Похорон

Перекладач: Liliia Alon

Редактор: Elein Dark 

У підвалі собору святої Селени, на варті біля воріт Чаніс.

Леонард Мітчелл сперся на спинку стільця, його ноги були покладені на стіл, а очі — порожні й розфокусовані.

Незважаючи на те, що його зцілили за допомогою ритуальної магії, він усе ще виглядав жахливо, наче недавно вилікувався від важкої хвороби, але не одужав повністю.

У цей момент могутні Потойбічні, надіслані Святим собором, створювали ще одну печатку за воротами Чаніс, оскільки прах святої Селени було втрачено. Вони мали суперечливі думки; одні бажали заповнити прогалину в силі за допомогою нового святого предмета, а інші вважали, що немає потреби проходити через усі ці клопоти. Зрештою, для церкви Богині Вічної Ночі святі артефакти були рідкісними та неймовірно цінними. Вони запропонували зменшити присутність Нічних яструбів у Тінгені та перенести артефакти з активними властивостями або артефакти, які важко запечатати, до штаб-квартири в соборі Спокою в єпархії Бекленда, залишивши лише ті, якими можна було легше керувати.

Вони мали намір послати телеграму, щоб запропонувати зібрання вищого керівництва та почути думку архієпископів і високопоставлених дияконів.

Леонарда не цікавили ці дебати. Він почувався так, наче став живим трупом, без смутку, горя, збентеження чи хвилювання. Хлопець був аномально мовчазним. Він не хотів ні з ким стикатися. Все, чого йому хотілося, це залишитися на самоті.

Час від часу він відчував здивування, чому ‘вбивця’ забрав лише Потойбічну характеристику Клейна й залишив недоторканою характеристику капітана Данна Сміта.

*Тупіт. Тупіт. Тупіт.* 

У коридорі лунали кроки. В дверях вартової кімнати з'явилася Сіка Трон, її права рука була перев'язана.

У той час як Клейн та інші атакували Мегос і намагалися врятувати місто Тінген, вона та хранителі за воротами Чаніс билися проти частини запечатаних артефактів. Якби не своєчасне прибуття членів Уповноважених карателів і Механізму колективного розуму або можливе прибуття підкріплення зі Святого собору, вона також могла б втратити своє життя.

Але попри це старий хранитель не зміг протриматися до кінця. Він бився до смерті, виконуючи свій обов’язок.

— Леонарде, я знайшла незашифровану телеграму в кабінеті капітана. Це було надіслано Святим собором, — сказала Сіка Трон.

Зелені очі Леонарда злегка ворухнулися, нарешті оживши. Він ледь пригадав, як надійшла нова телеграма, але битва якраз мала початися. Вони з Клейном не мали часу звернути на це увагу.

— Що там написано? — Леонард помітив, що його тон був надзвичайно хрипким.

Біловолоса і чорноока Сіка Трон без вагань відповіла:

— Бережіться Інса Зангвілла. Остерігайтеся запечатаного артефакту 0-08.

— Інс Зангвілл, архієпископ, який зрадив церкву, Хранитель воріт, якому не вдалося просунутися... Запечатаний артефакт 0-08, звичайне на вигляд перо... — пробурмотів Леонард, шукаючи в спогадах, а потім схилив голову на бік.

Він раптом примружив очі, з його тіла зникли пригнічені почуття та смуток.

— Отже, ось як це було... — Леонард відірвався й підвівся, його зелені очі палали пристрастю.

Він подивився на Сіку Трон і сказав:

— Я маю намір подати заявку, щоб приєднатися до Червоних рукавичок.

Червоні рукавички були кодовою назвою для елітної команди Нічних яструбів. За звичайних обставин команди Нічних яструбів були розташовані локально та мали регіони під своєю юрисдикцією. Їм не дозволялося захоплювати злочинців за межами своєї юрисдикції без дозволу. Однак багато небезпечних злочинців безперервно змінюють місце перебування, що створює безліч труднощів.

Щоб впоратися з цим, церква Богині Вічної Ночі створила Червоні рукавички. Вони були ретельно відібраною елітою, деякі навіть мали неповні святі предмети. Їхня місія полягала в тому, щоб приходити на підмогу Нічним яструбам, а також вистежувати й заарештовувати злочинців без будь-яких обмежень.

У деяких колах їх також називали «Переслідувачами» або «Мисливськими собаками».

