Торговець тканинами

Чим більше Клейн думав про це, тим ймовірнішим здавалось його припущення. Інакше хто б узяв ці випуски журналу?

«Так, дослідження головної вершини Хорнаціс — це досить непопулярна тема. За винятком відповідних викладачів і доцентів, звичайний любитель ніколи про це й не чув. Навіть оригінальний Клейн, який закінчив історичний факультет, знав про це лише із записника родини Антигон... Хоча Тінген — місто університетів, людей, які зацікавилися б цією темою, має бути не так багато. І навіть якщо такі знайдуться, то більшість з них обмежилася б університетом. Їм нема потреби брати книгу з бібліотеки Дьювівіла».

«Найважливіше те, що журнал взяли зовсім недавно...»

«Аналізуючи це таким способом, проблема дійсно є. Я був недостатньо кмітливим і не зміг цього усвідомити в той момент... Ех, здається, у мене немає таланту для того, щоб стати детективом чи діяти як Шерлок Холмс...»

Поки ці думки проносилися в його голові, власник Бару Злого Дракона, Суейн, здивовано запитав:

— Якісь проблеми?

Оскільки поруч були клієнти та бармен, вони могли спілкуватися лише натяками.

— Нічого такого. Я просто задумався над тим, як знайти цього джентльмена. Як ви знаєте, Ханасс Вінсент помер у себе вдома, — Клейн заздалегідь підготував відмовку.

Він не хотів, щоб Уповноважені Карателі зацікавилися стародавніми реліквіями з головної вершини Хорнаціс.

— Вінсент був досить відомим віщуном у місті Тінген. Він часто приходив сюди, — спочатку Суейн хотів обійтись нічого не значущою відповіддю, але, дещо згадавши, продовжив:

— Тепер, коли я про це думаю, джентльмен на портреті дійсно приходив разом із Вінсентом...

— Це саме те, що я хотів знати. Ви пам'ятаєте його ім'я? — відразу запитав Клейн.

Суейн похитав головою й усміхнувся.

— Я не питаю імен моїх клієнтів, якщо, звичайно, не знаю їх з самого початку, як старого Ніла.

— Добре, — навмисно зробив засмучений вигляд Клейн.

Для нього не мало значення, чи знав Суейн його ім'я, чи ні, бо він міг піти до бібліотеки Дьювівіла.

Щоб узяти книгу з приватної бібліотеки, людина має залишити особисту інформацію, і до того ж мати гарні рекомендації!

Зрештою, Клейн покладався на лист із печаткою старшого доцента щоб отримати бібліотечний квиток.

«Навіть якщо джентльмен підробив свою особистість, ймовірно, він залишив деякі підказки, які зможуть допомогти мені у ворожінні...» Клейн трохи поспостерігав за Суейном, поки той повертався до барної стійки, і в глибокій задумі увійшов до більярдної.

Він не поспішав йти до бібліотеки Дьювівіла для подальшого розслідування. Спочатку він планував завершити покупки. Зрештою, було невідомо, чи зіткнеться він з небезпекою, і чи знадобиться йому скористатися ритуальною магією.

Пройшовши кілька кімнат, Клейн прибув до підпільного ринку. Усередині було лише кілька крамниць та ненабагато більше покупців, чітке свідчення того, що зараз був не час пік.

Тільки-но він зробив крок уперед, як раптом у кутку побачив Монстра Адемісаула, який минулого разу відчув запах смерті.

Юнак був блідий, а в очах його світились жах і божевілля. Він також помітив Клейна, коли той подивився на нього.

Коли їхні погляди зустрілися, Адемісаул раптом простягнув руки, щоб закрити обличчя. Він у паніці рушив до кутка стіни.

Незабаром він підійшов до бічних дверей і, хитаючись, вибіг.

«Невже це так необхідно? Чи це тому, що я мало не осліпив його минулого разу... Але ж я нічого не зробив... Серйозно, хлопець поводиться, ніби я сам диявол». Вираз обличчя Клейна був трохи жорстким.

Він похитав головою й усміхнувся. Викинувши Монстра з голови, Клейн підійшов до крамниць і почав роздумувати над покупками.

Приблизно через пів години Клейн витратив вже кілька фунтів, що складали більшу частину його таємних збережень.

Перерахувавши решту грошей у розмірі трьох фунтів й сімнадцяти солі, він одночасно із сумом і задоволенням торкнувся металевих пляшок у внутрішній кишені своєї чорної вітрівки.

— Це екстракт квіткової есенції «Аманта», який колись використовувала мадам Дейлі.

— Це порошок із кори та листя драга.

— Ефірна олія, отримана із квіток сну.

— Сушені пелюстки ромашки.

— Це Порошок Святої Ночі мого власного приготування.

...

Клейн перерахував усі пляшечки, які зберігалися в його маленькій кишені, щоб у критичний момент швидко знайти потрібний інгредієнт.

Покладаючись на свої унікальні містичні здібності, він швидко закінчив запам'ятовування і попрямував до дверей.

Раптом краєм ока він помітив дещо знайому постать.

Це була молода дівчина в повсякденній зеленій сукні з м'яким і блискучим чорним волоссям. У неї було кругле обличчя з великими очима, які надавали їй милого вигляду й вишуканого темпераменту.

