Побачення

ГЛАВА 18. Побачення

Якимось чином Елейн вдалося повністю викинути з голови ту підслухану розмову й наступного ранку зустрітися з де Бризом без жодних ознак зніяковіння. Лейтенант був ще стриманішим та мовчазнішим, ніж зазвичай, але ніяких ознак огидного для принцеси жалю не виказував. Вже й це добре. Вона вирішила повністю зосередитись на іншому чоловікові.

— Доброго дня, герцогу, — Елейн трохи присіла в ледь помітному реверансі та розкрила віяло, щоб прикрити їдку посмішку, яка так і воліла розповзтися аж до вух. — Сподіваюся, вам недовго довелося чекати. Через прибуття Остхейнського посольства несподівано утворилося стільки справ...

Звичайно, її запізнення майже на годину не було випадковим. І не більше, ніж хвилину тому вона із задоволенням спостерігала через невеликий просвіт у кущах, як герцог метався по майданчику перед входом у сад й мимрив собі під носа не такі вже й ласкаві слова на адресу принцеси. Однак, варто було їй з'явитися в кінці доріжки, як він перетворився на Містера Люб'язність:

— Та ну, що ви таке кажете, ваша високосте. Вас я готовий чекати хоч цілий день! — погляд, спрямований на неї був сповнений захватом по самі вінця. Дивлячись у ці закохані очі, жодна дівчина не здогадалася б про справжню сутність цього бабія.

«Тц, — подумки скривилася Елейн. — Нічого оригінальнішого не зміг придумати?» А Фердинанд продовжував аж соловейком виспівувати:

— Упевнений, тільки справи державного значення могли затримати вас! Адже ви, з вашою добротою, знаючи, як моє серденько знудилося за останні три дні, коли я не мав можливості бачити вас...

«Як добре, що Тіна вчасно нагадала мені про рукавички», — подумала принцеса, відбираючи у герцога руку, до якої той приклався, не шкодуючи пристрасті. Аж тут герцог звернув увагу на ще одного «учасника» їхнього побачення.

— Що ж, нарешті, ми з вами разом і більше ніхто не зможе завадити мені милуватися вашою красою. Ваш супровідник може повернутися на пост. Впевнений, у вартівні його вже зачекалися, — заявив цей зухвалець, навіть не дивлячись на лейтенанта, який шанобливо завмер у парі метрів позаду Елейн.

— О, ні! Герцогу, як ви могли так помилитися! — вона знову розкрила щойно закрите віяло. — Дозвольте відрекомендувати вам лейтенанта Рауля де Бріза. Хоч він і носить військовий мундир, але ви мали помітити, що це не форма караульного. Батько наполіг, щоб лейтенант виконував обов'язки мого особистого охоронця, тож він ніяк не може піти, — «Як тобі таке?»

Обличчя лейтенанта залишилось застиглим, наче маска. Він скуто, дерев’яно зробив крок уперед і коротко вклонився, завершуючи ритуал знайомства.

— Ваша краса заступила мені очі, моя чарівна панно! — Від цих слів герцога Елейн різко закрила віяло й зіщулила очі. «Коли це я стала твоєю?!». Але герцог, що вирячився на «суперника», нічого не помітив і продовжив. — Справді, як це я міг переплутати мундир лейтенанта армії зі звичайним гвардійцем варти. Проте зараз із вами є я, тож цілком можу подбати про вашу безпеку самотужки. Лейтенанту необов'язково...

Елейн насупилась. Читаючи багато книг, вона, звичайно, знала, що саме слово «гвардія» має на увазі добірні військові частини. Зрозуміло, охорону монарха будь-кому не довірять. Виходить, Фердинанд натякав, що хоча Рауль і є офіцером, але за ієрархією стоїть нижче рядового в найближчій вартівні.

Проте де Бріз незворушно вислухав усі ці інсинуації та спокійно відповів:

— Перепрошую, ваша світлосте. Я б і радий був піти пограти в кості з гвардійцями, але, на жаль, ні я, ні ви, ні навіть її високість не має сили скасувати розпорядження його величності, за яким я зобов'язаний перебувати на посту з моменту пробудження її високості й до її відходу до сну.

Герцог не витримав і скривився.

— Гаразд, чорт із вами. Тільки відійдіть якомога далі. Ви нам заважаєте! — і він владно підхопив принцесу під лікоть, розвертаючись у напрямку садової алеї. — Сподіваюся, вам не наказували слухати все, що принцеса говорить? — герцогу явно хотілося, щоб принцеса стала вважати де Бріза шпигуном, а не охоронцем.

Той кілька секунд пильно вдивлявся в очі Елейн, що ледь виглядали з-за широко розкритого віяла, й лише після цього відповів:

— Боюся, мені знову доведеться просити пробачення у вашої світлості. Як охоронець я повинен бути в змозі відреагувати на будь-яку небезпеку, але оскільки я ніколи раніше не виконував подібних обов’язків, то не можу бути впевнений у своїй ефективності на відстані більшій, ніж три кроки від об'єкта, що охороняється.

