Холод стелився по землі, немов злий дух, проникаючи в кожну шпаринку обдертого вокзалу. Все навколо виглядало так, ніби саме життя вирішило звідси з'їхати: побиті вікна, чорні плями кіптяви на стінах, іржаві решітки й запашна атмосфера тухлого пива, сечі й залишків цивілізації.
Серед цього мороку, ніби останній сторож людського сміття, рився Валера — ветеран бомжування, колишній оператор котельні, а нині — рицар звалищ. В очах його було щось загартоване, а в душі — пустота, яку не міг заповнити навіть найдешевший одеколон. На ньому висіли пальто з 1993 року, а на ногах — перекошені кросівки, один з яких колись, можливо, був "Adidas".
Валера (бурмоче крізь зуби):
— Та хоч би огірочок солоний… А ще краще — чвертка “Бояришніка”... М-м...
Він занурив руку в контейнер, відкинув напіврозкладений матрац, розчавлену клавіатуру, якусь голову ляльки Барбі — і раптом завмер. Десь у глибині, серед гнилих ковдр, лунав тонкий, майже прозорий дитячий плач.
Його обличчя перекосилося. Валера розгубився. Плач не був схожим на мявкання кота чи звуки п’яного сусіда — це було щось чисте, живе… і лякаюче.
Він обережно розсунув мокрі газети і побачив згорток. Всередині — маленьке, брудне, але живе немовля. Дитина ледь дихала, її щічки були синюшними від холоду, а очі заплющені. Але те, що впало Валері в око — це мідна шестерня, що світиться слабким жовтуватим сяйвом прямо на грудях дитини. Гравіювання, ніби вигоріле в самому металі, гласило:
«Kriegskraft Energie Einheit – 1943»
Валера (охрінівши):
— Та ну нафіг… Це шо — мій син? Або… мій новий месія?
У той момент небо ніби стало важчим. З тіні старої колони виринула вона — стара циганка, у чорному плащі, що колихався сам по собі, наче на вітрі, якого не було. Її обличчя нагадувало старовинну ікону, яку хтось змалював під ЛСД. Очі — дві багряні жарини, які пекли душу при одному погляді.
Циганка (низьким, зловісним голосом):
— Пам’ятай, смердючий… цей хлопчик — не простий. У ньому сплелись лінії крові проклятих: циганська магія, єврейська жага до виживання і… технологія Рейху.
Він принесе хаос, руйнацію і загибель світів. Якщо доживе.
Валера (в ніяковій паузі, чухаючи лоба):
— Ем… ну… тоді я, мабуть, піду... молочка вкраду… А може, ще й пляшечку.
Циганка повільно зникла, мов дим. Дитина заплакала голосніше. Валера підібрав згорток і, попри всю свою алкогольну гідність, несподівано притиснув його до грудей.
Валера (м’яко, ніби самому собі):
— Ну що, мій Хаос? Пішли знайомитись зі світом. У нас попереду… свалка життя.
Кінець Глави 1
