З іншого боку

ГЛАВА 17. З іншого боку

Надокучливий генерал не дав Раулю так просто зіскочити з гачка. Хитро зиркнувши в спину принцесі, яка протягом всієї бесіди то ніяковіла й блідла, то сполохано стріпувалася та вимучено посміхалася у відповідь на Батлерові жарти, він перервав лейтенантові слова прощання й надавав йому цілу купу дрібних доручень, нагадавши, що робочий день ще в самому розпалі.

«Ага, як мене відпустити, так робочий день, а як сам, то з самого ранку засів з королем над чаркою язиками плескати про давно забуте минуле», — незадоволено подумав Рауль, нарешті закривши за собою двері кабінету.

Звісно, принцеси в коридорі вже давно не було, тому він попрямував одразу до сходів і стрімко спустився ними на перший поверх.

Швидко міряючи кроками довгий коридор, він замислився. Навіть сліпому було ясно, наскільки принцесі Елейн було некомфортно в присутності новопризначеного супровідника, але чому?

Їхня остання зустріч закінчилася, начебто, в цілком приємній атмосфері. Навіть якби виявилось, що вона тоді просто прикидалась, то можна було б очікувати огиди чи якогось зверхнього відношення, однак не усієї цієї ніяковості й остраху. Та й, чесно кажучи, його власне серце під час сьогоднішньої зустрічі теж було весь час не на місці. Багаторічна звичка приховувати свої емоції допомогла йому зберегти незворушний вираз обличчя, однак всередині...

Як тільки він бачив принцесу хоча б краєм ока, в животі палало, а в серце стискалось. Глянувши ж їй прямо у вічі, він одразу зціпив руки за спиною, старанно утримуючи ліву руку правою. Тому що цей погляд з ноткою страху, ніжна шкіра та ледь помітний рум’янець, викликали непереборне бажання негайно затягнути її собі за спину та прикрити собою від усього світу. Захистити від усього, що може її сполохати чи завдати болю. Захистити за будь-яку ціну.

Рауль зупинився на мить і стиснув кулаки.

«От тільки сьогодні здавалося, що той, від кого її варто захищати — це ти сам, гидкий бастарде».

— ...А що байстрюк? — наче відголосом на його думки донеслося з наступної кімнати, двері у яку були розчахнуті навстіж. — Це ж не конюха якогось байстрюк буде, а майбутнього короля. Ну а королівський бастард це тобі не забавка... — Зразу по тому звідти почувся заливистий сміх, супроводжуваний нервовим підхихикуванням. Лейтенант підійшов ближче.

— А я боюся навіть очі на герцога підняти, — промовив інший, тонший і слабший голос. — От би й на мене якийсь вродливий панич звернув увагу... Не герцог, звісно — другого такого красеня не знайти — але будь-хто кращий за того товстощокого купецького синка, за якого мене хочуть засватати, — дівчина зітхнула.

— А ти посміхайся панам частіше. Просто не корч з себе манірну не-займай-мене принцесу й, глядиш, затягнеш у ліжко якогось барончика. Може навіть женить...

— Ох, ваша високосте!.. 

Рауль зазирнув до відкритої зали й побачив двох служниць, а за ними — принцесу. Вона впритул підступила до нахабної служниці, якій, схоже, належав перший голос, з таким виразом обличчя, який переконував, що наступним звуком буде ляскіт плюхи, але замість цього...

— Думаю, вам варто переглянути свою кар’єру як палацової прислуги. Адже тут уміння тримати рота на замку навіть важливіше, ніж тримати панталони на зав’язках, — сказала вона, дивлячись прямо в очі тій нахабі.

Рауль застиг. В його голові та серці здійнялася справжня буря. Там були і «Боже, яка ж вона крута!», і «Та як вони сміють!», і «То ось як вона виглядає, коли справді розлючена»... А в той самий час десь на задньому плані проковзнуло: «Як вона така сильна, то хіба потребує твого захисту?» Й раптом він відчув себе безпорадним та марним. Повний непотріб. Нікому не потрібний нездара.

Відчуття відчаю вмить накрило його з головою. З незрозумілої причини воно було таким сильним, що захотілося тут-таки лягти й померти.

На його обличчі, мабуть, відбилося щось дуже дивне, бо принцеса, яка саме перевела на нього погляд, раптом зблідла, а потім мовчки розвернулася й поспіхом зникла в глибинах палацових переходів.

— От дурепи, — не витримав він. Перелякані служниці разом сіпнулися та обернулися на новий голос. — Особливо ти, — він тицьнув пальцем в більш нахабну. — Якщо тебе перетворили на ганчірку та ще й ноги об тебе витирають, то чи варто цим вихвалятися на весь палац при відкритих дверях? Гидко навіть шаблю об тебе бруднити, — і він виразно клацнув напіввитягнутим клинком. Помилувавшись, як у цієї балакучої шльондри підкосилися ноги й вона огрядною купою ганчір’я впала на підлогу, Рауль розвернувся й продовжив свій шлях.

