліан у фартуху, поруч із Марі, мив у раковині посуд, весело говорячи. Марі, що помітила мене, посміхнулася, чому на її рум'яних, як яблука, щоках з'явилися ямочки. Ліан, що стояв поруч, теж мене помітив і швидко відклав у бік блюдця, яке мив.

«Ох? Ой, Ал. З поверненням. Ти сьогодні дуже рано».

«З-з поверненням... Сьогодні ти на диво рано...»

«Так. Я вдома, - уточнювати, що я поспішав щосили, я не став. - А що ти робиш?»

«Сам же бачиш! У подяку за частування допомагаю з прибиранням!»

«Хоча я казала, що не треба. Ви мені дуже допомогли. Пан Ліан так спритно справляється з посудом».

«Пані Марі!»

Ліан, почервонівши, не дав Марі домовитись. Потім поспішно зняв фартух і поклав його на стіл. Але дбайливо. Навіть у паніці поводився як зразковий учень. Цей вигляд мене трохи розвеселив.

«Мені вже час повертатися!»

«Стривай. Я зробив половину твоєї підробки і хотів віддати тобі результат».

«А?! Жартуєш?! Уже стільки зробив?!»

«Ну так».

«Чого й варто було чекати...» - Ліан забув про свою паніку і тепер здивовано дивився на мене.

Я сказав, що принесу каміння зі своєї кімнати, але він просто пішов за мною. Згодом жовтогарячі кристали, викладені на столі, хлопець акуратно складав їх у сумку. Такими ж акуратними рухами, як вимитий посуд. Тонкими білими пальцями. Обережно.

Марі похвалила його за те, як спритно поводився з руками. Ліан і сам із задоволенням працював губкою. Він мав дуже ностальгійний вираз обличчя. Рухи були настільки вмілими та напрацьованими, що й не подумаєш, що він робив це вперше. Хоча він не повинен був жодного разу робити роботу слуг на кшталт миття посуду.

«П'ятдесят дві штуки... Дивовижно. За такий час... Кількість правильна? Так? Альфреде?

«Ах...так».

Ліан дивився знизу вгору, трохи схиливши голову набік, здивований запізнілою відповіддю.

«Що трапилося?.. Ти якийсь... Втомився, мабуть?»

І знову ніжний, проникливий погляд та добрі слова. Щоразу, коли я бачив такого Ліана, на думку спадали слова тієї жінки в чорному.

"...цей метеор закинутий з іншого світу. Чужа зірка. Зірка, яка має існувати".

"Розуміючи вашу самотність, боячись, що вас спалить власне полум'я, ця зірка невідступно слідує за вами... Яка добра зірочка..."

"І безперечно вона стала єдиною в цьому всесвіті зіркою, чий шлях не повторюється".

«Альфреде? Справді, що сталося? Можливо... ти надто багато магії витратив? Ти ж із тих, хто не знає, коли треба зупинитися...»

«Може і так...»

Я повільно підійшов і обійняв його за талію. Опинившись у моїх руках, він не став пручатися, як я очікував. Здається, він був настільки стурбований моїм станом, що й не думав про опір. Коли я торкнувся його губ, Ліан нарешті прийшов до тями і широко розплющив очі.

«Ал...»

«Поділишся трохи?..» - я легко поцілував його і простежив реакцію.

Ліан відразу почервонів, видихнувши тільки «ах» і «мх».

Насправді... не те щоб мені так не вистачало мани. Я просто втомився через те, що біг з усіх ніг. Але я про це не скажу. Але взагалі... я втомився і голодний, тому й мани в мене було небагато. Тож це була не стовідсоткова брехня... можна так сказати.

Коли я тицьнувся чолом йому в плече, Ліан здригнувся. Думаю, я роблю не надто добре. Просто... чомусь мені до жаху хочеться я торкнутися його. Доторкнутися до нього і переконатися, що він тут, переді мною.

Я почув, як хлопець тихо, тремтячи зітхнув, вчепившись у мій рукав.

