Інтермедія шоста

ІНТЕРМЕДІЯ ШОСТА

— Ласкаво просимо назад у реальність, Лейно! — слова супроводжувалися черговою професійною усмішкою на тлі по-риб'ячому холодного погляду. — Я надзвичайно задоволений твоїми успіхами.

— Якими ще успіхами? — млявий голос з поскрипуванням на кожному звуці драв горло, погляд ніяк не хотів фокусуватися, але з пам'яттю про все, що відбувалося у вірті, цього разу одразу було все гаразд.

— Згідно з твоїм файлом, раніше ти щосили намагалася уникати неприємних ситуацій, аж до прогулів шкільних занять по кілька днів поспіль. До того ж чим сильніше було почуття провини, тим більше зусиль ти докладала, щоб сховатися, чи не так? Тож я щиро радий, що ти рішуче взялася за пошук шляхів до розв'язання проблем свого аватара у вірті. Вміння приймати рішення та брати на себе відповідальність — дуже важлива частина здорової моделі поведінки людини.

Лейна відвернулася від цих риб'ячих очей і перестала прислухатися до слів. «Навряд чи у твоїх файлах написано у чому саме я звинувачувала себе, коли ховалася від цієї зграї шакалів, що звуться однолітками, а заразом й від старанно байдужих вчителів. Але тобі й не треба цього знати».

На жаль сама вона цього теж вже не пам’ятала, але інтуїтивно відчувала, що порушення шкільних правил  її зовсім не бентежило, а отже й відчуття провини щодо прогулів її навряд чи відвідувало. Ці провали в пам’яті напружували все більше, але як і раніше, кожна спроба пригадати хоч якісь подробиці не такого вже й давнього дитинства викликала нудоту й різкий біль у голові.

До лікарів вона не наважувалась звернутись з цією проблемою, підозрюючи, що саме вони могли бути причиною безладу в її пам’яті. Власне тому вона й приєдналася до тандему жартуна-хакера та того срібноголового цабе — в надії дізнатися більше як про сам Центр, так і про своє минуле.

— ...А тепер настав час попрощатися — мені потрібно підготувати апаратуру для наступного клієнта. Побачимося за кілька днів.

Видряпавшись з крісла, Лейна невпевнено, але вже без похитувань на кожному кроці дошкандибала до виходу з кабінету. Схоже, та тітонька мала рацію — кожне наступне виринання було все легшим.

От би ще самих занурень позбутися... Хоча...

Що вона робитиме, як всі ці примусові процедури закінчаться? Повернеться до дому, якого не пам’ятає? Знов почне ходити до школи, в якій їй було настільки «комфортно», що маніакальне бажання усе знищити й привело її сюди?

А що буде з Елейн? Просто зітруть її, як вже непотрібну? Чи перепишуть під якогось іншого пацієнта? Адже навіть якщо світи для всіх спільні, то персонажі точно програмуються під кожну конкретну особистість.

«Чому мене так жахає думка про те, що Елейн — це не я, а просто програма?» Їй подобалося бути Елейн. Вигаданий світ виявився яскравішим за справжній. Можливо, саме тому вона поводилася там зовсім інакше? Сміливіше. Розкутіше. В реальному житті вона ніколи б не наважилася так прикидатися та маніпулювати іншими людьми. Чи все навпаки? І вона така смілива саме тому, що підсвідомо відчуває нереальність того світу? «Життя як гра, і я лише акторка?»

Того вечора вона ще довго не могла заснути.