Брізак-молодший

Рауль де Бриз швидко крокував темними стежками саду, прямуючи до казарм, прилеглих до палацової території. Хоча офіцери зазвичай квартирувалися у місті, він волів не витрачати зайвих грошей. Власне, у його становищі зайвих грошей не буває. І саме через це він потрапив у таку халепу. Звісно, генерал компенсував би йому витрати на ті злощасні квіти. Але коли б він про це згадав — одному Богові відомо, а до мізерної платні лейтенанта ще дожити треба.

Але ж ця дівчина! Тобто леді! Тобто її високість! «Раулю, ти йолоп!» — йому захотілося щосили ляснути себе по щоках, щоб приховати, як вони палають, хоча він розумів, що в темряві й порожнечі саду нема кому побачити його сором.

Рауль був упевнений, що ніхто з цих розпещених придворних ніколи не обтяжував свої ноги достатньо, щоб зайти в сад так глибоко. Йому й на думку не могло спасти, що сама принцеса своїми крихітними витонченими ніжками... Чергова хвиля жару обпалила цього разу зовсім не обличчя. «Я що, вже зовсім з глузду з'їхав?! Про що тільки думаю?!»

Ну чому, чому він хоч погляд через плече не кинув, перш ніж так грубо відповісти? Його, звісно, роздратував нехитрий маневр генерала, покликаний позбутися зайвих очей, але це все одно було занадто слабке виправдання! Подумати тільки! Облаяти принцесу «плюгавою квіточкою»! Чортів Батлер зі своїми чортовими квітами! Старий ловелас, щоб його!..

Але вона!... Коли він усвідомив всю глибину своєї помилки, то приготувався до всього: втрати місця, відставки, вигнання, ганебного стовпа на центральній площі... Будь-яка зі знайомих йому високородних леді натиснула б на всі доступні важелі, щоб змусити його все життя жалкувати про сказане з запалу. Скільки таких важелів є у принцеси?! А вона...

Розум Рауля був у повному безладі від її дій та слів. Адже принцеса розлютилася. Абсолютно точно розлютилася після його слів — нехай на мить, але він побачив її холодний погляд, який прагнув помсти за наругу над красою улюбленого місця. Чому ж після парочки глузувань вона відпустила його так легко? Усього пара годин роботи в саду. І вона сама! Сама! Своїми ніжними ручками...

Гаряча кров вирувала в тілі, накочуючи хвилями. Думки плуталися...

Він згадав вираз обличчя принцеси, підглянутий після походу за водою. Як вона дивилася! Як обережно торкалася тендітних пелюсток... І як переконливо зверталася до рослин, наче живих істот.

Може, в цьому вся річ? Від раптової думки Рауль вмить прохолов. Може він для неї теж на кшталт такого куща? Ну, вколов випадково. Який сенс на кущ гніватися? Пожурити, обрізати, полити і нехай далі росте...

Але як бути з її словами? «Людину визначають вчинки...». Чи означає це, що вона все ж таки бачить у ньому людину? «Хіба те, хто ми є, визначається лише обставинами народження? ...це так само неправильно, як і судити людей тільки за зовнішністю» — у його голові знову і знову звучали слова, сказані тихим, але впевненим голосом. Скільки років його душа жадала подібних слів? Скільки разів він зустрічав в очах інших людей непроникний мур лише через те, що був байстрюком? Звідки такі глибокі думки у шістнадцятирічної принцеси, народженої в шлюбі, коханої батьками, яка все життя живе в розкошах та пестощах? Раптом його охопило гостре бажання дізнатися якнайбільше про її життя, про неї саму...

Він спеціально розповів принцесі про себе, ледь відчувши її доброту. Щоб не розчаровуватись потім. Молодий, високий, із суворою військовою виправкою та своїм рідкісним кольором волосся, він часто приваблював жіночі погляди. Але варто було їм дізнатися, хто він, і погляди молодих жінок крижаніли, а старших — набували нездорового хижого блиску.

Отримавши пару шрамів на серці й насилу ухилившись від кількох зовсім неромантичних пасток, він зарікся відкривати комусь свою душу задовго до повноліття. А оце зараз, вперше, високі мури навколо його серця здригнулися.

«Вона принцеса! Спадкоємиця королівства! Навіть думати про це не смій! Пам'ятай, хто ти є — нікчемний лейтенант, що постійно висить над прірвою вічного забуття. Твоє завдання — мовчки нести свою службу, виконувати накази та й по всьому. Вона завжди буде на недосяжній висоті для тебе. Радій, що наша країна матиме таку добру й не по роках мудру королеву. Може й твоє життя стане трохи легшим...» — умовляв себе Рауль.

А перед очима його продовжувала стояти тендітна дівоча фігурка в простій темній сукні, що опустилася навколішки, й обличчя з ніжною усмішкою, зверненою до троянд. Він закусив губу майже до крові.

