Королівське чаювання

Елейн замислилася, гортаючи сторінки чергового фоліанту. Сьогоднішнього ранку бібліотечна тиша зовсім не радувала її серце.

Цього разу книги зрадили її. Кілька днів ретельних досліджень законів, звичаїв та традицій, що стосувалися заручин, не дали ніяких підказок стосовно їх розірвання. Хіба що той прецедент з державною зрадою... Але герцог не справляв враження лиходія аж такого масштабу. Звичайний самозакоханий придурок з владою і без гальма в голові.

Що ж робити?

Що вона взагалі може зробити? У принцеси не було ані вірних людей, ані прихованої сили, навіть соціальних зв’язків майже не було через її нетовариську вдачу. Сама вона також не отримала якихось надприродних здібностей чи хоча б знання сюжету наперед. Все, що в неї було — це знання принцеси про цей світ, серед яких багато енциклопедичних відомостей про географію та економіку, але дуже мало інформації про місцеве суспільство.

Що вона в цілому знає про цього шолудивого герцога?

Третя дитина в родині. Старша сестра давно заміжня. Середній брат у підлітковому віці впав з коня, переломив хребет, був визнаний нездатним прийняти герцогство у спадок й тепер живцем гниє у якійсь богадільні. Середньовіччя, навіть фентезійне, було до жахливого безжальним до інвалідів. Фердинандові тоді було лише вісім, тож важко запідозрити, що він доклав до цього руку.

А от на момент смерті батька йому було шістнадцять й, за спогадами принцеси, його мерзотний характер та жага до влади вже проявилися на повну силу. Але наявність мотиву та навіть можливості ще не доводять причетності, чи не так? Ранню смерть такої шишки, як герцог, напевно, розслідували й робили це на совість.

Або ж навпаки. Якщо це було вигідно якомусь достатньо потужному гравцеві на політичному полі.

Чи міг Фердинанд сплутатися з кимось таким? Наприклад, пообіцяти підтримку в майбутньому, коли стане королем. Але кому? У їхньому маленькому Лециберзі окрім короля таку силу мав хіба що прем’єр-міністр, маркіз Естергазі, але з усього, що вона знала про нього, важко було уявити, що він здатний на подібні підступні вчинки. Та й мотиву в нього наче не було...

Елейн якийсь час обмірковувала, який зиск міг отримати прем’єр від смерті старого герцога, але так нічого і не придумала.

«Чи міг втрутитися хтось з-за меж Лецибергу? Це маленьке королівство, затиснуте між горами, завжди цікавило суміжні імперії та князівства своїми знаменитими шахтами дорогоцінного каміння. Вже кілька поколінь тутешнім королям вдавалося підтримувати рівновагу між жадібними сусідами за допомогою їхніх страхів про посилення одного з конкурентів. Можливо, хтось намагається порушити цю рівновагу?»

Елейн закрила фоліант, який гортала, пропускаючи зміст повз очі, й задивилася на сад за вікном.

Закордонні зв’язки... Як ото б дізнатися, чи є у Фердинанда якісь зв’язки за кордоном? Звісно, про таємні канали вона навряд щось вивідає, але для початку хоча б про явні...

«Кого б спитати? Покоївки навряд багато про таке знають. З лицарями охорони принцеса майже не спілкувалася, тож якщо підійду до когось із них, виглядатиме дивно. Ще дивніше було б шукати лейтенанта де Бріза... Пана Ґрейсмура я сьогодні вже не побачу, та й не думаю, що він тримається в курсі панських пліток... Хмм, плітки...»

Було одне місце, в якоїму вона могла отримати доступ до безлічі найрізноманітніших пліток й при цьому не виглядати надто дивно — королівське чаювання, яке мало відбутися саме сьогодні.

Такі чаювання проводилися раз на місяць та вважалися вершиною подій серед жіночої половини світського суспільства. Проте це стосувалося здебільшого старшого покоління. Молодь туди зазвичай не запрошували, а та й не надто прагла, вважаючи за краще збиратися власною компанією. Однак, якщо Елейн хотіла дізнатися останні плітки, то її мала цікавити саме ця, так би мовити, вища ліга, оскільки саме тут в першу чергу приймалися усі рішення, що стосувалися заручин, розлучень та інших життєво важливих домовленостей між родами. А також поширювалися відомості про бізнесові зв’язки, які ще тільки створювалися.

Елейн похапцем зібрала розкладені по столу книги й попрямувала на вихід. Треба було якомога швидше навідатися до королеви.

***

Вже перед дверима чайної зали королева зупинилась і дружньо потисла руки доньки з ніжною усмішкою.

— Ах, мила моя, я така рада, що ти нарешті наважилася розпочати світську діяльність, ще й саме з мого чаювання!

— Ну що ви, мамо, звісно, саме тому, що це захід, який проводите ви, я нарешті набралася хоробрості хоча б спробувати. Розраховую на вашу підтримку, — Елейн усміхнулась з усією можливою теплотою.

«Тепер я розумію, чому дворянським етикетом не передбачені обійми навіть між близькими родичами. Ці плаття!..» Пишні турнюри, що відтягували назад і заважали нахилятися, а також численні оборки, які страшно було зім’яти, робили будь-який тісний контакт неможливим. Натуральні тканини були дуже приємні на дотик, але на відміну від сучасних синтетичних, надто легко втрачали гарний вигляд. Про те, скільки зусиль потребувало їх прання та прасування навіть думати було боязко. І це ще, слава Богу, що тут відійшли у минуле повномасштабні криноліни.

