Покоївки

Розбудили її цілком природні потреби організму та відчуття зайвого тепла. Сонце стояло вже високо і припікало зовсім по-літньому, перетворюючи товстий вовняний плед, яким хтось вкрив її, у справжній парник. Вибравшись з-під колючих складок, Елейн розв'язала свої проблеми за допомогою поцяцькованого порцелянового горщика, який гордо іменувався «нічною вазою» і, як вона тепер пам'ятала, завжди стояв під ліжком.

Тільки тепер вона помітила покоївку, що тихенько дрімала в куточку біля дверей на маленькому ослінчику. Це була одна з молодших дівчаток, Дейна, здається. Молодші покоївки були одного віку, з однаково збіднілих дворянських сімей, схожі одна на одну не лише зовнішністю і характерами, а й долями, проте родичками не були. Їхня непереборна життєрадісність, нав'язлива товариськість і палке захоплення молодим герцогом неабияк обтяжували принцесу, змушуючи уникати спілкування з ними. Нинішня Елейн також воліла б триматися якомога далі — такі особи, наче яскраве сонце, різали очі її посутенілій душі. Однак зараз їй конче потрібна була інформація, а якщо ще й вийде перетягнути її на свій бік...

Принцеса підійшла до покоївки, задумливо розглядаючи ледь помітне ластовиння на носі.

— Дейна? Ти ж Дейна?

— Ох, вибачте, ваша високість! Я дозволила собі задрімати, — злякано підскочила та.

— Тебе Дейна звуть, правда ж? — терпляче повторила Елейн.

— Так, ваша високість! Ох! Невже до вас пам'ять повернулася? — сплеснула руками молоденька покоївка, випромінюючи щиру радість, здавалося, не лише обличчям, а й всім тілом. «Схоже, вона все-таки достатньо мені симпатизує, попри прихильність до того поганця. Що ж, спробуємо збільшити шанси...»

— Багато чого ще дуже невиразно, наприклад, ніяк не пригадаю де тут умивальник і рушник. Але тебе я пам'ятаю. Ось тільки ластовиння цього в тебе начебто не було.

— Так, пані, воно з'явилося тільки цього року і тепер я щоразу засмучуюсь, коли проходжу повз дзеркало. До того ж, здається, їх тільки більшає з кожним днем, що б я не робила! І крейдою натирала, і петрушкою. Навіть трохи вершків на кухні випросила…

Попри засмучене обличчя і безперервний потік слів, справу свою молодша покоївка знала: немов за помахом чарівної палички, на туалетному столику з'явилася невелика балія, а поруч — мальований глечик з водою. Також вона дістала маленьку грудочку чогось сірувато-коричневого зі специфічним ароматом, кілька дрібних гілочок, здається, соснових, і чистий, умовно білий рушник. Схоже, відбілювачі тут ще не винайшли.

Коричнева речовина виявилася милом, а загадкові палички — нічим іншим, як пращурами зубної щітки. Треба було розжовувати кінчик такої палички, доки він не пом'якшає, а потім, наче пензликом, протирати зуби і ясна. «Дотепно».

Паличка була страшенно твердою і гіркою на смак, але Елейн все ж старанно жувала її, на пів вуха слухаючи базікання покоївки — природний страх сучасної людини перед стоматологом у тутешніх умовах набував особливої глибини.

Коли Дейна на секунду перервалася, щоб набрати повітря перед черговою тирадою, принцеса поквапилася вставити й своїх пару слів:

— Хмм, про крейду та петрушку я нічого не знаю, але наскільки пам'ятаю, десь тут у мене були білила та рум'яна, які можуть допомогти тобі трохи іншим способом. Хочеш спробувати?

— Та ви що, ваша високість, як я можу... — залепетала дівчина, неспроможна приховати захват, що миттєво спалахнув на її личку.

— Нічого, все гаразд, адже я сама запропонувала. До того ж мені цікаво перевірити...

Дейна більше не насмілилась заперечувати, боячись втратити рідкісний шанс скористатися справжньою косметикою, доступною лише найзаможнішим аристократам. Продовжуючи метрами за секунду видавати різноманітну інформацію про лакеїв і коридорних, покоївок і куховарок, вона спочатку нерішуче, а потім все сміливіше почала хапатися за баночки та пензлі.

Елейн здебільшого мовчала і лише зрідка спрямовувала нитку розмови у потрібний бік.

— ...А вчора герцог фон Ґьосенмах мене тааак налякав! Коли я поверталася до вас із ліками, він раптом яааак вискочить з-за рогу, яааак зиркне на мене! Наче вовчисько з лісу вистрибнув! Я аж трохи тацю не впустила. Це що ж таке треба утнути, щоб його світлість, завжди такий добрий, лагідний та ввічливий, настільки розлютився? Та навіть сердитий він такий гарний... Йой, ото вам пощастило з нареченим, правда ж? Такий красень... А як мене розгледів, одразу, такий, підхопився, вибачився, допоміг тацю вирівняти. Боже, я потім всю ніч не могла заснути, все згадувала як він переді мною, простою служницею, вибачався! Тому й заснула тут у теплі… А все ж цікаво, з ким це він міг так посваритись біля чорних сходів? Ще й розхристаний такий був, наче побився з кимось чи, може, полюбився?.. Ой, вибачте!

