Місіс Саммер

Перекладач: Liliia Alon

Редактор: Elein Dark 

— Ви бачили підлітка? Він був одягнений у старе пальто! — люто спитав кондуктора один із тих, хто вбіг у вагон.

Клейн глянув на чоловіка краєм ока. Той був худим і жилистим; зі смуглою від тривалого перебування на сонці шкірою. Його очі були посаджені глибше, ніж у типового громадянина королівства Лоен.

«Горець? Чи змішаної крові?» Він задумливо кивнув.

У центрі Північного континенту, в місці, де починався гірський хребет Хорнасіс, було високогір’я — надзвичайно спекотне і сухе. Більша його частина належала королівству Фейнапоттер, проте західна територія відносилася до республіки Інтіс. Територія на сході ж була власністю королівства Лоен. Його місцеві жителі були худими і дикими, але хоробрими та вправними у війні. Давним-давно вони були однією з найбільших проблем для трьох націй. Але з розвитком пороху та змінами у способах ведення війни ці горяни зрештою прийняли нову реальність і підкорилися.

Велика кількість з них залишила гірську місцевість і прийшла в Бекленд, Трір, місто Фейнапоттер і різні квітучі міста чи порти Північного континенту. Одні стали робітниками, інші ж влилися у лави місцевих злочинних угруповань — сміливі, безстрашні, готові встрявати у будь-яку халепу.

Провідником був чоловік років двадцяти. Почувши це, він відсахнувся, показуючи в напрямку вагона третього класу.

— Я бачив його... Він пішов туди.

Одягнений у чорне пальто й напівциліндр ватажок нерозбірливо кивнув. Він повів своїх людей і кинувся до вагона третього класу, не потурбувавшись про інших пасажирів.

«Якби я був тим хлопцем, я б уже вийшов із вагона третього класу...» Почав роздумувати Клейн, читаючи свою газету.

Приблизно через хвилину потяг подав сигнал і двері вагона зачинилися.

*Чух! Чух!*

Гуркочучи рейками, паровий потяг поступово набирав швидкість. І саме в цей момент Клейн відчув якийсь дивний порух, підняв голову й подивився у бік дверей, що вели до іншого вагону другого класу.

Підліток у старому пальто й круглому циліндрі повільно зайшов у вагон, несучи пошарпану сумку.

Він виглядав юним і мав витончені риси обличчя. Погляд його червоних очей був прямим й урочистим.

«...Вражаюче. Він вийшов із вагона третього класу і зробив коло, щоб знову увійти з вагона першого класу? Боявся, що переслідувачі мають спільників на станції?»

Клейн трохи здивувався. Йому здавалось, що хлопець впорався з ситуацією досить зріло й обережно. Юнак був набагато досвідченіший за більшість двадцятирічних людей.

Він легенько клацнув лівим корінним зубом і таємно активував свій духовний зір. Клейн перевірив хлопця і побачив, що той був доволі втомлений. Його емоції були напруженими, і він був пригнічений. Однак підліток усе ще зберігав блакитну ауру, яка символізувала спокійне мислення.

«Вражаюче... для його віку...» — мовчки пробурмотів Клейн, опустивши голову й продовживши читати свою газету.

Прямуючи до вагона третього класу, хлопець не помітив, що його пильно оглянув Потойбічний.

Решта подорожі пройшла стабільно і спокійно. Через двадцять хвилин Клейн прибув на одну з трьох залізничних станцій району Шервуда.

Він їхав у вагоні майже десять хвилин, поки не знайшов вулицю Міньську. Орієнтуючись на опис із газети, Клейн прийшов до будинку під номером 17, який знаходився поруч із номером 15, і подзвонив у двері.

*Ку-куу! Ку-куу!*

У той час як звуки відлунювали всередині будинку, з-за дверей вискочив механічний птах, який не виглядав надто вишукано. Розміром з долоню, він складався з шестерень та інших запчастин і постійно кивав головою, видаючи звуки зозулі.

«Досить непогана іграшка… Хоча зібрана доволі грубо...» — Дав об'єктивну оцінку Клейн.

Майже через двадцять секунд темні двері відчинилися. Молода служниця, одягнена в біле та чорне, насторожено подивилася на Клейна й запитала: — Чим я можу вам допомогти?

Він усміхнувся й помахав тростиною, навколо якої були згорнуті газети.

— Я шукаю місіс Саммер з приводу оренди будинку. Гадаю, його ще не зайняли?

Повне ім’я в газеті було Стелін Саммер.

— Ще ні. Будь ласка, зачекайте хвилинку. — Служниця чемно вклонилася.

Вона повернулася всередину, щоб доповісти господині. Через кілька хвилин дівчина знову вийшла й провела його. Потім допомогла йому поставити свою тростину й багаж у фойє й повісити пальто й капелюх на вішалку для одягу.