Не можна? Ти все-таки втечеш? Я так і знав.

Я підняв голову, щоб подивитись на нього. Весь червоний, він глянув на мене, потім поспішно відвів погляд, вирячившись у підлогу, і між бровами залягла зморшка, наче Ліан про щось роздумував. Потім він знову подивився нагору з легко розгубленим виразом обличчя.

«Так погано?»

«Так... Важко... Голова паморочиться...»

Я не брехав. Коли я побачив і усвідомив, як сильно він турбувався про мене, у мене закружляла голова. Тож це насправді так.

«З-зрозуміло...»

Я й вдихнути не встиг, як руки Ліана лягли мені на шию і потягли вниз. Його обличчя виявилося настільки близьким, що ми стукнулися носами, а потім він притулився до мене губами, заплющивши очі. Тієї ж миті, як м'які, теплі губи торкнулися моїх, ніжна мана повільно потекла в мене. Тепла і лагідна магічна сила неквапливо, потихеньку поширювалася на моє тіло.

Серйозно?

Я не очікував, що він наважиться. Думав, що він як завжди назве мене ідіотом, почервоніє і втече геть.

Ліан справді ділився зі мною маною, ще й за допомогою ненависного йому «контакту через слизову». Не те, щоб я хотів його розвести на таке... Хоча сам його попросив. Це був трохи брудний метод отримання бажаного, але Ліан погодився. Я ще ближче притягнув до себе тендітне тіло і трохи вкусив.

«Мн?!»

Той від подиву сильно смикнувся. Він відкрив рота, щоб висловитися, і я тут же проштовхнув усередину язик, пестячи його. М'які та ніжні губи, тепла і наче солодка мана. Втім, рот теж солодкий. Тіло в моїх руках смикалося і тремтіло, але поки що не намагалося вирватися.

Йому стало чим дихати, і я трохи відсторонився від його губ. Ліан глибоко вдихнув і видихнув. Плечі та груди заходили ходуном від того, як відчайдушно він почав дихати. Здається, він знову затримував подих. Адже я йому вже казав, щоб він дихав через ніс. Ніс.

Підгадав момент, коли він віддихався, я знову зазирнув йому в обличчя і запитав:

«Ще трохи, можна?»

«Гх!..»

Враховуючи, наскільки злим виглядав його почервонілий личко, я подумав, що нічого не вийде. Якийсь час він просто відкривав і закривав рота, збираючись висловити все, що мав на душі, а потім відвів погляд. Не намагаючись утекти. Спокійно залишаючись у моїх обіймах. Я можу вважати це за позитивну відповідь? Ні, я так вважатиму.

Коли я злегка торкнувся краєчка губ, він знову здригнувся і спалахнув, як сірник.

«Н-ну знаєш! Н-нормаль... Мн...»

Варто було накрити його рота, і його мана знову потекла в мене. Щоправда, нестабільним і слабким потоком, який іноді переривався, мабуть, від хвилювання. Тим не менш, він ділився зі мною маною, і я був до дурниці щасливий з одного боку, а з іншого - починав тривожитися, що Ліан був надто добрий.

Здається, все, що казала жінка, підтвердилося.

Ліан завжди намагався допомогти нужденним, хоча говорив при цьому зовсім протилежне. Ось так. Навіть мені. Добрий, надто добрий Ліан. Душа настільки добра, що з друзями, малечею, Марі і мною в тому числі він не вагаючись ділився всім, що мав.

Завжди оточений людьми, він жив у достатку, як я думав... і чомусь відчував таку безпросвітну самотність, від якої плакав і відчайдушно чіплявся за мене. Смутно згадувалося, що колись давно одного дня він ніби став іншою людиною.

І...

Ліан сказав мені зачекати два роки. Та мандрівниця, яка читає зірки, теж сказала мені, що за два роки моє полум'я спалить усе, що мені дорого. Чому Ліан попросив два роки? Не знаю, чи це було просто збігом, чи щось таки означало.