***

Ледь розплющивши очі, Ральф кілька секунд згадував, де він, а потім розліпив неслухняні губи й заговорив ще хрипким голосом:

— Запис. Зітріть.

— Що? — закляк на мить лікар.

Ральф намацав внутрішню кишеню піджака й дістав чіп підключення до особистої «хмари» та кинув лікарю.

— Всі дані сюди. А записи зітріть. Ніяких дублікатів. Ніяких виключень. Всі дані з усіх реєструвальних приладів, протокол сеансу... Все.

Лікар, очі якого все більше округлялися, злякано стрільнув очима на камеру спостереження.

— Так, так, і з камери я запис також заберу. Але це я вже обговорюватиму з паном Нессом. Усі необхідні обґрунтування та дозволи ви знайдете в тій папці, — Ральф показав на яскраво-червону теку, яку поклав на край столу перед початком сеансу. Мабуть, лікар вирішив, що це особиста річ клієнта, тож так і не торкнувся її за весь цей час.

Тепер він обережно взяв і повільно розкрив теку так, наче вона могла ось-ось вибухнути. Прочитавши перші ж кілька рядків, лікар помітно зблід.

— І-інспектор? Пан інспектор? Не-необмежені по-овноваження? — він затріснув теку, ніби хотів замкнути ящик зі зміями, і почав нервово вставляти чіп в комп’ютер. — Звичайно, я все зроблю, але звітність...

— Пізніше ми зробимо копії та повернемо вам оригінали. І не треба так лякатися. Адже я не інспектор поліції, тож, якщо ви не робите нічого, здатного нашкодити корпорації, можу заплющити очі багато на що, — мерзенний настрій, що залишився після сеансу, вимагав виходу, і Ральф не зміг втриматися від того, щоб трохи підначити лікаря. Тим більше невідомо було, чи то характер у нього такий нервовий, чи то й справді рильце в пушку.

Поки доктор гарячкувато переносив файли, Ральф «перетравлював» останні враження. Він був зовсім не радий, що виконав своє недавнє бажання побачити збентеження принцеси. «Та як вони сміють? Хіба вона не є членом королівської родини?! Ці служниці... Цей герцог...» Здається, його обличчя в цю мить набуло вкрай загрозливого виразу, але він не став стримуватись.

Навіть зачинивши за собою двері кабінету він все ще відчував важку брилу десь усередині. Ральф згадав доручення короля. «Бісові старигани!» Отже, на наступному сеансі йому доведеться вдавати з себе декорацію, тоді як інший поведе на побачення дівчину, яка... Він різко зупинився посеред коридору, повністю ігноруючи незадоволене бурчання тих, кому доводилося його оминати. «Яка що? Потрібна мені? Важлива для мене?.. Я що, закохався в 3D-персонажку?! Ну що за ідіот!»

Він знову рішуче попрямував заплутаними коридорами Центру.

«Взагалі, якщо добре подумати, то в принцесу втріскався не я, а цей лейтенантик, Рауль. А Рауль це не зовсім я. Якщо бути точним, це тільки частина мене та ще й спаяна з цими їхніми програмами моделювання реальності». Заспокоївши себе таким чином, Ральф струснув головою, намагаючись викинути з неї все зайве, і взявся за ручку дверей з номером 42.

***

Як тільки двері відкрилися, Рей одразу зрозумів, що його новий бос в поганому настрої. Тому він утримався від звичних жартів й коротко доповів про все, що встиг вивідати. Особливо хакер наголосив на підозріло крутому захисті деяких особистих файлів підопічних Центру.

— Під такими замками не особисті дані, а архіви нацбезпеки ховати! — обурився він. — Слухай-но, а вам, як інспекторам, раптом не можуть відкрити якусь шпаринку? Бо я не втримаюсь і таки цю стіну зламаю. Але тоді на нас може багато хто образитись.

Ральф з Сержем перекинулися поглядами.

— Давай так. Притримай свою цікавість до мого наступного візиту. Я спробую щось зробити. Мені також цікаво, що вони так старанно ховають, але тутешня СБ і так вже зуби на нас точить, тож зайвий раз дратувати їх не варто.

— О, то пан Несс не тільки мене кожен раз намагається загіпнозувати своїм зміїним поглядом? — усміхнувся Рей, знову розгортаючи на екранах панелі з потоковими даними занурених у вірт пацієнтів. — Ех, Лейна вже випірнула. Жаль, я сподівався, що встигну більш детально розібратися...