— Червоні рукавички? Але їхня найнижча вимога — 7-ма послідовність... Крім того, небезпеки, з якими стикаються Червоні рукавички, у багато разів вищі, ніж для звичайного загону Нічних яструбів, — сказала Сіка Трон із занепокоєнням і сумнівом.

Леонард холодно посміхнувся.

— Я близький до свого наступного просування.

Його очі стали холодними. Він зціпив зуби і сказав собі:

«Я хочу помсти! Інсе Зангвілле, ти повинен дожити до того дня, коли я стану достатньо могутнім!»

— Добре... — Сіка ніби вгадала думки Леонарда. Вона зітхнула. — Половина нашого загону, якщо не більше, складатиметься з нових облич… Навіть для Нічних яструбів настільки криваві втрати — рідкісне явище…

Вираз обличчя Леонарда спохмурнів. Він зціпив зуби і запитав:

— Ви вже підготували тіла?

— Так, — Сіка непомітно кивнула.

Леонард раптом ступив до дверей.

— Я повідомлю їхні родини.

«Я зіткнуся з тим, чого найбільше не хочу бачити. Але я зроблю це...»

...

На вулиці Нарцисів, 2. Меліса сиділа на дивані, розглядаючи три квитки в руках. Вона дивилася на слова, надруковану дату та номери місць.

Бенсон сидів біля неї, спостерігаючи за своєю сестрою з усмішкою. Його тіло було розслабленим.

Раптом вони почули дзвінок у двері. 

*Дін-дон, дін-дон.*

Меліса глянула на їхню зайняту служницю Беллу, потім взяла з собою три квитки й підвелася, виглядаючи трохи збентеженою. Вона жваво побігла до дверей.

Її чорне волосся стало набагато шовковистішим, обличчя вже не виглядало таким худим, а щоки набули приємного рум’янцю. Карі очі сяяли яскравим блиском.

Покрутивши ручку й відчинивши двері, Меліса на мить завмерла. Вона не впізнала їх відвідувача.

Це був молодий чоловік з чорним волоссям і зеленими очима. Виглядав він гарно, але обличчя його було незвичайно блідим. В його очах ховався глибокий смуток.

— Можна мені дізнатися, хто ви? — запитала Меліса, почуваючись дещо розгубленою.

Леонард спеціально накинув на білу сорочку чорне парадне пальто. Він сказав хрипким голосом:

— Я колега вашого брата Клейна.

Серце Меліси раптово пропустило удар. Вона інстинктивно підвелася навшпиньки, щоб глянути позаду Леонарда, але нічого не помітила.

Дівчина сказала з дивним тремтінням у голосі:

— Де Клейн?

Леонард заплющив очі, і, вдихнувши, сказав:

— Мені дуже шкода, ваш брат Клейн загинув від рук жорстокого злочинця, коли намагався врятувати інших... Він був героєм. Справжнім героєм.

Очі Меліси повільно розширилися. Її тіло ледь помітно захиталося. Квитки в її руках вислизнули й безсило впали на підлогу.

Вони лежали написами догори. На них чітко виднілася назва вистави — «Повернення графа».

...

Сидячи у вітальні родини Моретті, Леонард майже не наважувався дивитися на Мелісу та Бенсона, які сиділи навпроти.

Але їхні образи все одно нестримно спалахували в його свідомості:

Дівчина, сповнена юної енергії, сиділа, широко розплющивши очі, мовчазна, без будь-якого виразу обличчя, з поглядом, що втратив фокус. Вона була схожа на бездушну порцелянову ляльку.

Чоловік, трохи схожий на Клейна, намагався зберігати зовні спокій, але його погляд раз у раз ставав відстороненим, а слова звучали з ледь помітним запізненням.

— Ось як усе сталося… — Леонард відвів погляд убік, його голос звучав приглушено. — Мені дуже шкода, що я не зміг вчасно цьому запобігти. Охоронна компанія «Терен», поліція, а також ті, кого він врятував, пообіцяли виплатити вам компенсацію… Близько 6000 фунтів…

Раптом Бенсон перебив його. Голос чоловіка був хриплим, коли він запитав:

— А тіло? Я маю на увазі… тіло Клейна?

Він стиснув губи, на мить замовк, а потім додав:

— Коли ми зможемо його побачити?