Що за зірку покинула Богиня? Для чого? Починаєш думати... невже?

Можливо, Ліан знав щось про те, що має статися за два роки?

Ні. Думаю це неможливо. Ліан не читав по зірках. Хоч і сказати, що він нічого не знав, я не міг. Чи випадково ці слова злетіли з мови, чи йому справді щось було відомо? Я відчував, що зможу все зрозуміти, якщо запитаю безпосередньо, але не міг змусити себе поставити запитання. Відчував, що хлопець утече після такого питання. Відчував, що в гіршому випадку він взагалі міг зникнути.

Не знаю чому, але я в цьому був майже певен.

Жаль, що тоді я не зупинив ту жінку і не розпитав її детальніше. Поки я був у селі Фотель, я шукав її, коли видавалася вільна хвилинка, щоб вислухати її розповідь, але так і не знайшов. Так що досі у мене в голові була купа туманних домислів, розмірковуючи над якими, я не міг дійти однозначного висновку. Це викликало нетравлення.

Але... Якщо... якщо все ж таки ти... був зіркою, яка оберталася навколо мене... Навіть якщо ти закинутий сюди Богинею з іншого світу, це не мало значення. Як і сказала та мандрівниця, я ніколи тебе не відпущу. Нізащо не спалю тебе і не втрачу. Наче я міг це зробити. Нізащо.

На жаль, невдовзі від солодких губ довелося відсторонитися. Якщо я заберу ще трохи манни, Ліан міг знову втратити ь свідомість. Я обійняв його і притулився обличчям до його шиї, той здивувався і завмер. Я відчував, що він шукав причину, чому я в односторонньому порядку зупинив "передачу мани".

«А... Аль... фреде?»

Якщо я обережно спитаю, нічого ж не станеться?

«Гей... Як гадаєш... гадання по зірках - це правда?»

Я відчув, як Ліан сильно здригнувся в моїх руках. Я почув, як він вдихнув.

«За зірками...»

«У селі Фотель я зустрів мандрівницю, яка читала по зірках... і вона розповіла мені про майбутнє...»

«Ось як...»

«Не надто... чудове...»

Що мене чекає вічне самотність і що все буде спалено. Мені здається, що могло бути трохи більше позитивних речей.

Ліан тремтячими руками схопив мене за сорочку. Кілька разів глибоко вдихнув і, продовжуючи тремтіти, обійняв мене.

«Все добре. Все буде добре, Альфреде. Це... лише одна з можливостей, а не певність. Майбутнє не вирішено наперед. Якщо ти захочеш, його можна змінити як завгодно. Якщо захочеш. Своїми силами. Як завгодно, - Ліан казав, наче самому собі. - Все буде в порядку. Ти зможеш все змінити, Альфреде. Ні, вирішеного майбутнього. Якщо тобі передбачили погане майбутнє, то ти можеш просто змінити його зараз».

«Змінити?»

«Правильно. Просто змінити».

«Це...»

«Це можливо. Ти зможеш. Зміниш. Бо нічого ще не вирішено».

«Ось як...»

«Точно! Та що з тобою, ти не схожий на себе. Хвилюєшся через слова якоїсь незнайомої людини!»

«Незнайомої....»

«Так. Її слова ніяк не перевірити. Немає жодних доказів, що вона говорила правду. Тож... тобі не обов'язково їй вірити».

Чи так це? Промови тієї жінки були розпливчасті, перевантажені алегоріями, не всі з яких я зміг зрозуміти... Ліан сказав, що майбутнє можна змінити. Як завгодно. Своєю власною силою. Звичайно, це теж правильно.

Все, сказане їй, було занадто туманно і не містило жодних доказів того, що її слова були правдою. Як і сказав Ліан, це лише один можливий варіант майбутнього, а отже, були й інші. Тому треба бути обережнішим, щоб не опинитися в гіршому, а потрапити в інше, світле майбутнє.

«Можна... змінити?»

