Підслухана розмова

Покидаючи кабінет генерала Батлера, Елейн побачила, що лейтенант де Бриз також заходився прощатися, однак не стала його чекати. Ноги самі понесли її коридорами палацу. На ходу вона нервово покусувала губи.

І як тільки тому де Бризу вдалося так швидко зорієнтуватися в ситуації та ні словом, ні жестом, ні навіть поглядом не видати, що вони вже знайомі?

Генерал Батлер формально представив їх одне одному й коротко виклав результати бесіди з королем, раз у раз гулко регочучи над власними жартами, які рясно прикрашали його промову. Лейтенант, мабуть, звичний до такого стилю оповіді, вислухав усі двозначності з абсолютно незворушним виразом обличчя та пообіцяв виконати все якнайкраще.

А бідна принцеса не знала, що казати, що робити й куди дивитись. З незрозумілих причин в її серці розгулялася справжня буря. 

По-перше, хоч вона вже знала, кого саме хоче представити їй генерал Батлер, але ледь побачивши молодика, відчула себе так, наче на неї окропом плеснули. Слава Богу, генерал стояв до неї спиною й значною мірою перекривав огляд лейтенанту де Бризу, давши їй кілька хвилин, щоб оговтатись.

По-друге, протягом усієї зустрічі її переслідував незрозумілий свербіж в руках та грудях. Страшенно хотілося тими руками щось зробити, когось обхопити, притиснути до грудей й навіть... Елейн торкнулася пальцями губ... Поцілувати! Що за маячня! З якого це дива їй захотілося поцілувати ледь знайомого хлопця?!

Розум обурювався незрозумілими реакціями тіла, а серце тягнуло та нило, раз по раз змушуючи очі прикипати до обличчя лейтенанта найбезсоромнішим чином. Спіймавши себе на цьому, Елейн відводила очі, намагалася заспокоїтися, непомітно сповільнюючи дихання, та за мить усе починалося знову.

Підтримувати бесіду в такому стані було, звісно, неможливо, тож вона постаралася якомога швидше закруглити генералові теревені й розпрощатися з обома.

Завтра. Вона побачиться з Раулем завтра, коли збиратиметься на побачення з герцогом, тоді й обміркує все це. А зараз їй треба було зосередитись на зовсім інших речах.

Наприклад, на тому, куди її занесло.

Королівський палац був доволі великою спорудою з безліччю заплутаних переходів, спусків та підйомів, які хаотично нагромаджувалися протягом століть з кожною новою перебудовою. Умовно його ділили на дві нерівні частини: внутрішній палац, де розташовувалися апартаменти всіх членів королівської родини, гостьові кімнати й численні службові приміщення, та урядовий палац — окреме крило будівлі, де розміщалися робочі кабінети короля, міністрів, генералітету та інших чиновників.

На першому поверсі ділова частина відділялася від внутрішнього палацу низкою приймальних та банкетних залів різної величини, кожен з яких мав мінімум два входи. Всі вони були з’єднані двома довгими коридорами: один з боку урядового крила, а другий — з боку житлових приміщень. Схоже, Елейн опинилася у другому з них. Напевне, підсвідомо націлилася на прогулянку садом, аби провітрити переповнену думками голову.

Трохи роззирнувшись та зорієнтувавшись у просторі, Елейн звернула увагу на голоси, що лунали з найближчої кімнати — однієї з відносно невеликих віталень. Схоже, парочці молоденьких служниць доручили прибирання анфілади цих кімнат, через майбутнє прибуття посольства Остхейнської імперії. Почувши згадку про знайому особу, вона мимоволі підійшла ближче до напіввідкритих дверей.

— …поживає герцог? — худенька, трохи незграбна, як усі підлітки, дівчина з двома короткими чорними кісками підмітала підлогу, тож її голос обрамляло монотонне шурхання.

— А що герцог? — голос другої покоївки був жвавіший, більш впевнений у собі. Хоча Елейн її не було видно, за тоном дівчини легко було уявити, як самовдоволено вона посміхалась.

— Все ще ходить до тебе? — хоч як перша дівчина намагалася приховати емоції й вдати байдужу, заздрість та страх міцно переплелися в її голосі. Навіть сторонній слухачці було очевидно, що незацікавленість вона тільки вдає. — Просто Марі, наскільки я пам’ятаю, протрималась скільки?.. Два місяці? А до неї — і того менше...