— Не хвилюйся, Дейно, я вже велика дівчинка й знаю, що молоді дворяни мають потреби, які шляхетні леді не можуть задовольнити до весілля, — усміхнулася Елейн і, щоб відволікти дівчину, почала розповідати про рецепти масок, що відбілюють шкіру, нібито прочитані в одній із книг у королівській бібліотеці. Ну, не могла ж вона зізнатися, що відомості про корисні властивості огірків, цибулі та кислого молока вона почерпнула в інтернеті, намагаючись позбутися власних веснянок на зовсім іншому обличчі. Принцеса, схоже, таких проблем не мала — у дзеркалі Елейн бачила бездоганно гладку молочно-білу шкіру, на тлі якої її темно-зелені очі сяяли, мов смарагди.

Незабаром у двері постукали й друга покоївка приєдналася до ранкових процедур. На відміну від товаришки, короткі кіски якої мали колір іржі, ця була білявкою. Але виявилася вона не менш моторною та балакучою.

Під час вибору плаття Елейн якось вдалося не схибити, покладаючись на нещодавно отримані спогади, а от під час одягання... Коли читала в книжках про аристократів, яких одягають і роздягають, наче ляльок, це здавалося таким смішним, але коли познайомилася з конструкцією тутешнього одягу, то зрозуміла, що ця традиція з'явилася зовсім не дарма.

— ...А я того нового садівника взагалі боюся. Весь якийсь скоцюблений, чорний, бородатий, весь час мовчить, а як зиркне — серце в п’яти тікає, — здригнулася Тіна, ледь не випустивши з рук кінець стрічки, який мала тримати натягнутим.

Елейн з цікавістю прислухалася.

— Се ци пло того, сьо в насому клилі поселили? — крізь затиснуті в зубах шпильки промимрила Дейна.

— Так. Невже не могли поселити його з усіма дворовими? В нашому крилі завжди лише палацева челядь жила, — покоївка сердито смикнула стрічку, яка все ніяк не хотіла зв'язуватись, не втрачаючи натягу. Елейн аж захиталась.

— Хтозна, — Дейна встромила останню шпильку й зробила крок назад, щоб оцінити результат. — Може він якийсь особливий? Майстер за рідкісними деревами доглядати чи на диво роботящий? — Щось у побаченому здалося їй недосконалим й дівчина заходилася висмикувати шпильки назад. — Хоча в тій комірчині під сходами, де його поселили, тільки швабри тримать — не надто схоже на винагороду.

— Тю! Який ще роботящий? — Тіна нарешті впоралася зі стрічкою й почала перевіряти кріплення каркаса, який мав підтримувати спідницю. — Він з тої комірчини, здається, майже не виходить! В саду я його бачила лише один раз та й то з пустими руками. Й не розмовляє він ні з ким. Навіть в їдальні! Може він німий?

— Та ні, я на власні вуха чула, як він добровольцем викликався на полювання, там бо рук не вистачало й брали всіх охочих...

На слові «полювання» Елейн напружилась.

— Дейна, цього чоловіка поселили під парадними сходами вашого крила чи під чорними? — спитала вона.

— Та звісно, під чорними, ваша високосте, адже біля парадних розташовані жіночі спальні, — відповіла покоївка.

— Ага, щоб шляхтичам ближче було за спідницями волочитись, — вкинула Тіна й обидві захихотіли, прикриваючи долоньками почервонілі щоки та скоса спостерігаючи за реакцією своєї панни — чи не розсердилась? Адже саме її наречений частіше за всіх інших придворних молодиків спускався тими сходами від парадних палацевих зал до напівпідвальних кімнаток покоївок.

Однак Елейн не звернула на сороміцький жарт ані найменшої уваги, бо заглибилась в роздуми про можливий зв’язок між побаченим Дейною біля чорних сходів розхристаним Фердинандом, відлюдькуватим недосадівником, що живе під тими самими сходами, та тим, як вона вчора «не признала» нареченого.

Нарешті усі зав'язочки були зав'язані, новомодні ґудзики застібнуті, зайві складочки розправлені, а прикраси закріплені. Елейн відправила покоївок по сніданок, щоб в тиші та спокої поміркувати ще й над тим, як їй віддячити лікарю, що ризикнув життям, щоб їй допомогти. Так-так, саме життям, адже за використання магії, як вона тепер знала з відновленої пам'яті, можна було відправитись на довічну каторгу, а то й на плаху, якщо король буде не в настрої.