— До речі, про Лейну. Навіщо ти тоді втягнув її у все це? Сподіваюсь, то був не якийсь збочений спосіб позалицятися? Ти ж розумієш, що як тебе схоплять за руку через ті самі дії, від яких тебе повинні були тут профілактично «вилікувати», то ні твій вік, ні мій авторитет не допоможуть уникнути повноцінної кримінальної відповідальності?

— Залицятися? Та ні, точно ні... Хмм... Як би ото пояснити... — Рей на хвилинку замислився, а тоді скоса поглянув на молодого, впевненого у собі спадкоємця однієї з найбільших бізнес-імперій в їхніх краях. — Як гадаєш, що перетворює простого програмера на справді крутого хакера? Думаєш, купа хитромудрих програмульок в рукаві? Ні. Їх, якщо мати бажання, може отримати кожен. Найголовніше, що повинен мати хакер — це чуйка. Звичайнісінька чуйка. Куди варто пхати свої бешкетні лапки, а куди — ні, коли варто рватися вперед на всіх парах, а коли — тихенько порачкувати й сховатися. Кому можна довіряти, а кого краще обходити десятою дорогою. Й все таке інше. Так от. Оця сама чуйка каже мені, що Лейна, по-перше, ніколи нікому нічого не розкаже, а по-друге... По друге, ця дівчина дуже й дуже непроста. Таку краще тримати ближче до себе... Справа навіть не в тому, що її доправили сюди у наглухо закритому фургоні в непритомному стані. Й не в повній відсутності навіть найменших спроб налагодити контакти як із зовнішнім світом, так і з тутешньою спільнотою. Просто щось таке є в її погляді, розумієш? Щось дуже особливе.

Здавалося, Ральф серйозно замислився над його словами, тож Рей вирішив закинути й останній шматочок інформації, який раніше збирався притримати:

— До того ж прикинь, як цікаво збіглося. Ви з нею занурюєтеся в один і той самий світ й хоча б раз на два-три сеанси ваш з нею час більшою частиною збігається. Може, ви там навіть зустрічалися вже. Цікаво, ким вони нашу Сніжну королеву зробили? Оце буде прикол, якщо й справді королевою. Хе-хе! Ти там як, ніяких королев не зустрічав?

Ральф аж застиг на мить. Рей не знав, що саме у його словах так зачепило молодика, але якусь мить на нього було боляче дивитися. Потім хлопець набурмосився, різко стріпнув головою, наче відкидаючи якусь думку, а наступної миті його обличчя вже повернулося до звичного незворушного виразу.

— А сам ти не міг подивитися? — нарешті промовив Ральф. — Ти ж з нас трьох довше за всіх тут бовтаєшся. У вірт-світі, напевно, вже всі входи-виходи як свої п'ять пальців знаєш?

— Так вірт же не один, — пальці Рея швидко пробігли по панелі управління. — Боюся, що той світ у нас з вами трохи різний. Тут навіть системи координат по-різному побудовані, бачиш? — На голоекрані розгорнулася третя панель з довгими рядами символів. Вочевидь, це було програмне відображення його власного вірт-образу. Хлопець впевнено тицьнув в потрібну частину коду. — Ось. Думаю, досить легко це перевірити: що там у вас за оточення? Яке приблизно століття, середовище?

— Ну, я б сказав, що це фентезійний світ, заснований приблизно так на вісімнадцятому-дев’ятнадцятому столітті. Тобто не зовсім середньовіччя за побутом, але принцес ще можна зустріти, — і знову обличчям молодика на мить пробігла тінь.

— О-о-ось, — протягнув Рей, виставивши вказівний палець. Він вирішив поки що не звертати увагу на дивну міміку боса. — А в мене середньої віддаленості майбутнє: космічні польоти, зоряни війни та інші веселощі. Тож самому подивитися на вас обох аж ніяк не вийде. І навіть отак, на екрані — і то не дають! Бісові криптомани! — хакер сердито втупився у зашифровані рядки. Може, прямо сьогодні сісти й накидати хоча б чернетку дешифратора? Так, про всяк випадок?

За його спиною Ральф з Сержем знову перезирнулися.

***

Ральф затріснув двері прямо перед носом батьківського лакея, який не надто вдало маскував своє дрібне шпигунство під турботу про «молодого пана», й роздратовано впав у крісло. До зустрічі з Зоряною залишилося менше за добу, а він все ніяк не міг викинути з голови цю енпісі. Ральф старанно уникав називати ім’я принцеси навіть подумки, сподіваючись, що це допоможе швидше охолодити новонароджені почуття. Але це ані краплі не допомагало.