Теплий порив повітря наповнив його, розвіявши холод, який приніс Клейн із собою. Він оглянувся навколо й уперше побачив незвичайний камін. В ньому виднілися шматки червоного бездимного вугілля, що горіло всередині.

Вітальня Саммерів була досить великою. За площею вона була майже еквівалентною всьому першому поверху дому Моретті. Певні місця прикрашали гобелени або олійні картини із зображенням красивих пейзажів.

Служниця підвела Клейна до дивана і доповіла своїй господині, одягненій в блідо-жовту сукню: — Мадам, гість прийшов.

Господині було років за тридцять. У неї було світле волосся і блакитні очі. Вона виглядала досить гарно і добре зберегла свою молодість. У руці жінка тримала інкрустоване сріблом придворне віяло з пір’я.

Оскільки вона була вдома, а камін створював тепло, її шия нічим не була прикрита, відкриваючи вид на білі груди і блискучу довгу шию.

— Вітаю, місіс Саммер. — Клейн притис долоню до своїх грудей і вклонився.

Місіс Саммер стримано усміхнулася.

— Добрий вечір. Будь ласка, сідайте. Бажаєте кави чи чаю?

Клейн сів на диван і прямо відповів: — Чаю, будь ласка.

— Джуліано, чорний чай ‘Маркіз’, — наказала місіс Саммер. Потім вона перевела очі на Клейна й запитала: — Як я можу до вас звертатися?

— Шерлок Моріарті. Ви можете називати мене Шерлок. — Клейн довго думав над фальшивим іменем.

У цей момент він відчув запах аромату з кухні і побачив складні труби.

— Хе, хе, це розробка мого чоловіка. Хоча його справжня робота — менеджер у компанії “Койм”, однак, він полюбляє майстувати. Він також є членом Королівської асоціації зменшення викидів сажі. — Пояснила з усмішкою місіс Саммер, помітивши погляд Клейна.

«Місіс, не треба аж так багато подробиць, я ж не на побачення з вашим чоловіком прийшов…» — Глузував подумки Клейн, сказавши з посмішкою: — Місіс Саммер, я хочу орендувати будинок №15.

Місіс Саммер випрямила спину, прийнявши елегантну позу. Вона відповіла з усмішкою: — Тоді мушу заздалегідь попередити вас про деякі речі. У будинку №15 немає таких труб, м'яких крісел, картярського столу, немає серванта з червоного дерева, добірного порцелянового посуду, срібних ножів і виделок, позолочених чайних сервізів та знімних килимів...

Жінка показала на предмети у своєму будинку, називаючи їх один за одним. Коли вона закінчила, то додала:

— Спочатку він належав моїй старшій сестрі та її чоловіку, але через крах бізнесу у мого зятя не було іншого вибору, як переїхати на Південний континент. Вони мають плантацію в Баламі. Проте я не згодна з їхнім вибором. Це надто несправедливо щодо моїх племінниці та племінника. Там немає якісних гімназій; навіть хорошого домашнього репетитора не знайти.

«Місіс, це не те, що я хотів би знати...»

Клейн щиро кивнув і сказав: — Якщо не брати до уваги погоду, на Південному континенті немає місця, яке можна порівняти з Беклендом.

Його згода дуже задовольнила місіс Саммер, що відобразилося в її очах.

— Оренда цього будинку розрахована на три роки. Я бажаю, щоб ви відразу заплатили аванс за рік — по 18 сол на тиждень. Користування меблями коштуватиме 1 сол. Я розраховую отримати депозит у розмірі 50 фунтів.

Клейн похитав головою й усміхнувся.

— Місіс Саммер, ви маєте знати, що я щойно прибув у Бекленд. Я не знаю, що буде зі мною пізніше. Сплата 50 фунтів депозиту знизить мою здатність протистояти будь-яким фінансовим ризикам. Мій ліміт — пів року, тобто 25 фунтів.

Він також планував орендувати ще одну однокімнатну квартиру в східному районі Бекленда, аби використовувати її, щоб переодягатися, маскуватися та уникати будь-яких хвостів. Це було необхідно для його подальших планів.

Стелін Саммер злегка кивнула і запитала: — Ви навчалися в гімназії?

Клейн посміхнувся і відповів: — Так, після цього я самостійно вивчав історію.

У вас є при собі посвідчення особи? — недбало запитала Стелін.

— Вибачте. Я поспішав, коли покидав дім і забув взяти його з собою. О, до речі, забув представитися. Я з Мідсіширу. — Клейн навмисно використав акцент, який часто використовував його однокурсник Велш.

Коли він сказав ‘забув’, це нагадало йому капітана Данна Сміта. Посмішка на його обличчі стала ще яскравішою.

