Перше враження

Повечеряла Елейн у своїх покоях, пославшись на головний біль. Та наступного дня за сніданком герцог знову був присутній. Цього разу він поводився бездоганно: цікавився самопочуттям, говорив цілком безневинні компліменти й в міру залицявся. «Брррр... Невже й справді вирішив спокусити за всіма правилами?»

Сама вона весь час провела в напрузі — то вишукувала каверзу в його словах, то прораховувала, як продемонструвати королю з королевою інший бік цього нахаби. Той, що з гнилинкою. Однак, єдиним її успіхом було приховування цієї напруги. Принаймні вона на це сподівалася, бо жодного зауваження на цю тему не прозвучало.

Грцог бажав продовжити бесіду за чашкою чаю, але Елейн спекалася його, знову поскаржившись на головний біль, та практично втекла у свої покої. От тільки голова боліла по-справжньому. Тож, пронудившись у задушливій спальні з пів години, вона вирішила вийти на прогулянку в сад.

Величезний сад з острівцями клумб, одинокими лавами й безліччю прихованих куточків дуже подобався принцесі відтоді, як Фердинанд переніс свої любовні ігри в більш комфортабельні місця. Тут можна було потайки виплакатися або помріяти, поспостерігати за комахами чи птахами або просто бездумно крокувати доріжками, вслухаючись у хрускіт дрібного гравію під ногами.

Намагаючись відволіктися від болю, Елейн постояла трохи біля фонтану, що заспокійливо хлюпотів на центральній алеї, а потім повільно почимчикувала вглиб саду, кожним кроком намагаючись збільшити відстань між собою та настирливими думками про того обридлого герцога.

У якийсь момент вона почула дивні звуки, схожі на посвист і вирішила з'ясувати їхнє джерело. Оминувши особливо пишний кущ глоду, вже рясно вкритий червонуватими ягодами, Елейн на мить отетеріла.

Біля довгого ряду пізніх троянд стояв якийсь високий чоловік у військовому строї зі світлим, майже сивим волоссям. Він безжально обрубував квіти різкими рухами шпаги. Саме блискуче лезо видавало ті дивні звуки свисту, які привернули її увагу.

Серце чомусь забилося швидше. Мабуть, з переляку.

Поки Елейн намагалася збагнути, що тут відбувається, чоловік припинив шматувати кущ, обтер шпагу ганчіркою, сховав її в піхви, присів і взявся збирати квіти, що впали, у величезний неохайний букет. «Невже цей нахаба дозволив собі зіпсувати таку красу заради якогось безглуздого побачення?» — обурилася вона, оглядаючи скалічені рослини.

— Що це ви робите?

— Не твоя справа, — відповів чоловік, не обертаючись. — Покоївки мені не вказ.

«Ах, ти ж, хамло! Мурмило необчухране!»

— Ану негайно встаньте і поверніться обличчям до леді, до якої звертаєтесь!

Тут він завмер, чортихнувся, одним рухом згріб квіти, що залишилися, в оберемок, підвівся і обернувся, витягнувшись на весь зріст. Обличчя його виявилося набагато молодшим та симпатичнішим, ніж вона очікувала, з огляду на колір волосся. Й обличчя це настільки відверто висловлювало незадоволення та нетерпіння, що їй одразу захотілося докласти всіх зусиль, щоб зіпсувати оте побачення, на яке він так поспішає.

— Негайно представтеся і дайте відповідь на запитання як належить! — «Цікаво, чи впізнав він мене? В пам’яті принцеси такого одоробла ніби немає, але якщо він вештається по палацу, то хоча б членів королівської родини повинен знати в обличчя».

— Чого б це раптом я повинен перед вами звітувати? Ви теж не представилися.

— Ви що, навіть не знаєте хто я? — Елейн трохи розгубилася.

— Я не зобов'язаний знати кожну плюгаву квіточку в цьому саду!

— Плюгаву кві...! — вона аж задихнулася від обурення.

«Так, ану зберися. Згадай, що ти не розніжена принцеса, якій тільки Фердинанд і смів паскудства говорити...»

Елейн вдихнула, усміхнулася й трохи примружилася.

— О, я бачу, хоробрості вам не позичати. Напевно дама, для якої призначений цей букет, у захваті від вашого лев'ячого серця і навіть не здогадується, що набагато важливіша для чоловіка чеснота — розум — у вас розміром із мозок перепілки.

Вона мило посміхнулася, схиливши голову набік, як це робили численні героїні улюблених нею аніме, і, не здригнувшись, витримала пильний погляд.

