Інтермедія п'ята

Дні тягнулися повільно і беззмістовно. Лейна намагалася приходити в їдальню раніше, щоб швиденько перехопити щось до появи надто товариського Рея, і, напевно, тому більше жодного разу не бачила того світловолосого хлопця. Ніхто більше не намагався з нею заговорити і сама вона до спілкування не дуже прагнула. Майже весь її попередній досвід контактів з людськими істотами мав доволі похмурі відтінки, один неприємніший за інший, тож самотність її зовсім не обтяжувала.

Ще кілька разів вона намагалася привести до ладу свої спогади про шкільне життя і його безславне закінчення, але майже кожна спроба закінчувалася нудотою і головним болем. На тому ж поверсі Центру, у протилежному боці від холу з панорамою на місто, вона виявила щось на кшталт оранжереї — ще один хол, увесь заставлений діжками з пишною зеленню і невеликими диванчиками. За широким листям міста було майже не видно, і їй сподобалося сидіти тут, слухаючи шелест листя під вітерцем з кондиціонера і кроки людей, які проходили повз.

Коли нарешті настав день наступного сеансу Лейна випадково підслухала одну дивну розмову. Вона сама сиділа у своєму улюбленому куточку в дальньому кінці оранжереї і вже майже задрімала, коли раптом почула голос Рея, який змусив її підібратися і приготуватися до втечі.

— Послухай, що я тобі скажу. Я бачу, що ти людина серйозна, даремно тріпатися не будеш, тому скажу тобі прямо. Із цим Центром щось серйозно не так. Я без діла сидіти не люблю, тож щойно сюди потрапив, спробував поріднитися з їхньою системою. Так просто, від нудьги. Так я тобі скажу, тут охорона крутіша, ніж у банку буде! Не віриш? А я тобі кажу, я сюди за це саме потрапив — за злом банківських систем. Тобто в реалі-то я не встиг, але сам розумієш, раз вони мене сюди запхали, значить злякалися по-справжньому. А ламаю я все, що до мережі під’єднано ще відтоді, як пішки під стіл ходив...

Тихий голос перервав цей потік самовихваляння парою нерозбірливих слів, але вже за кілька секунд Рей знову зачастив.

— Так це саме! Кажу ж! Тут захист такий, що без хорошого компа з потрібним софтом і надійним каналом робити нема чого, а мені вдалося протягнути сюди тільки сраний гаджет із мобільним інетом. До баз даних не дістатися, але сама будівля — не така складна штучка. Її я хакнув менше, ніж за годину: енергосистеми, вертушки на вході, кондишени... Усе аж до графіка сміттєвоза. І знаєш, тут у підвалі стоїть щось дуже цікаве. Воно жере електрику як ціле місто і тільки вночі, коли всі ми спимо, й всі комп'ютери Центру теж. А ще, ти ж знаєш, що весь персонал, який приходить, звалює по домівках о сьомій годині вечора — не настільки вони нас люблять — хе! — щоб вечорами тут стирчати. Але через дві години через вертушки проходить цілий натовп народу — чоловік тридцять, не менше. І вранці теж. Годині о сьомій. Але найцікавіше, сніффер* так і не засік вихідний звідти трафік! Якщо ти не повний нуб, то маєш розуміти, що це означає! 

// * програма, що сканує мережевий потік інформації //

Лейна поправила окуляри й повільно розвернулася, намагаючись не видати жодного звуку, сподіваючись розгледіти співрозмовника Рея. Але побачила між широким листям лише неясну фігуру. І проблиск світлого волосся, що здавалося при цьому освітленні блякло-блакитним, немов ранковий туман.

— ...Я можу все зробити сам, мені потрібна допомога тільки із залізом, а в тебе тут вочевидь можливостей більше, ніж в інших — одна тільки ця твоя тінь шафоподібна чого варта, — продовжував умовляти Рей. — А якщо тобі вигода потрібна, подумай, скільки зелененьких відвалять за такі відомості журналюги! А? Ну що, допоможеш?

Відповідь знову була тихою і нерозбірливою, а наступної секунди в коридорі пролунали кроки одразу кількох пар ніг і сполохнули співрозмовників. Лейна залишилася сидіти на своєму місці, вперше за минулий тиждень відчувши хоч якийсь інтерес до того, що відбувається за межами віртуального світу, де їй знову належало стати принцесою.