— Пф, ти мене до них не рівняй, — зверхньо пирхнула друга покоївка. — Я, на відміну від тих дуреп, йому ниттям про обручку печінку не виїдаю й брюлики не випрошую. Тож ходить він до мене, ходить. Йому просто зараз принцесу треба влещувати — все ж наречена. Але навіть так час від часу знаходить вільну хвильку, щоб затягнути в якийсь куток та щось ласкаве на вушко шепнути.

Здивувавшись безсоромності цієї покоївки, Елейн зробила ще кілька кроків та побачила за відкритою стулкою дверей жваву червоноволосу дівчину з великими грудьми, що вправно протирала меблі, оздоблені надто пишним різбленням.

— Але ж він на тобі ніколи не жениться, — шурхотіння віника припинилось. Вже навіть не намагаючись приховати своє здивування, худенька дівчина випросталась й витріщилась на товаришку. — Не боїшся байстрюка прижити?

— А що байстрюк? Це ж не конюха якогось байстрюк буде, а майбутнього короля. Ну а королівський бастард це тобі не забавка. Та й… — голос другої покоївки стишився, набуваючи грайливого тону, — заради такого обличчя... А знала б ти як він у ліжку скаче! Боже, який там байстрюк, я з ним ім’я своє забуваю! — вона задоволено засміялась.

Перша покоївка також зніяковіло хіхікнула, схопившись за вмить почервонілі щоки. 

— А я боюся навіть очі на герцога підняти. От би і на мене якийсь вродливий панич звернув увагу... Не герцог, звісно — другого такого красеня не знайти — але будь-хто кращий за того товстощокого купецького синка, за якого мене хочуть засватати, — вона зітхнула.

— А ти посміхайся панам частіше, — впевнено порадила старша товаришка. — Просто не корч з себе манірну не-займай-мене принцесу й, глядиш, затягнеш у ліжко якогось барончика. Може навіть женить...

— Ох, ваша високосте!.. — злякано видихнула задушеним голосом молодша. Вона саме закінчила підмітати, повернулася до дверей, де стояло відро для сміття, й побачила принцесу, що зупинилася в коридорі.

Елейн повною мірою насолодилася тим, як самовпевненість і гординя сповзають з обличчя червонявої Ані, відкриваючи бездумний, тваринний переляк, та зробила кілька кроків вперед.

— Думаю, вам варто переглянути свою кар'єру як палацової прислуги. Адже тут уміння тримати рота на замку навіть важливіше, ніж тримати панталони на зав'язках, — сказала вона найпогрозливішим тоном, на який була здатна.

Однак насолодитися тріумфом Елейн не встигла. Краєм ока вона помітила якийсь рух у протилежних, широко прочинених, дверях, на мить відірвала погляд від переляканих служниць і відразу відчула, що вся її загрозлива аура розвіялася, мов дим.

Пересуваючись коридором з боку внутрішнього палацу, Елейн не побачила нікого, окрім стражників, що звично чергували на кожному повороті. Однак протилежний коридор, що мав кілька виходів на вулицю і поєднувався з урядовою частиною, був куди жвавішим. Там постійно пробігали то в одному, то в іншому напрямку всілякі секретарі, помічники та підручні. Й ад'ютанти.

Елейн найневихованішим чином витріщилася на лейтенанта де Бріза, що завмер у протилежних дверях. На його обличчі не було звичайної незворушної маски, але зрозуміти його вираз вона не змогла.

«Він чув? Скільки він почув? І що він про це подумав? Як тільки ці дурепи могли обговорювати подібні теми при відчинених навстіж дверях?!» — збентежено здійнялися думки принцеси. Вона відчула, що до її обличчя, яке спочатку зблідло, починає приливати кров, тому різко розвернулась і пішла геть так швидко, як тільки могла.

«Якого біса?! Чому мене настільки вразив його погляд? Чому мене так бентежить його думка? Це ж не може бути кохання, правда?» Елейн ледве стримувалась, щоб не зірватися на біг.

Заскочивши у свої покої та міцно зачинивши двері, вона на мить завмерла, а потім схопила з ближнього комоду віяло й заходилася обмахувати розпашніле обличчя.