Він чудово розумів, що його Рауль не є головним героєм у цій історії, адже він сам просив для себе персонажа «з простих людей». Хоча в результаті вони все одно відправили його до палацу... Як не крути, а у фіналі сюжету принцеса має вибрати герцога фон Ґьосенмаха чи когось іще, не менш багатого й впливового. Ну і гарного, звісно. Всі ці вірт-світи мало відрізняються від казок, а де ви бачили таку казку, щоб принцеса за бастарда вийшла?.. «Фердинанд у цьому плані перспективний персонаж. І обличчя, і постать у нього, як у типового героя жіночих романів. Якби ще до цього прекрасного обличчя не додавався такий паскудний характер! Невже вона не бачить його гнилої суті?.. Напевно, що ні. Інакше навіщо погодилася б на побачення...» — подумав Ральф.

Побачення. Він сів, уперся ліктями в коліна і запустив пальці у волосся кольору сталі. «Ну, що тут такого? Подумаєш, погуляють садом під ручку. Навряд принцесам дозволяється більше, тим паче в присутності супроводу. Ну шепне їй цей хлюст на вушко пару ніжностей... А вона йому посміхатиметься...» Ральф відчув, як наростає бажання когось вбити. Краще декого конкретного. «Ну, чому, чому вона погодилася?! Не може бути, щоб вона вперше чула те, про що служниці теревенили! Вона не вірить? Чи вірить, але їй байдуже? Хіба їй не боляче чути таке?.. Чорт! Їй не може бути боляче, ідіот! Вона не жива! Це просто НІП, мод! Тупий шматок коду та набір елементів 3D-графіки, не здатний відчути бодай щось! Зберися!» Він підскочив з місця і змахнув рукою, намагаючись розвіяти спогади про різноманітні вирази її обличчя, наче дим.

То чому це все взагалі настільки його бентежить? З кожним разом йому потрібно все більше часу після сеансу, щоб заспокоїти розхристані нерви та повернутися до звичного незворушного стану. А він же ж роками відпрацьовував цю незворушність під тиском батькової «турботи». Невже його так легко вивести з рівноваги? Чи це якась особливість впливу віртуального середовища? Чи може бути це насправді симптомом того, що розроблений батьковою корпорацією вірт насправді небезпечний для психіки? Може саме це вони й приховують?

Він безцільно пройшовся кілька разів кімнатою й знов повернувся думками до подій недавнього сеансу.

«Звичайно, все це просто гра, симуляція, але ж логіка якась у ній є! Знати б яка... Принцеса — єдина дочка чинного правителя, тож їй точно не дозволять вийти заміж за будь-кого. А мій Рауль і є цей самий „будь-хто“ — представник хоч і доволі могутнього, але все ж таки провінційного роду, з сумнівним походженням, без зв’язків, без впливу... Навіть у такій маленькій країні, як Лециберг, є чимало дворян, які куди краще підходять на роль нареченого принцеси й майбутнього спадкоємця трону. Той самий герцог, щоб його розірвало на тисячу маленьких фердинандиків! Красивий, багатий, нещодавно вступив у права спадкування, має бездоганний родовід. А що бабій, який жодної служниці не пропускає — то це майже норма у дворянському суспільстві... Чому я такий певний, що принцеса страждатиме, якщо вийде за нього?»

Перед його очима знову постала тендітна фігурка, одягнена в таку невідповідну їй сукню покоївки. Як вона стояла навколішки просто на землі та розмовляла з квітами. Як під час роботи поглядала на нього скоса й коротко посміхалася. Як терпляче та ніжно тримала колючі гілки. Хіба можна уявити поряд з нею цього пихатого вичепуреного ловеласа? Ні. Він повинен позбутися цього герцога. У нього є ще кілька днів до наступного сеансу й він просто зобов’язаний придумати як зруйнувати ці заручини! 

Ральф переконував себе, що зможе упокорити власне серце, якщо наречений буде гідною людиною, якщо принцеса матиме шанс покохати його... Й не хотів визнавати, що не може уявити жодного нареченого, окрім себе...

«А що, як вона його любить? Знає та все одно любить? Кохання іноді так дурить голову... — його серце пропустило удар. — Чи маю тоді право втручатися? Що як вона мене зненавидить? Тобто не мене, а Рауля... Ааа, чорт! Яке „любить“, яке „зненавидить“?! Це ж просто програма!.. Я божеволію...» — Ральф знову впав у крісло і вчепився у волосся.

Промучивши себе подібними думками ще з пів години, він здався і відправив до будинку Ковачевичів повідомлення для Зоряни з багатослівними вибаченнями й проханням відкласти зустріч на тиждень. Вона прекрасна молода леді й не заслуговує на побачення з людиною, чиї думки повністю зайняті іншою дівчиною. Навіть якщо ця дівчина – енпісі.