«Так. Можна змінити. Все нормально. Нічого не вирішено наперед. Майбутнє можна міняти стільки, скільки захочеш. Просто зроби його таким, як хочеш. Це під силу будь-кому. І я можу. І ти теж... Правильно?»

Він казав, ніби кидав мені виклик, і я кивнув у відповідь, хоч і був пригнічений.

«А... так. Правильно...»

-«Що за нерішуча відповідь? Ти справді так думаєш?»

«Так. Правда»

«Точно?»

«Так. Точно».

Ліан з полегшенням видихнув. Рука, що стискала мою сорочку, розслабилася.

«Гаразд. Добре... Не забувай про це».

Ліан кивнув, відповівши у своїй звичній трохи зарозумілій манері.

Все вірно. Як він і сказав, можна просто виправити майбутнє, яке не подобається. Щоправда, я поки що уявлення не маю, як це зробити. Але якщо знати, що очікує в майбутньому, і постійно намагатись змінити перебіг подій... гадаю, результат відрізнятиметься від того майбутнього, яке мандрівниця прочитала зірками.

Наприкінці шляху не завжди чекає пітьма. Він показав, що буває світло. Ліан.

Так правильно. Все-таки він і виявився тією маленькою зірочкою, про яку говорила та жінка. Це ти... завжди тягнув мене нагору, не даючи потонути.

«Висвітлюючи шлях своїм світлом».

«Що?»

«Та так. Нічого...»

Я посміхнувся здивованому Ліану і обняв того щосили. Від нього виходив ніжний аромат. Прекрасний легкий запах сонячного поля, вдихаючи який я відчував умиротворення. Мій улюблений аромат. Я не хочу втратити його. Я сподіваюся, цього не станеться.

Якщо те, що вона сказала, було правдою, якщо він залишить мене, тоді... не треба буде турбуватися, що він згорить. Але все ж... Я берегтиму тебе, буду обережний. Захищатиму. Тож я хочу, щоб ти був поруч. Весь час. Прошу...

«Гх!.. Ай, боляче, Альфреде! Ааа... ти мене чуєш взагалі? Боляче, говорю тобі, ідіот!»

Мене штовхнули в ногу, і я прийшов до тями. Коли я прийшов до тями, Ліан уже дивився на мене, весь червоний.

«Ой, вибач».

Як тільки я послабив обійми, хлопець одразу ж вислизнув з моїх рук і відбіг. Зазвичай швидкий на відступ. Як той срібний кіт. Йому достатньо секунди, щоби втекти.

Це провал. Я надто розслабився. Отримав дозвіл торкнутися його, дав йому так легко втекти.

«Якщо у тебе вже стільки сил, то ти маєш бути в нормі і мана тобі більше не потрібна!»

Він прослизнув повз мене і, схопивши сумку з кристалами, добіг до дверей кімнати, мов зляканий кролик.

«Я заплачу за них завтра! Завтра принесу! За всі п'ятдесят дві штуки! Бувай!»

Він навіть не дав мені часу відповісти, але попрощався і чесно пообіцяв заплатити. Все ще трохи червоний, вискочив за дві... тобто вийшов.

Я зітхнув, слухаючи кроки, що швидко віддалялися коридором. Якщо ти дозволив так торкатися себе, ми могли б зайти трохи далі цього разу... але я ні про що таке й не подумав. Я провалився. Це все через ту чорняву жінку. Через її незрозумілі і зловісні пророцтва я заплутався і пішов у себе.

Можливо... він зрозумів, про що я думав? Він був напрочуд спостережливий.

А-а-а, та й добре. Досить на сьогодні.

Він потроху почав дозволяти торкатися себе, отже, треба його потихеньку приручати. Я не хочу, щоб він зник... тому потроху. Якщо він втече в інший світ, я не зможу його зловити.

Вухо вловило квапливі кроки зовні, я глянув через вікно на церковні ворота. До них уже наближалася срібляста голова. М'яке срібне волосся підстрибувало від бігу.

Я пообіцяв собі, що наступного разу не підведу.