Зустріч у саду

Знайти садівника та домовитися з ним про все необхідне вийшло доволі швидко. Ще до обіду Елейн повернулася до своїх покоїв, наказала Дейні приготувати їй на вечір якомога простішу сукню, й звеліла подати обід в кімнату, щоб не перетинатися знову з герцогом. А потім замислилася, чим би зайнятися протягом пари годин, що лишилися. Може, знову відвідати бібліотеку? Там зосталося ще кілька непереглянутих книжок.

Коли годинник біля входу в бібліотеку пробив шість, Елейн аж підскочила від несподіванки. До зустрічі лише година! Серце тьохнуло й забилося швидше. Не те щоб вона якось особливо хвилювалась, але...

Бігати коридорами негідно принцеси, однак Елейн все одно прискорилася настільки, наскільки могла. І, як виявилося, не дарма.

Простіша сукня, яку приготували покоївки, дійсно не підходила для балу або званого вечора, але до одягу, що підходить для роботи в саду, їй все ж було далеко. Принцеса миттю відкинула пишну спідницю й рукави з рюшами, подивилася на годинник, потім на отетерілих юних покоївок і звеліла другій, Тіні, яка була трохи вище, негайно роздягнутися.

Дейна мало не плакала, допомагаючи принцесі вибратися з корсета, а коли Елейн поспіхом натягнула сукню Тіни, обидві дівчини ледь не зомліли. Довелося самій нашвидку підколоти волосся так, щоб влізло під очіпок. Дивлячись на себе в дзеркало й зав'язуючи фартух, Елейн подумала, що все на краще: тепер ніхто не впізнав би в ній принцесу.

Їй таки вдалося встигнути вчасно забрати все необхідне і підійти до входу в сад. Щойно вона відхекалася, за поворотом почулися квапливі кроки.

Вивернувши з-за рогу, лейтенант Рауль де Бриз запнувся. На його обличчі з'явився гидливий вираз. Напевно, подумав щось на кшталт: «Вона надіслала служницю? А сама навіть з'явитися не спромоглася?»

Елейн змахнула рукою:

— Доброго вечора, лейтенанте, — і посміхнулася, схиливши голову на бік, як при їхній першій зустрічі. «Це навіть мило — мати таке виразне обличчя».

Здивування від впізнавання змінилося справжнім шоком, коли лейтенант розглянув взяте принцесою спорядження: порожнє відро й ретельно закорковану пляшку з явно недешевим вином. У де Бриза, схоже, ніяк не виходило поєднати це з лопатою, яку він приніс за її розпорядженням. Та навіть шок не пробив броню його стриманості — парубок не промовив жодного зайвого слова окрім належного привітання.

Вони мовчки попрямували вглиб саду.

У минулому житті Елейн подобалося вовтузитися з рослинами та землею, хоча можливостей для цього було мало. Вузькі підвіконня їхньої квартири під парою вікон, що виходять на північний бік, не подобалися домашнім квітам. Натомість у старших класах, завдяки погрозам біологічки та старанно провалюваним тестам, вона аж два роки доглядала клумби біля парадного входу школи.

Там були й два напівзасохлі кущі троянд. Щоб відродити їх, знадобилось чимало зусиль докладених як вдень — до роботи руками, так і вночі — до пошуку інформації в мережі. Тепер Елейн заслужено пишалася своїми знаннями в садівництві. Здається, сьогодні їй вдалося здивувати навіть тутешнього головного садівника. Вона посміхнулася власним думкам.

— Ваша високосте, — тим часом її супутник все ж не витримав тиску власної цікавості й невпевнено звернувся до неї. — А навіщо вино? Це ж арак*, якщо я не помиляюся?

// * Арак — міцний алкогольний напій, ароматизований анісом. Залежно від регіону виробництва може містити від 30 до 50 градусів алкоголю. //

— Побачите, — дещо різкувато відповіла дівчина, зайнята власними думками. Більше лейтенант не наважувався заговорити.

Арак привозили з-за моря й коштував він чимало. Елейн просто поцупила його з великого бару в залі, де проводилися масштабні заходи, як найміцніший напій з тих, що були.

«Можу уявити його думки про майбутнє покарання, — знову посміхнулася сама до себе Елейн. — Якщо я зібралася напоїти його, щоб зганьбити перед усіма, то навіщо йти в глибину саду, де нікого немає? Якщо зібралася розпивати пляшечку з ним разом, то де келихи та хоч якась підстилка? Не знаю, чи здогадується цей шляхтич, що й на відрі можна сидіти. До того ж тоді це вже буде побачення, а не покарання... Якщо ж зібралася змусити його копати, доки випиватиму сама, то на що стане схожий мій улюблений сад і що йому потім робити з п’яною принцесою? Хе-хе-хе...»

Вийшовши на галявину з тими самими трояндами, вона побачила, що садівник не підвів. Під деревом на них чекав мішок із золою. Осінь вже вступила у свої права й сильно удобрювати квіти не варто, щоб не заважати їм готуватися до зими, але підживити скалічені кущі все ж потрібно.