— До чого тут дама? Це, типу, ревнощі такі? — насупився він, недбало жмакаючи букет руками в рукавичках.

«І справді, мізків як у перепілки. А шипи — он які. Мабуть, пробирають навіть крізь рукавички. Чи він настільки розгубився? Бідося...»

— Отже, дама ні до чого? Невже ви наважилися псувати королівський сад заради того, щоб виручити пару копійчин на ринку? Або... ах! — вона прикрила рот рукою, награно удаючи подив, — цей букет призначений чоловікові? Я, звісно, знала, що в наш час офіцери дотримуються доволі вільних звичаїв...

— Що за нісенітницю ви верзете? — чоловік явно розлютився. Букет уже висів у його руці немов віник, а друга рука стиснулася на держаку шпаги.

«Гей-гей, ану чекай-но! А як цей довбень ще й агресивним виявиться? У цьому кінці саду рідко хто буває. Зараз своєю залізякою змахне — і поминай як звали. Мабуть, варто якнайшвидше пояснити, з яким розмахом наслідків йому доведеться мати справу», — Елейн скинула посмішку, наче зачинила забрало уявного шолома.

— Якщо вам так не подобаються мої слова, то будьте ласкаві самі пояснити, з якого права ви псуєте МІЙ улюблений сад!

— Ваш сад?!

«Боже, як він взагалі виживає в палаці з настільки емоційним обличчям? Ну треба ж хоч трохи почуття приховувати! Й справді бідолаха. Ну, принаймні, метикує він усе ж таки швидко», — подумала вона, спостерігаючи, як блискавично змінюються вирази на обличчі молодого чоловіка: усвідомлення, здивування, переляк, роздратування і навіть образа.

Та раптом всю цю мішанину наче мокрою ганчіркою стерли, з обличчя зник будь-який вираз, погляд злегка розфокусувався, а відсторонений голос промовив:

— З усією повагою прошу вибачення, ваша високосте! Я зовсім недавно почав відвідувати палац і ще не мав честі бачити вас особисто, — він витягнув руки по швах, а потім зігнувся в поклоні. — Лейтенант Рауль де Бріз до ваших послуг. Наразі виконую доручення генерала Батлера «негайно знайди квітів, і щоб погарніше». Готовий прийняти будь-яке покарання, яке ви вважатимете за необхідне. — Він випростався і завмер нерухомо, немов робот, втупившись у якусь точку десь біля її плеча.

«Який цікавий захисний рефлекс! — вражена його перетворенням, Елейн мовчала не менш як хвилину. — Значить, він ламав квіти не для себе. А цей довбо... (цензурніше, цензурніше, ти ж принцеса, начебто) ...цей генерал відправив його з таким завданням, чудово знаючи, що навіть вийти з території палацу займе чимало часу, а добігти до будь-якої квіткової крамнички — тим паче. Хоча... може, він просто хотів позбутися зайвих очей?».

— Отже, ви це зробили за завданням, а не з власної волі... — повільно сказала вона, намагаючись придумати, що говорити далі.

— Ажніяк, ваша високосте! Рішення виконати завдання саме в такий спосіб я прийняв самостійно! Уся відповідальність лежить тільки на мені! — браво, наче перед сержантом на плацу відрапортував парубок.

— Он як? — вона вражено замовкла.

«Що це? Він вигороджує свого начальника з вірності? Чи це просто патологічна чесність? Або ж... Чи може принести якусь вигоду покарання, призначене особисто принцесою? Якщо подумати, теж прояв уваги, нехай і негативний...»

Елейн знову відчула, як її серце забилося швидше. В ній зростало бажання більше дізнатися про цю загадкову людину. Його безвиразна відчуженість нагадувала навіть не щит, а повний залізний обладунок середньовічного лицаря. Це враження посилювалося сталевим блиском волосся, що потемніло в тіні листя. Зрештою вона прийняла рішення.

— О котрій годині ви звільняєтеся зі служби?

— Генерал воліє повертатися додому ще до вечері, тож після шостої я зазвичай вільний.

— Чудово. Отже, я чекатиму вас біля входу до саду рівно о сьомій.

— Перепрошую? — На секунду його маска дала тріщину. Схоже, їй вдалося його здивувати.

— І прихопіть із собою лопату.

— Слухаюся, ваша високосте! — очі де Бріза стали остаточно скляними.

Задоволена справленим враженням, Елейн розвернулася і, відчуваючи незвичне тепло в серці, вирушила шукати садівника.