Трохи заспокоївшись, вона змогла дещо змінити напрямок думок: «І все ж таки, це справжній світ чи вигаданий простір якоїсь новели? Чи можуть бути у вигаданому світі такі яскраві емоції? Попри всю бентегу, я вперше відчуваю себе дійсно живою. А життя до перевтілення сюди відчувається якоюсь сірою та вицвілою ксерокопією... Сподіваюся, мені вже ніколи не доведеться повертатися. Навіть якщо це марення божевільної або передсмертні галюцинації, краще вже так...»

КЛАЦ!

[...Формування заданої моделі поведінки: успіх 65%... Активація...]

***

Лейна майже не пам’ятала, як дісталася своєї кімнати. Думки та враження, пов’язані з останнім зануренням у вірт, поглинули її, як то кажуть, з головою.

«Що за маячня? Це що, типу, кохання з першого погляду?» Але ж ці дивні реакції почалися лише з другої їхньої зустрічі. Це по-перше. А по-друге, хіба вченими не доведено ще наприкінці минулого століття, що таке кохання — це просто взаємодія феромонів? Звичайнісінька біохімія. Але яка може бути біохімія у вірті, де присутня лише свідомість, а не тіло?!

А ще сама вона, з її звичкою оцінювати все, що відбувається, з погляду логіки, абсолютно не схильна була до таких штук, як раптова закоханість. Чи міг це бути штучний вплив самого вірт-світу? Врешті-решт недарма він так сильно нагадує простір романтичної новели. Якась нова методика? Щось типу «кохання лікує все» абощо? Вона не наважилась спитати про це того рибоокого лікаря.

А ще, якщо згадати той дивний інцидент в коридорах Центру, якщо Рауль дійсно є аватаром Ральфа, то чому цей хлопчина в реалі не викликає у неї абсолютно нічого? Жодної позитивної емоції. Навіть трохи навпаки — він занадто холодний, погляд його занадто колючий, а манера спілкування — відчужена, якщо не сказати зверхня, що їй зовсім не подобалось. Чи вся річ у тім, наскільки сильно вони з Ральфом відрізняються від самих себе у вірті?

Лише тут вона помітила, що якимось чином вже допленталася до своєї кімнатки, тож прийняла душ і завалилася спати, наплювавши на скорий обід. Голова після сеансу гуділа, навіть якщо не враховувати весь цей сонм тривожних думок, а ноги й руки досі німіли та відчувалися втричі важчими, ніж зазвичай.

Спала Лейна тривожно, раз у раз виринаючи з глибин сну в напівдрімоту, сповнену сумбурних думок, які раптово нахлинали й миттєво забувалися. Мабуть, через це проспала вона довго та все одно не відчула ані найменшої бадьорості. Лише якусь тривожність і потребу зробити бодай щось.

Але до вечері робити було абсолютно нічого, тож вона просто сиділа на ліжку, підтягнувши коліна до підборіддя й знову згадувала те, що трапилося сьогодні у вірті. Особливо тих покоївок.

Може з нею і справді щось не так? Як можна було, переживши такий сором, не захотіти негайно втекти з того світу? Лейна навіть зараз відчувала, як спалахують її щоки кожен раз при думці, що відверті балачки тої шльондри міг почути ще хтось. А також про те, що один такий хтось точно почув як мінімум частину розмови. Хотілося провалитися крізь землю, забитися в якусь шпаринку й навіть не виглядати звідти, доки це пекельне почуття остаточно не прохолоне. То чому ж у вірті цей пекучий сором привів її до абсурдного бажання триматися за той світ обома руками? «Яскраві емоції? Та в дупу таку яскравість!» Вона ніяк не могла зрозуміти саму себе.

За всіма тими роздумами Лейна ледь не пропустила вечерю й розминулася у їдальні з єдиною знайомою тут людиною. Вирішивши, що вона більше не витерпить сумбуру в своїй голові наодинці, Лейна наважилась завітати до особистої кімнати Рея.

Господар зустрів її аж надто радісно й одразу взявся демонструвати нещодавно отримане багатство.

— Ого, Рей! Оце в тебе тут шикарне господарство! — слухняно захопилася вона.

— Ну, сідай, сідай, де захочеш, точніше, де знайдеш, — усміхнувся Рей. — Я тут зараз швиденько дороблю дещо...

— То ось як виглядає лігво справжнього хакера, — усміхнулася у відповідь Лейна і сіла на краєчок ліжка, трохи зсунувши гору порожніх упаковок.