«Це та дівчина, яка так дивно тремтіла у громадському транспорті? Але зараз, здається, з нею все гаразд... Я ніколи не очікував, що вона виявиться любителем містики...» Клейн уповільнив крок й на кілька секунд задумався, перш ніж нарешті згадати, хто вона.

Йому довелося визнати, що, окрім міс Справедливості, яку він ніколи чітко не бачив, ця молода леді була найкрасивішою дівчиною, яку він бачив з моменту переселення у цей світ.

Мила та витончена пані стояла перед крамницею, де продавали книги з містики, і, порушивши етикет, присіла навпочіпки, щоб доторкнутись до старовинної книги в чорній палітурці.

На її обкладинці було написано: «Книга Відьом».

— У ній записана чорна магія відьом. Хоча я і не наважився випробувати її сам, один мій знайомий зробив це, і вона справді спрацювала, — продавець скористався можливістю розрекламувати книгу.

Ніжна та мила леді замислилася на кілька секунд і запитала:

— Як на вашу думку виглядає відьма?

— Відьма? Зла людина, яка приносить лиха, хвороби й біль, — відповів продавець, трохи подумавши.

Клейн не чув їхньої розмови, бо на той час вже покинув ринок. Він поспішав до бібліотеки Дьювівіла. Хлопцеві не терпілося з усім розібратися, якнайшвидше повернутися додому та приготувати вечерю для брата та сестри. У меню був томатний суп із бичачого хвоста.

...

Баклунд. Королівський іподром.

Одрі Холл була одягнена у довгу білу сукню з накладними рукавам, рюшами та мереживом на грудях. Вона стояла у VIP-ложі, спостерігаючи за перегонами коней.

На ній був капелюшок із вуаллю, прикрашений синіми стрічками та шовковими квітами, і пара світлих тюлевих рукавичок. Її холодний і відсторонений погляд здавався недоречним у такому галасливому місці.

У той момент, коли кінь перетнув фінішну лінію, її друг, віконт Глейнт, підійшов до неї й тихо сказав:

— Одрі, щоразу, коли я бачу тебе, твоя краса відкривається для мене абсолютно з іншого боку.

— Чи можу я вам чимось допомогти? — колись Одрі, можливо, і насолоджувалася компліментами молодого чоловіка, але тепер вона бачила всі його приховані наміри через міміку та жести.

Через ранню смерть батька Глейнт успадкував свій дворянський титул у віці двадцяти років. Це був худорлявий молодий чоловік. Він озирнувся навколо і, тихо усміхнувшись, сказав:

— Одрі, я зустрів справжнього Потойбічного, Потойбічного, який не належить до королівської родини.

«Ви розчаровували мене щоразу, коли говорили це...» Одрі подивилася вперед і елегантно відповіла:

— Справді?

— Я клянусь іменем свого батька. Я бачив його надзвичайну силу, — пошепки відповів Глейнт.

Одрі вже не та наївна дівчина, яку колись можна було легко схвилювати подібними новинами. Тепер вона була Потойбічною, але, щоб не викликати підозр у Глейнта, вона розширила очі, зобразила здивовану усмішку і тремтячим голосом запитала:

— Коли я зможу його побачити?

«Так, було б чудово зустріти інших Потойбічних. Я не можу вирішувати кожну дрібницю через Клуб Таро... Крім того, мені потрібні власні ресурси для обмінів з містером Блазнем і містером Повішеним... Не все можна вирішити грошима... Ех, тепер, коли я відправила тисячу фунтів, мені доведеться бути економнішою...»

Глейнт був задоволений відповіддю Одрі. Він подивився на іподром і сказав:

— Завтра вдень у мене буде салон літератури та музики.

...

Усередині бібліотеки Дьювівіла.

Клейн дістав із кишені своє посвідчення та значок і показав їх бібліотекарям.

— Я інспектор-стажер із департаменту спеціальних операцій поліції округу Авва. Мені потрібна ваша співпраця в розслідуванні, — сказав він глибоким голосом, згадуючи поліційні фільми, які він дивився в минулому.

Бібліотекарі подивилися на посвідчення та значок, обмінятися поглядами та кивнути один одному.

— Запитуйте, офіцере.

Клейн зачитав назви журналів, таких як «Нова археологія», і, закінчивши, сказав:

— Я хочу подивитися, хто брав випуски цих журналів за останні два місяці.

Один із бібліотекарів уже спілкувався з ним раніше, але, очевидно, його не впізнав.

— Добре. Зачекайте секунду, — бібліотекарі швидко знайшли останні записи про взяті книги.

Клейн уважно переглянув їх, шукаючи людину, яка взяла той випуск, за яким він приходив минулого разу.

Помилитись було непросто, оскільки на картці біло лише одне ім'я. Він кілька разів брав журнал, включаючи випуск, про який знав Клейн. Перший запис був наприкінці травня, а останній — минулої суботи, за день до смерті Ханасса Вінсента.

Клейн провів пальцем по інформації цієї людини та чітко запам'ятав її.

«Сіріус Арапіс, торговець тканинами, мешкає на вулиці Хаус 19...»