Елейн поставила відро та взяла залишені на мішку щільні довгі рукавички.

— Що ж, почнемо виправляти наслідки скоєного вами злодіяння, лейтенанте де Бриз. Для початку вам доведеться добре попрацювати лопатою. Ось тут, — і вона підняла гілки першого куща, відкриваючи доступ до прикореневої ділянки.

Де Бриз остовпіло дивився на неї та не ворушився — схоже, навіть вбрання покоївки не підготувало його до того, що принцеса робитиме щось власними руками.

— Ну, що ж ви! Швидше! Нам потрібно багато встигнути до заходу сонця.

Парубок нарешті опанував себе й знову натягнув невиразну маску слухняного офіцера, що наперед погодився з усіма дивацтвами сильних світу цього. Потім зняв каптан і влаштував його на гілці найближчого дерева. Лопатою він працював спритно — видно, не одразу штабним офіцером став.

Після першого грубого скопування Елейн доручила притримування гілок лейтенанту й сама посипала землю золою. Тут важливо знати міру та й до корінців близько сипати не можна.

Працюючи, дівчина не помічала, якими очима на неї дивився невільний помічник, особливо коли вона не гребувала вставати на коліна, щоб дотягнутися до важкодоступних місць. Вперше з моменту, як потрапила сюди, вона відчула мир у серці й повністю зосередилася на звичних діях.

Повторне скопування треба було робити значно ретельніше, тож вона взяла лопату й спочатку детально пояснила де Бризу що і як робити. Сапою, звісно, було б значно зручніше, але такого інструменту на жаль тут не знали.

Знов звернувши увагу на лейтенанта, вона спочатку ледь не засміялася з його спантеличеного обличчя, а потім, спостерігаючи за тим, як він старанно виконує кожну її вказівку, відчула, як серце огорнуло незрозуміле тепло. 

Він був такий зосереджений, що розмова не клеїлася. Усі відповіді зводилися до коротких «так», «ні», «не знаю», «зрозумів» та звичайних слів ввічливості. На питання про роботу він досить різко відрізав «без дозволу генерала не маю права розголошувати», а сам не поставив жодного питання.

Коли вся земля навколо кущів була оброблена, а в саду почали збиратися сутінки, Елейн видала де Бризу відро та відправила його до найближчого фонтану по воду. Сама ж взялася за садові ножиці, також залишені садівником — скалічені кущі слід було підрівняти, а зів'ялі квіти видалити.

Вона захопилася й не одразу помітила, що лейтенант уже повернувся та спостерігає за нею. Дівчина зніяковіла, згадавши, як щойно ніжно погладжувала трояндочки, які залишились неушкодженими, й тихенько розмовляла з кущами, запевняючи, що їх більше ніхто не скривдить і вони виростуть кращими, ніж були.

Де Бриз продовжував пильно дивитись на неї. Елейн відвела очі й прокашлялася.

— Кхм... А тепер настав час і для цього, — вона підняла залишену під деревом пляшечку й простягла її лейтенантові. Той, позволікавши, відкоркував пляшку з дуже складним виразом обличчя.

Елейн, подумки посміхнувшись, прикинула «на око» об'єм бутиля, відзначила пальцями приблизно половину й одним рухом виплеснула частину вмісту прямо у відро з водою. Непорушність лейтенанта нарешті тріснула:

— Ви що ро..! — наступної миті він сам себе обірвав, прикривши рота рукою, і спробував знову сховатися за безвиразністю, наче за щитом, але вийшло у нього це не дуже добре.

— Ага. То нормальні людські емоції вам все ж властиві? А то я вже думала, що мені здалося під час нашої першої зустрічі, — Елейн широко посміхнулася, помішуючи воду у відрі однією з обрізаних гілок.

Їй дуже подобався цей ошалілий вираз його обличчя. Так і кортіло знову піддражнити.

— Ви ж не думали, що я питиму це? Власне мені навіть легкі вина не подобаються. Рідкісні сорти чаю набагато смачніші, — вона зняла рукавички і вказала йому на кущі.

На жаль, лейтенант вже опанував себе й знову мовчки зосередився на роботі. 

— Це маленька таємниця садівників, — знову посміхнулася вона, потроху поливаючи кожен із кущів. — Гарні квіти люблять міцні напої. Такий полив підживить кущі й змусить їх утворити нові пагони замість тих, що ви обрізали. Добре, що вересень ще не скінчився. У жовтні таке робити вже запізно.

Й знову він не промовив жодного слова. Елейн відправила його ще раз наповнити відро та поквапилась зібрати всі обрізані гілки в одну купу — швидко темніло.

Коли й пляшка, й відро спорожніли, настав час покинути сад. Хоча зоря ще не згасла, тіні неабияк згустилися, й під деревами вже чекала свого часу нічна темрява. Залишивши все спорядження поряд із залишком золи, вони неквапливо рушили доріжками у бік палацу.

— Ваша високосте, можу я сказати, що думаю? — трохи хрипкий голос розірвав нарешті завісу мовчання, яка цілком органічно перепліталася з тінями.