КЛАЦ!

[Завантаження...]

[Активація свідомості користувача.]

[Робота системи завершена.]

***

— Ласкаво просимо назад, до реальності, містере Брізак. Як себе почуваєте? Зробити вам чай? Каву?

Ральф з огидою відвернувся від надмірно догідливого лікаря.

— Нічого не потрібно. Покличте Сержа, я піду.

— Емм... Вибачте, я повинен запитати... Все-таки ви наш перший добровільний клієнт... Ще багато чого вимагає налаштувань...

— Говори вже, — скривився Ральф і нетерпляче відкинув пасмо сріблястого волосся. Його незвичайний відтінок був предметом гордості його роду та вічним джерелом проблем для нього самого. Навіть у вірті не зміг його позбутися.

— Так-так, звичайно, — трохи кланяючись ледь не при кожному слові, пробурмотів лікар. — Ну ось, наприклад... Наскільки реальною сприймається віртуальна симуляція? Чи не залишається відчуття надмірної яскравості або, навпаки, бляклості, блідої подоби реальності?

— Та ні, все таке натуральне, що аж капець, — нахмурився Ральф і відвів очі від цих підлабузницьких погойдувань вниз і вгору. Йому завжди було неприємно спостерігати як старші люди упадали перед ним, хоча таке видовище супроводжувало його з дитинства. Але цей лікар мав особливо неприємні манери. «Гидкий слимак».

— О... Зрозуміло... — ніяково усміхнувся лікар. Глянувши на реакцію поважного клієнта, він миттю проковтнув усі інші питання. — Вибачте, я також маю вас попередити... Ви щоразу відмовляєтеся від власної пам’яті всередині симуляції... Але таке відторгнення власної особистості загрожує...

— Що за нісенітниця? — різко обірвав його Ральф. — До чого тут відторгнення особистості? Це просто мій спосіб відпочити. Який сенс, якщо я пам'ятатиму все про себе і про те, що привело мене сюди?

Примари від гарячих хвиль, які щойно прокочувались його тілом у вірті, продовжували вирувати десь навколо серця і в реалі. Очікувати на Сержа, незмінного помічника та охоронця, стало нестерпно, тому Ральф сповз із крісла і трохи невпевненою ходою самотужки дістався до виходу з кабінету.

— Я правильно пам’ятаю, що за протоколом міняти світ більше не має потреби? — запитав він вже від дверей, не обертаючись і, хоча ніяк не міг побачити нервовий кивок лікаря, продовжив. — От і добре. Мене теж все влаштовує. Я повернусь за кілька днів і тоді рахунок треба буде відправляти вже в мій офіс, а не батька.

«Не думай про це. Просто не думай зараз про це. А особливо про неї».

Він вийшов у коридор і зачинив двері.

***

Дворецький в строгому чорному костюмі без жодної світлої деталі відчинив двері маєтку і негайно схилився в поклоні:

— Ваш батько чекає на вас.

Ральф нічого не відповів на цей завуальований наказ. Недбалим рухом скинувши на руки дворецького плащ, він піднявся широкими парадними сходами з мармуровими поруччями.

Навколишня розкіш незмінно викликала в нього роздратування. «Навіть королівський палац оформлений скромніше», — він упіймав себе на тому, що мимоволі порівнює реальність із нещодавно покинутою симуляцією.

Перед масивними дверима батьківського кабінету він на мить затримався, глибоко зітхнув і надів «маску», яка так добре служила йому в обох світах. «Але перед нею твоя маска виявилася марною», — відчувши, як серце пропустило удар, він відклав цю думку на потім і ще раз глибоко зітхнув, щоб сконцентруватися на майбутній розмові.

Товсті дубові двері відчинилися без найменшого шурхоту.

— Доброго дня, батьку, — Ральф підійшов до батькового робочого столу точно на передбачену протоколом відстань і шанобливо схилив голову.

Статечний чоловік у сірому діловому костюмі найконсервативнішого зразка добре відомого бренду продовжив писати. Лише поставивши крапку, він підняв голову, відкривши витончене обличчя, й відкинув волосся, темно-металевий колір якого вже не міг приховати проблиски сивини. Ральф не раз замислювався, чому батько, який завжди одягався так суворо, дозволяв своєму волоссю зберігати таку собі бунтарську свободу.

— Що ж, вітаю тебе. Як пройшла відпустка? Гарно відпочив? — Бертольд Максиміліан Брізак з усмішкою поглянув на сина, що терпляче чекав, доки на нього звернуть увагу.

— Прошу вас, тату, відкиньте ці словесні реверанси. Ви краще за всіх знаєте, що моя відпустка ніякого відношення до відпочинку не мала, — і син, і батько, наче дзеркальні відображення один одного, невдоволено підібгали губи.