— І де тебе такого некомпетентного взагалі знайшли! — невдоволено кинув Фердинанд, змиряючись із неминучим, і демонстративно відвернувся.

Побачення не затягнулося надовго. Супроводжувані Раулем, який ледь не наступав на пишну сукню принцеси, «закохані» чинно пройшлися найближчими алеями, після чого герцог, червоний від ледь стримуваної злості, ганебно втік, урізавши прощальні промови до мінімуму.

Елейн насолоджувалась кожною миттю цього побачення, вдаючи з себе скромницю, якій навіть за ручки потриматися на думку не спаде, тим паче при свідках. Віяло так і миготіло в її руках, маскуючи усмішки всіх відтінків, а почервонілі від стримуваного сміху щоки чудово доповнювали її вдаване збентеження. Двозначні фрази, що кожен раз примушували герцога давитися власними словами, сьогодні виходили особливо вдалими. «Що з'їв?! Не тільки тобі над бідненькою принцесочкою знущатися!»

Рауль також був незрівнянний. Попри явне напруження й допитливі погляди, які він раз у раз кидав у бік Елейн, в межах поля зору герцога він зберігав бездоганно незворушний вираз обличчя й шанобливе мовчання. Фердинанду абсолютно не було до чого причепитися. Та водночас важкий холодний погляд охоронця так і свердлив герцогу потилицю. Хвилин через десять той став постійно спотикатися на рівному місці, а ще через п'ять — плутатися у словах і збиватися з думки.

Спочатку герцог кілька разів проїхався темою обов'язків охоронця дивитися на всі боки, але не справив на незворушного лейтенанта жодного враження. Тоді він прямим текстом нагримав на де Бріза, вимагаючи відвернутися і не псувати довгоочікуване побачення заручених, на що отримав холоднокровну заяву: згідно зі збіркою палацових правил, параграф такий-то пункт такий-то, особистий охоронець члена королівської родини не має права випускати з поля зору особу, що охороняється, довше, ніж на два-три подихи. Після чого погляд лейтенанта поважчав, здавалося, ще на кілька стоунів, наближаючи кінець побачення з кожним кроком.

Дивлячись у спину герцогу, який явно з останніх сил намагався не бігти, Елейн нарешті дозволила собі закрити віяло і відкрито посміхнутися.

— Катюзі по заслузі, — тихо промовила вона й обернулася. — Пане лейтенанте, ви були неперевершені!

Вона із задоволенням поспостерігала, як разом з напругою з нього злетіла й маска незворушності. Очі спалахнули таким яскравим полегшенням, що не помітити його було просто неможливо, а стиснутий на руків’ї меча кулак нарешті розслабився.

— Я хотіла б гідно віддячити вам за вашу участь у цій клопіткій справі. Чого б ви хотіли?

Рауль ще кілька миттєвостей «перезавантажувався», потім моргнув і вичавив із себе хрипким голосом:

— Ва.. Ваших рекомендацій буде достатньо... Я хотів сказати... Щодо мого призначення вашим постійним охоронцем... Я буду радий служити вам! — він нарешті опанував себе й коротко вклонився, хвацько клацнувши закаблуками.

***

Весь залишок дня Рауль почувався трохи п’яним. Навіть вже в темряві повертаючись до своєї крихітної квартирки після завершення варти під дверима покоїв принцеси, він не міг позбутися трохи дурнуватої усмішки, яка мимоволі вилазила на обличчя весь час після відходу герцога.

«Вона його не любить! — постійно крутилося в голові. — Не любить, не закохана. Анітрохи. Скоріше гидує ним. І правильно, бо він і справді огидний. Звісно, така розумниця не могла не помітити його гнилої натури... Розумна, смілива, дотепна... а яка ж вродлива...»

Він зупинився, не дійшовши кілька кроків до воріт й притулив розпашілого лоба до холодного каміння стіни.

Чи зможе він звикнути до цих почуттів та потроху їх придушити? Сьогодні серце вже не калатало так швидко кожен раз, як його погляд падав на обличчя принцеси, але бажання захистити її від усього світу нікуди не ділося. Особливо після тої усмішки: відвертої, щирої, теплої, наче сонячний промінчик, що літнім ранком застрибнув у вікно.

«Й вона подарувала мені не тільки усмішку, а й свою довіру. Попросила про допомогу не будь-кого, а саме мене. Чому? Як? Навіщо? Хто зна. Але я справді хочу їй допомогти. Не знаю, навіщо їй знадобилися ті маги, але якщо вони дійсно досі десь існують, я їх знайду, навіть якщо доведеться все місто догори дриґом перевернути».

КЛАЦ!

[...Формування заданої моделі поведінки: 2,5%... Активація...]