— У компанії. Ви можете побачити його зараз, — відповів Леонард, не в силах приховати свого горя.

— Добре… — Бенсон смикнув куточки губ у спробі усміхнутися, але його обличчя залишалося напруженим. — Я спершу… у ванну кімнату.

Не чекаючи відповіді Леонарда, він швидко увійшов до ванної кімнати та з грюком зачинив двері.

Чоловік нахилився, опустив голову, набрав у долоні холодної води й почав плескати собі в обличчя.

Раз за разом…

Але раптом його рухи завмерли. Він залишався нерухомим, довгі секунди перетворилися на вічність.

Єдиним звуком у кімнаті залишився рівномірний гомін води, що стікала в раковину.

Лише через десятки секунд Бенсон нарешті повільно підняв голову й подивився у дзеркало.

Його обличчя було мокрим від води, але очі… Очі почервоніли так, що це більше не можна було приховати.

...

Через кілька днів на околиці кладовища Рафаеля.

Після завершення похорону Данна всі зібралися перед новою могильною плитою. На ній була чорно-біла світлина Клейна — інтелігентний вираз обличчя, спокійний погляд.

Меліса стояла перед могилою, її очі були порожніми, ніби не бачили навколишнього світу. Поруч з нею Елізабет безперестанку витирала сльози.

Леонард, Бенсон, Фрай і Бред повільно піднесли труну та опустили її в могилу.

Після слів священника та особистих молитов почалася засипка землі. Чорна труна поступово зникала під її шаром.

У цей момент Меліса тихо присіла й кинула всередину мідний свисток, знайдений серед речей брата.

Леонард повернув голову, спостерігаючи за цим. Його серце стиснулося. Він захоплювався витримкою цієї дівчини — після отримання страшної звістки вона не кричала, не плакала, лише мовчала. Це мовчання було нестерпно болючим.

Могилу вирівняли і поклали кам'яну плиту. Леонард востаннє подивився на надгробок Клейна. На його епітафії було три рядки:

Найкращий старший брат,

Найкращий молодший брат,

Найкращий колега.

У скорботній атмосфері працівники охоронної компанії «Терен» поступово розходилися. Селена та Елізабет також попрощалися за наполяганням своїх родин. Позаду залишилися лише Бенсон і Меліса.

— Я піду найму екіпаж… — голос Бенсона був хрипким, він виглядав виснаженим, ніби багато днів не спав.

— Добре, — тихо відповіла Меліса.

Вона проводжала його поглядом, а коли він зник у далині, знову повернулася до могили.

Повільно опустилася на коліна й сховала обличчя в долоні.

Минуло багато часу. Лише вітер гуляв між надгробками.

А потім крізь тишу пролунав тихий, приглушений голос:

— Дурень…

Сльози, які вона так довго стримувала, нарешті полилися.

Вони текли мовчки.

Текли без зупину.

Текли так, наче ніколи не зупиняться…

...

Ніч. На кладовищі Рафаеля.

Бронзовошкірий Азік стояв перед могилою Клейна з букетом білих квітів. Він довго мовчав, аж поки нарешті зітхнув і пробурмотів собі під ніс:

— Вибач, я запізнився на десять хвилин. Але, здається, я знаю, хто це зробив...

Він нахилився, поклав квіти на землю, розвернувся і пішов, залишаючи після себе не тільки кладовище, а й Тінген. Але мідний свисток так і не забрав.

Криваво-червоне світло місяця заливало місцевість, приносячи з собою невимовну тишу та холод.

Раптом могильна плита, що закривала яму, здригнулася. Із землі повільно простяглася бліда рука.

*Простяг!* 

*Шурх!*

Кам'яна плита була відсунута. Кришка труни зрушилася вбік. Клейн сів усередині, розгублено озираючись навколо.

Його пам’ять зупинилася на тих бездоганно начищених шкіряних черевиках і руці, що стискала урну з прахом святої Селени. А потім — ніби поринув у безсновидний сон.

Клейн машинально опустив голову, розстебнув сорочку і поглянув на свою ліву сторону грудей. Він побачив жахливу рану, місце, де колись билося серце, — і як воно повільно, болісно, але невідворотно починало відновлюватися, так само, як він одного разу спостерігав у дзеркальному відображенні за тим, як  затягується рана на його скроні.

Єдина різниця полягала в тому, що цього разу процес ішов значно повільніше та складніше.