— Хм, ти завжди мав схильність до надмірно прямих висловлювань. Така манера шкодить бізнесу! — батько сердито блиснув на сина очима. — Втім — будь ласка: як пройшли випробування нового комерційного продукту?

Ральф постарався відкинути гнів, що підіймався з глибини душі, й зосередитися на звіті.

— Я б сказав, досить успішно. Відсотків на сімдесят. Що стосується вражень як зорових, чуттєвих, так і емоційних — все чудово. Однак через те, що всі піддослідні там підневільні, у деяких питаннях...

— Про це ми з тобою вже говорили й неодноразово. Так, використовувати як піддослідних кроликів тих, хто потрапив до Центру примусом, не дуже етично. Але на даному етапі комерційна таємниця важливіша за долю цих зовсім не безневинних ягнят, — перебив його батько.

— Так я пам'ятаю, — «Хоча це зовсім не означає, що я згоден, але поки що протиставити можу лише цей слабкий аргумент». — Я хотів сказати, що у такій ситуації перед операторами від самого початку не стоїть завдання догоджати бажанням клієнта. Це впливає на результати їхньої роботи.

— Що ж, тут є раціональне зерно. Я подумаю над цим, — Максиміліан Брізак кивнув, задоволений ходом думок сина.

— Також є низка технічних нюансів, які мене насторожують. Я планую зібрати деяке обладнання і повернутися туди за тиждень. Мені знадобиться ваш лист з підтвердженням моїх повноважень.

— Добре. Тобі потрібна допомога фахівця?

— Ні, думаю, здебільшого я впораюся сам. До того ж я знайшов цікаву людину прямо там. Це буде можливість випробувати його здібності.

— «Завжди пам'ятай про підбір кадрів». Я радий, що ти пам'ятаєш бізнес-заповіді твого діда, але якщо ти провалиш цю справу, я таки викину тебе з сім'ї і почну муштрувати Ангеліну. Хоча, боюсь, мені життя не вистачить...

Ральф стиснув кулаки. «Дідусь казав: „Пам’ятай, хороші кадри знайдуться усюди“. І наводив приклади того, що дивовижних фахівців можна знайти у найнесподіваніших місцях. Чи пам'ятаєш ти ще про це, тату? Чому ти ніколи не сприймав моїх сестер як потенційних спадкоємиць чи хоча б просто як кваліфікованих спеціалістів? Ангеліна сильна в економічній юриспруденції, Софія — у стратегічному плануванні, Маргарита — в менеджменті, але ти завжди говорив про них так, ніби вони просто пусті ляльки. Може мені варто було б знову провалити своє завдання, щоб примусити тебе дотриматись цих слів?.. На жаль це зруйнує забагато планів. Не цього разу».

— Я зрозумів, — Ральф не відривав очей від підлоги, приховуючи свій погляд, а разом з ним — емоції, що кипіли в душі.

Брізак-старший глянув на схилену синову голову.

— Сподіватимусь, що це справді так. Потрібно завершити розробку продукту, допоки Центр виконує держзамовлення. Навіть наша корпорація не протягнула б самостійно такий масштабний проєкт. Якщо все пройде як треба, ця справа не тільки принесе багатомільярдні прибутки, а й зробить революцію у сфері розваг... А поки що слід подбати про ще одне. За два дні річниця роботи нашого благодійного фонду. Матильда організувала великий захід. Підготуйся. Ти супроводжуватимеш Зоряну Ковачевич. Мене запевнили, що вона значно краще розуміється на обов’язках потенційної нареченої та дружини спадкоємця великого клану, ніж її старша сестра, тож повторення минулого випадку не буде.

Матильда — мачуха Ральфа — уявляла себе світською левицею і постійно організовувала якісь заходи та бенкети, попутно намагаючись оженити всіх, хто потрапляв у її поле зору. Мабуть, навіть опущений погляд не допоміг приховати відразу Ральфа до подібних завдань, бо батько негайно продовжив:

— І нема чого тут здригатися. На цьому заході будуть й інші дівчата. Поки що я можу дозволити тобі обирати, але якщо ти потягнеш із цим ще кілька років... Створити наступне покоління — такий самий обов'язок спадкоємця, як уміння вести бізнес. Не повторюй моїх помилок і не тягни з цим до останнього, — «а то мучитимешся зі своїм спадкоємцем, як я» повисло в повітрі невимовленим. — Початок о сьомій у Великій бальній залі. Адреса дівчини у твого водія.

Ральф мовчки кивнув, чи то погоджуючись, чи то прощаючись, і вийшов. «Одного дня я скину тебе з твого „трону“, — знову і знову подумки повторював він. — Щоб і я сам, і сестри змогли нарешті жити власним життям».