Норма

— Хто це?

Клейн думав про таємниче самогубство початкового власника цього тіла та про невідому небезпеку, з якою він міг зіткнутися, коли почув раптовий стукіт у двері. Він підсвідомо відчинив шухляду, дістав револьвер і обережно запитав.

Інша сторона помовчала кілька секунд, перш ніж пролунав трохи різкий голос з акцентом Авва:

— Це я, Маунтбеттен, Бітч Маунтбеттен.

Голос замовк на мить, перш ніж додати:

— Поліція.

«Бітч Маунтбеттен...» Коли Клейн почув це ім'я, він відразу згадав його власника.

Він був поліційним, який відповідав за вулицю, де розташовувалась орендована квартира. Він був грубою, жорстокою та практичною людиною. Але, можливо, тільки така людина могла бути стримувальним фактором для алкоголіків, злодіїв, шахраїв та хуліганів.

— Добре, я зараз підійду, — голосно відповів Клейн.

Він планував покласти револьвер назад у ящик, але подумав про те, що гадки не має, чому прийшла поліція й чи не стануть вони обшукувати кімнату чи робити щось ще, тому він підійшов до печі, де вже давно згасло полум'я й поклав у неї револьвер.

Далі він узяв відерце з вугіллям, висипав кілька шматків й поставив на піч чайник, щоб усе приховати.

Зробивши все це, він обтрусив свій одяг, швидко підійшов до дверей і сказав:

— Вибачте, я задрімав.

За дверима стояли четверо поліційних у чорно-білих картатих формах з кашкетами. Бітч Маунтбеттен, який був із каштановою борідкою, кашлянув і сказав Клейну:

— Ці три інспектори хочуть у тебе щось спитати.

«Інспектори?» Клейн рефлекторно подивився на нагрудні знаки трьох інших поліційних і виявив, що у двох із них були три срібні шестикутники, а в одного — два. Вони виглядали значно краще за Бітч Маунтбеттена, який мав лише три шеврони.

Бувши студентом історичного факультету, Клейн майже не цікавився ієрархією в поліції й не дуже багато знав про їх звання та відмінні риси. Єдине, Бітч Маунтбеттен часто вихвалявся тим, що він був старшим сержантом.

«То ці троє інспектори?» Під впливом розмов із Бенсоном, Уелчем та іншими одногрупниками, у Клейна вистачило розуму відступити до кімнати.

— Будь ласка, проходьте. Чим я можу допомогти вам?

Головним серед трьох інспекторів був чоловік середнього віку з гострим поглядом. Здавалося, він міг читати думки людей і вселяти їм страх. Навколо його очей були глибокі зморшки, а з-під головного убору виглядало світло-каштанове волосся. Він оглянув кімнату й тихо спитав:

— Ви знаєте Уелча Макговерна?

— Що з ним? — Клейн здригнувся і випалив у відповідь.

— Тут я ставлю запитання, — у поважного інспектора поліції був суворий погляд.

Інспектор поряд із ним, теж із трьома шестикутниками, глянув на Клейна і м'яко усміхнувся.

— Не хвилюйтеся. Це просто звичайний допит.

Цьому поліційному було за тридцять, з прямим носом і сірими очима, які, немов озеро посеред древнього лісу, викликали дивне відчуття глибини.

Клейн зітхнув і зібрався з думками.

— Якщо ви маєте на увазі Уелча Макговерна, випускника університету Хой із міста Констант, то я його точно знаю. Ми були одногрупниками й навчалися в одного наставника, старшого доцента Квентіна Коена.

У Королівстві Лоен «професор» був не просто професійним званням, а й посадою, аналогічно системі професорів та деканів кафедри на Землі. Це означало, що на кафедрі університету міг бути лише один професор. Якщо доцент хотів стати професором, йому доводилося чекати або відставки нинішнього, або витісняти його своїми здібностями.

У цей момент Клейн глянув в очі інспектору й на мить задумався.

— Чесно кажучи, у нас дуже гарні стосунки. Останнім часом я часто бачився з ним та Наєю, щоб розшифрувати та вивчити записник Четвертої Епохи, який належав йому. Інспектори, з ним щось трапилося?

Замість відповіді поліційний інспектор середнього віку скоса глянув на свого сіроокого колегу.

Інспектор у кашкеті зі звичайним виглядом м'яко відповів:

— На жаль, містер Уелч помер.

— ЩО?! — попри деякі здогади, Клейн усе одно не втримався від здивованого крику.

«Уелч помер так само, як і початковий власник цього тіла?»

«Це трохи лякає!»

— А що з Наєю? — поспішно запитав Клейн.

— Міс Ная теж померла, — абсолютно спокійно сказав сіроокий інспектор поліції.

— Вони удвох померли в будинку містера Уелча.

— Їх вбили? — спробував вгадати Клейн, а натомість подумав:

«Можливо, це було самогубство…»

Сіроокий інспектор похитав головою.

— Ні, судячи з аналізу місця злочину, слідство передбачає, що вони наклали на себе руки. Містер Уелч багато разів ударився головою об стіну, забризкавши все навколо кров'ю. Що стосується міс Наї, вона захлинулась у тазі з водою. Так, з того, у якому зазвичай вмивають обличчя.

— Це ж просто неможливо… — волосся Клейна стало дибки, коли він уявив собі цю дивну сцену.

«Дівчина стоїть навколішки перед стільцем, опустивши обличчя в таз із водою. Її м'яке каштанове волосся гойдається на вітрі, але її постать залишається нерухомою. Уелч падає на землю й порожнім поглядом дивиться в стелю. Його лоб перетворився на криваве місиво, а зі стіни стікає кров…»

Сіроокий інспектор відповів:

— Ми теж так думаємо, але результати розтину та ситуація на місці злочину виключають такі фактори, як наркотики чи вплив зовнішньої сили. І у містера Уелча, і у міс Наї не виявили жодних слідів боротьби.