— Якщо хочеш.

Проте продовження прозвучало не одразу.

— Ви... дивна.

— Хмпф! — Елейн, яка вже відкрила рота, щоб підштовхнути нерішучого лейтенанта, вдавилася невимовленими словами. «Оце так початок для бесіди з принцесою!» — Ну... може, ви й маєте рацію.

— Дивним важко живеться.

Перед внутрішнім поглядом Елейн промайнула низка епізодів з її минулого життя. Та й у пам'яті принцеси було чимало спогадів, що відгукнулися на ці слова.

— А ось тут ви безперечно маєте рацію, — увесь біль її серця виплеснувся в цих словах.

— Я... Ви... Ви перша представниця знаті, яка бачить у мені людину.

«Хіба ти сам не шляхтич?» — здивувалася Елейн, але промовчала, не бажаючи його переривати.

— Я народився бастардом. У будинку мого батька я мав чотирьох зведених сестер та ще шістьох кузенів від молодших братів батька. Питання спадкоємця залишалося відкритим до останнього, тож, закономірно, що «велика і дружна сім'я» про нас не можна було сказати... Однак, інших синів у батька так і не з’явилося, тому, коли смерть приставила лезо до його горла, він все ж таки визнав мене своїм наступником. На той час я вже давно був на військовій службі...

Він знову замовк. Елейн спробувала уявити його життя в цьому будинку.

— Бастард-дворянин, до того ж голова будинку... Таке, мабуть, не часто зустрінеш у цій країні, — задумливо промовила вона, старанно зберігаючи нейтральний тон.

— Вам неприємно?

— Що?

— Вам неприємно спілкуватися зі мною? Тепер, коли ви знаєте?

Елейн зупинилася і подивилася на нього. «Шкода, що у цих тінях я не можу розглянути вираз його обличчя. Тільки це сріблясте волосся, яке несподівано посвітліло в темряві».

— Людиною вас роблять вчинки, а не обставини народження. Ваші вчинки спочатку розсердили, а потім зацікавили мене. Але чого б мені раптом стало неприємно?

«Якщо так боявся, що почну його зневажати, навіщо взагалі розповів? Що за хвороблива чесність?» — Елейн згадала, як він відкинув можливість прикрити свої дії ім'ям генерала й знов відчула, як серцебиття чомусь пришвидшилось.

— Справді, чого б це?.. — гірко усміхнувся Рауль. Схоже, бачив таку зміну відношення не раз і не два. — Але хіба те, хто ми є, не визначає, якими будуть нашими вчинки?

— Яка глибока каверза причаїлася у вашому питанні, — усміхнулася вона, згадавши основи психології, які здавалися в школі найнепотрібнішим предметом, і знову рушила доріжкою. — Начебто «так» — цілком логічна відповідь, але... Хіба те, хто ми є, визначається лише обставинами народження? А як же знання, вміння, навички? Дитина живе в утробі матері кілька місяців, народжується за кілька годин, але потім роками та десятиліттями накопичує досвід. Хіба можна не брати це до уваги? Думаю, це так само неправильно, як і судити людей лише за зовнішністю.

Вони ще довго йшли мовчки. Їх не обтяжувала тиша, сповнена шурхотом пізнього вечора. Кожному знайшлося про що подумати й, схоже, жодному з них не хотілося якнайшвидше потрапити до місця призначення. Але все ж таки настав момент, коли між деревами замиготіли яскраво освітлені вікна палацу.

Біля входу в сад, обладнаний двома ліхтарями, виднілися поки що невизначені постаті. Одна з них мала підозріло знайому сувору поставу. Старша покоївка.

Елейн зупинилася, не виходячи з тіні.

— Емм...

— Дякую вашій високості за надзвичайний вечір. І за вашу поблажливість до моїх стосунків із трояндами, — вклонився лейтенант де Бриз, миттєво оцінивши ситуацію, і після короткого «прощавайте» у відповідь розчинився в темряві саду.

«А він, виявляється, і жартувати вміє», — посміхнулася йому вслід Елейн. Добре, що йому нічого не довелося пояснювати. На неї, звісно, чекала прочуханка, але присутність лейтенанта не могла покращити ситуацію, та й нічого страшнішого за пару годин нудних проповідей принцесі не загрожувало. А ось чоловік, який дозволив собі перебувати з нею наодинці, та ще й в таку пізню годину, ризикував поплатитися якщо не головою, то місцем при дворі точно.

Вона кілька разів глибоко вдихнула, ще раз обтрусила сукню й рішуче покрокувала на світло.

КЛАЦ!

[Формування заданої моделі поведінки: успіх 32%.]

[Завантаження...]

[Корекція основного профілю заве
ршена.]

[Активація свідомості користувача...]

[Робота системи завершена.]

--------
// Шановні читачі, як авторка-початківець я дуже-дуже потребую зворотнього зв'язку від вас: що сподобалось, а що ні, чи чекаєте на продовження, на який розвиток подій сподіваєтесь тощо. А головне - хотілося б просто знати, що наслідки моєї графоманії ще хтось читає)))