У цей момент служниця Джуліана принесла чашку чорного чаю. Вона була фарфорово-білого кольору з класичними квітковими візерунками. Деякі її ділянки були покриті позолотою.

Клейн прийняв чашку й зробив невеличкий ковток. Напій мав довгий, вишуканий аромат, його кисло-солодкий присмак був ідеально збалансованим. Він явно перевершував звичайний чорний чай ‘Сібе’, до якого Клейн звик.

— Справді першокласний чорний чай “Маркіз”. — Похвалив хлопець, обравши формулювання, до якого було важко причепитися.

Місіс Стелін Саммер вигнула губи у посмішці й сказала: — Тоді можете заплатити за пів року оренди — 25 фунтів.

Клейн подякував і ще кілька хвилин підтримував невимушену бесіду, аж поки інша покоївка не повернулася з кабінету, знайшовши стандартний договір оренди.

Після того, як вони підписали документ, Клейн, скриплячи серцем, відрахував 25 фунтів готівкою й передав місіс Саммер.

Стелін мовчки перерахувала, перш ніж усміхнутися.

— Містер Моріарті, гадаю, ви приїхали до Бекленда в пошуках роботи?

— Так, — відповів Клейн, почуваючись трохи розгубленим.

Кутики губ Стелін піднялися.

— Я можу запропонувати вам кілька варіантів. З тижневою зарплатою, меншою за 3 фунти, вам буде важко жити в районі Шервуда. Ваша орендна плата, витрати на їжу, воду, газ, деревне вугілля, транспорт та все інше разом коштуватимуть щонайменше 2 фунти 5 сол. Повірте, це Бекленд. Треба ще подумати про новий одяг, хороше столове приладдя та чайні сервізи... Тижнева зарплата в 3 фунти — це мінімум.

— Якщо ваша тижнева зарплата досягне 5 фунтів, ви зможете найняти покоївку. При 6 фунтах можна буде найняти шеф-кухаря. На 7 фунтів з’явиться можливість додати лакея. За 8 фунтів ви зможете найняти додаткову покоївку...

«Місіс Саммер, я думаю, що ви виставляєте напоказ своє багатство... Колись я заробляв більше 10 фунтів на тиждень...» Клейн зберіг усмішку, продовжуючи уважно слухати.

У цей момент раптово відчинилися двері. Увійшов кремезний чоловік, одягнений у чорний двобортний костюм і такого ж кольору шкіряні рукавички. Над його губами були два витончених вусики.

— Люк, це містер Моріарті. Він буде нашим сусідом, — представила його Стелін Саммер, підійшовши до чоловіка.

Люк, очевидно, господар дому, зняв своє пальто й передав його камердинеру, який стояв за ним. Він ввічливо посміхнувся і сказав: — Містере Моріарті, бажаєте приєднатися до нас за вечерею?

«Він менеджер якоїсь компанії “Койм”, член Асоціації скорочення сажі королівства Лоен...» Клейн з посмішкою сказав: — Мені дуже шкода, містере Саммер. Я поїв у вагоні; хоча цей смак справді неможливо забути.

Після кількох формальних фраз він, під проводом покоївки Джуліани, залишив будинок Саммерів і перейшов у свій новий дім під номером 15.

Планування тут було майже ідентичним до сусіднього будинку: на першому поверсі — простора вітальня, світла їдальня, дві гостьові кімнати, вбиральня, підвал і кухня, що виходила у двір; на другому — чотири спальні, вітальня, кімната для сонячних ванн, кабінет, дві вбиральні та велика тераса.

— Місіс Саммер хотіла повідомити вам, що ви можете здавати частину дому в оренду, але не робітникам. Вам також не можна робити це місце занадто набитим чи шумним. Ой... Невдовзі я принесу чисті ковдри, простирадла та наволочки. — повідомила Клейну Джуліана, після чого повернулася до Саммерів.

Привівши будинок до ладу, Клейн нарешті відчув, що оселився в Бекленді.

Він сів у майже порожній вітальні й раптом відчув гнітючу самотність. Придушуючи це почуття, хлопець змусив себе продумати подальші дії.

Подобалося йому це чи ні, але помста й просування не могли бути здійснені в одну мить. Тому йому потрібно було отримати прибуткову роботу, щоб уникнути будь-яких фінансових проблем.

Однак робота не могла його обмежувати і впливати на пересування та плани. Іншими словами, йому потрібна була достатня свобода.

Після деяких роздумів і відкидування невідповідних професій Клейн отримав три варіанти.

Перший — письменництво. Він міг би просто запозичити сюжети, які знав. Але через його нинішнє становище зайва слава була смертельно небезпечною, тому довелося відмовитися.

Другий — журналістика. Досить престижна робота, але для неї були потрібні дипломи та документи, яких у нього не було.

Зрештою, він обрав третє — приватний детектив!

Саме тому він узяв собі цей псевдонім.