Перш ніж Клейн встиг заговорити, інспектор увійшов до кімнати й спитав звичайним тоном:

— Коли ви востаннє бачили містера Уелча та міс Наю?

Промовляючи це, він глянув на свого колегу з двома срібними шестикутниками.

Той був молодим інспектором поліції, на вигляд приблизно того ж віку, що і Клейн. З чорними бакенбардами та зеленими зіницями, він був вродливим і мав романтичний темперамент поета.

Почувши запитання, Клейн замислився й задумливо відповів:

— Це має бути 26 червня. Ми читали новий розділ записника. Потім я подався додому, щоб підготуватися до співбесіди 30 червня. Це співбесіда для працевлаштування на історичний факультет Тінгенського Університету.

Тінген був відомий як місто університетів. Тут знаходилося одразу два університети — Тінгенський та Хой, а також технічні школи, юридичні та економічні коледжі. Він вважався другим після Баклунда, столиці Королівства Лоен.

Як тільки він сказав це, то побачив краєм ока, як молодий поліційний підійшов до його столу і взяв записну книжку, яка більше була схожа на щоденник.

«Лайно! Я забув її сховати!»

— Гей! — скрикнув Клейн.

Молодий інспектор усміхнувся йому у відповідь, але не припинив гортати його записи. Сіроокий інспектор сказав:

— Це необхідна процедура.

У цей час Бітч Маунтбеттен та інші інспектори просто спостерігали, не перешкоджаючи й не допомагаючи в пошуках.

«Де ваш ордер на обшук?» Хотів би запитати їх Клейн, але, якщо подумати, судова система Королівства Лоен, схоже, навіть не мала такого поняття, як ордер на обшук. Принаймні йому була не відома подібна деталь. Зрештою, поліцію було засновано лише п'ятнадцять чи шістнадцять років тому.

Коли початковий власник цього тіла був дитиною, їх називали просто співробітниками громадської безпеки.

Клейн ніяк не міг зупинити це. Він спостерігав за тим, як молодий інспектор гортає його записи, але сіроокий інспектор не ставив жодних запитань.

— Це ще що? — молодий інспектор поліції догортав записник до кінця й раптом запитав: — Що означає напис “всі помруть, включаючи мене”?

«Хіба не логічно, що всі вмирають, окрім божеств?» Клейн був готовий огризнутися, але йому раптово спало на думку, що він планував зв'язатися з поліцією в разі можливої ​​небезпеки, але в нього не було причин чи виправдань.

Він ухвалив рішення менш ніж за секунду. Поклавши руку на чоло, він із болем відповів:

— Поняття не маю... Прокинувшись уранці, я відчув, що щось не так, ніби забув щось важливе. Особливо це стосувалося недавніх подій. Я навіть не знаю, чому я написав цю фразу.

Іноді бути відвертим, це найкращий спосіб розв'язати проблему. Звичайно, тут теж треба було мати голову на плечах. Є речі, які можна розповідати, але є й таке, що нізащо не можна розкривати. Крім того, було важливо й те, у якому порядку ти подаєш інформацію.

Як досвідчений клавіатурний експерт, Клейн також мав досвід у софістиці.

— Це просто смішно! Ти думаєш, ми ідіоти? — не втримався і сердито втрутився Бітч Маунтбеттен.

«Це настільки погана брехня, що ображає мій інтелект та інтелект моїх колег!»

«Краще тобі прикинутися психом, ніж хворим амнезією!»

— Я говорю правду, — твердо відповів Клейн, дивлячись в очі інспекторам поліції.

«Це справді не може бути ще правдивішим».

— Можливо, так і було, — повільно сказав сіроокий інспектор.

«Що? Він справді в це повірив?» Клейн і сам був здивований.

Сіроокий інспектор усміхнувся йому і сказав:

— Через два дні вас відвідає експерт, повірте, він зможе допомогти вам повернути втрачені спогади.

«Експерт? Допомогти повернути спогади? Це експерт у галузі психології?» Клейн насупився.

«Гей, а що, якщо буде викрито спогади про Землю?» Він раптом відчув бажання вдарити себе по лобу.

Молодий інспектор поклав його записник назад на стіл і продовжив обшукувати кімнату. На щастя, замість підняття чайника, він зосередився на книгах.

— Що ж, містере Клейн, дякуємо вам за співпрацю. Ми радимо вам не залишати Тінген найближчими днями. Якщо вам потрібно буде виїхати, будь ласка, повідомте про це інспектора Маунтбеттена, інакше вас вважатимуть втікачем, — попередив його сіроокий інспектор.

«Що? Це все? Жодних допитів із пристрастю та глибокого аналізу? Навіть не станете забирати мене в дільницю?» Клейн був розгублений.

Проте йому хотілося розібратися з раптовим поворотом подій, викликаних Уелчем. Тому він спокійно кивнув головою.

— Ніяких проблем.

Інспектори один за одним залишили його кімнату, а молодий чоловік раптово поплескав Клейна по плечу.

— Це просто чудово. Вам дуже пощастило.

— Що? — Клейн був спантеличений.

Зеленоокий інспектор поліції з темпераментом поета усміхнувся йому і сказав:

— Взагалі, у подібних справах вважається нормою, якщо гинуть усі залучені. Ми дуже раді застати вас живим.

Після цього він вийшов з кімнати й чемно зачинив за собою двері.

«Вважається нормою, якщо гинуть усі залучені? Дуже раді, що я ще живий? Мені дуже пощастило?»

Цього червневого дня Клейна пробив озноб.