— Та ні, ти шо, для хакерського лігва тут надто чисто, — відповів Рей, не відриваючи очей від екрана, а тому не зміг побачити вираз обличчя дівчини, яка розглядала розкидані тут і там коробки й уривки упаковки, стаканчики з недопитою кавою, що вже майже повністю заповнили підвіконня, та купку обгорток від смаколиків з торгового автомата на столі.

— Ех, до чого ж курева не вистачає! — Рей дописав ще кілька рядків, згорнув вікно і розвернувся до Лейни разом із кріслом. — Ну, давай, викладай. Ти ж не просто так прийшла, «привіт» сказати, правда? Що тебе так схвилювало, що ти навіть не змогла дочекатися нашого неминучого побачення в їдальні?

— Емм... — Лейна раптом виявила, що зовсім не готова до серйозної розмови, але зітхнула й пересилила себе. — Скажи, Рею, а наскільки ти... схожий на звичайного себе там, у вірті? Ну, наприклад, обличчя, волосся, зріст? Або... ну, я не знаю... поведінка, страхи, звички якісь?

— Хмм... Цікаві в тебе запитання, подруго, інакше не скажеш. Тобто, по суті, ти хочеш дізнатися наскільки віртуальна ти це ти, вірно?

Лейна знов зітхнула. Хоч яким базікою був Рей, а суть схоплював швидко.

— Так, приблизно так.

— Наскільки я розумію, зовнішні параметри визначає твоя підсвідомість. Тобто якщо ти собі не подобаєшся, то схожою на себе навряд чи будеш. А ось із поведінкою, звичками там усякими, все складніше. — Рей задумливо покрутився у кріслі. — По-перше, хто знає, що за каша там у нас у підсвідомості вариться, а тут майже сон — свідомість ослаблена, значить, з дна вилазить всяке... До того ж, поки я гарненько в ядрі не поколупаюся, не зможу гарантувати, що наші милі лікарі не додають у цю кашу свою перчинку. А що, ти щось дивне відмочила?

— Емм, — запнулася Лейна, відчуваючи, як кров нестримно приливає до щік. — Ну я взагалі там дивно почуваюся... і поводжуся... А головне, я там себе не пам'ятаю! Ну, тобто... не зовсім. У пам'яті присутні невиразні спогади про моє життя до Центру, але нічого з нинішніх подій. І навіть ім'я...

— Гмм... Ти, знаєш, це навіть дивніше, ніж ти думаєш. Я от у вірті взагалі про реал нічого не пам’ятаю. Й інші так само, наскільки я знаю. Власне, з терапевтичної точки зору це цілком логічно. Принаймні логічніше, ніж така мішанина, як в тебе: «тут — пам’ятаю, тут — не пам’ятаю»... Однак так чи інакше, безперечно, з пам'яттю тут щось крутять, з цим не посперечаєшся...

Рей ще трохи покрутився на кріслі з боку в бік, замислено протираючи рідку щетинку на підборідді. А потім раптом перескочив на зовсім іншу тему:

— До речі, ти звернула увагу, що ні до кого із тутешніх пацієнтів чи клієнтів, як вони нас називають, рідні не заглядають? За весь час, що я тут — жодного разу... Ну, до мене, припустимо, заглядати нема кому: сестра поїхала вчитися, батя, мабуть, ще нескоро перерве своє «турне» по витверезниках, а та тітка, що за законом мене сином називає, ніколи особливо мною і не цікавилася. Але ж не може бути у всіх так? Невже на 128 штук піддослідних «кроликів» ні в кого нормальної родини не знайшлося? І добре би ще ті, кого сюди примусом притягли, — може й правда якось підібрали таких нещасливих, щоб потім не мати проблем з родичами, якщо щось піде не так — методика ж експериментальна... Але ж тут є ті, що самі прийшли, тобто чиї родичі цілком офіційно звернулися по допомогу. І все одно — жодних відвідувачів...

— Ти... Ти хочеш сказати, що вони могли зробити щось із пам'яттю людей і в реалі? 

Жах, що прослизнув у голосі дівчини, змусив Рея дати задній хід, хоча саме про це він і думав:

— Та ні, ні, я не про те. Я просто думаю, у який ступінь ізоляції ми насправді занурені. Всі ці фейкові дядечки та тітоньки в білих халатах, можливо, не тільки нас не випускають, а й сюди нікого не впускають. Збагнути б іще чому...