Королева обернулася до розпорядника і кивнула. Елейн зробила вдих на всю глибину легень, яку дозволив тісний корсет.

— Входить її величність королева Лецибергська Вів’єн та її високість принцеса Елейн, — вигукнув розпорядник, прочинивши двері.

Їх зустріли з два десятки схилених голів, кожна оточена стосом яскравих тканин. «Оце так квітник», — Елейн повільно видихнула, стримуючи усмішку, й трохи розслабилася. Вона впорається. Кінець-кінцем це не її однокласники, ніхто не стане у відкриту ображати доньку королеви та ще й у її присутності. 

— Підніміть голови, — заговорила королева після короткої паузи. — Я дуже рада бачити вас усіх сьогодні. Графине Ортега, сподіваюсь, вашій молодшій донці вже краще? Минулого разу, коли ви були відсутні через її хворобу, нам усім чогось не вистарчало... Баронеса Мозер, який неочікуваний фасон у вашого плаття сьогодні. Ви ж потім зашепчете мені на вушко ім’я вашої швачки? Я давно хотіла спробувати щось нове... 

Елейн мовчки відійшла трохи в сторону, доки королева віталася з кожною присутньою леді. Їй же варто було, мабуть, запам’ятовувати всіх цих графинь та баронес, якщо вона збиралась далі тут жити, чи не так? Вона раптом зрозуміла, що підсвідомо уникала думок на тему «а що далі», старанно зосереджуючись на нагальних проблемах. Що вона робитиме після того, як відкараскається від заручин із Фердинандом? Чи варто їй було шукати шлях назад, у власний світ? І чи хотіла вона його шукати?

Проте зараз справді був невдалий час для подібних роздумів. Вона натягла на обличчя ввічливу посмішку й слідом за іншими дамами влаштувалася за чайним столом.

Якийсь час усі розмови були зосереджені на вишуканості чайного сервізу й смаку нового сорту чаю. По думку принцеси також пару раз зверталися. Зі звичайної ввічливості чи з остраху розгнівати королеву ігноруванням принцеси — не важливо. Головне, що їй вдалося легенько підштовхнути розмову в бік міжнародної політики, згадавши складнощі торгівлі з Остхейнською імперією, через яку здебільшого поставлявся чай. Але звідти розмова чомусь перекинулася на заручини старшої доньки барона Кінськи.

— ...Ах, надзвичайно турбує чи стане її наречений новим бароном. Ви ж чули, що в старого досі немає спадкоємця? Не знаєте, чи вдалося їм домовитись з родиною хлопця?

— Дійсно. Нинішній барон — вельмишановний чоловік, що вже сорок років відповідає за наш кордон зі Штайєнмарком, і який завжди дотримувався поміркованої політики. Остхейнські каравани ніколи не мали із ним проблем. Чи буде таким самим його наступник?

«То он у чому справа! — зрозуміла нарешті Елейн. — Цей барон Кінські, по суті, місцева митниця з доволі автономними правами. Точно, принцеса ж вчила з географії, що його землі тягнуться вздовж майже усього кордону Лециберга зі Штайєнмарком між двома малопрохідними гірськими кряжами. А Остхейнська імперія лежить далі й більшість її караванів проходять саме через його територію. Як барон надумає обкладати каравани зависоким митом, торгівлі настане кінець».

— А що за людина той наречений?

— Як, невже ви ще не чули? Це молодший з близнюків віконта Бевьорна. Здається, Франц, Франц Бевьорн.

Серце Елейн на мить завмерло. Вона знала це ім’я. Й жодного приємного спогаду воно не викликало, бо належало одному з найближчих друзів Фердинанда фон Ґьосенмаха.

— О, цей потішний молодий чоловік, — відкинулася на спинку стільця маркіза Естергазі, елегантно витираючи рота щедро вишитою хусткою. — Ви знаєте, минулого тижня він дуже кумедно намагався мене трохи пошантажувати, щоб я допомогла йому здолати брата у боротьбі за батьківський титул.

— Та що ви таке кажете?! — подалися вперед одразу кілька дам.

— Яке нахабство!

— Та ні, швидше, дурість. Який сенс боротися за титул віконта, коли за пів року можеш стати бароном?

— Так то воно так, але барон безвилазно сидить у провінції, а віконт після своїх звитяг в останній війні заволодів маєтком у столиці.

— Ви праві, пані Ортега, адже цей хлопчик тісно товаришує з нареченим нашої шановної принцеси. Може, він просто не хоче розлучатися зі своїми друзями, — поблажливо усміхнулась маркіза.

Ця надзвичайно вишукана пані, дружина прем’єра маркіза Естергазі, вже років із десять утримувала титул найбажанішої жінки вищого суспільства не тільки Лециберга, а й прилеглих країн. Якщо дослухатися численних пліток, здавалося, що вона тільки те й робить, що скаче в гречку то з одним молодим красенем, то з іншим. Але принцеса, яка зі своєю тихою й сором’язливою натурою часто ставала випадковим свідком розмов, не призначених для сторонніх вух, знала, що насправді маркізи душі не чують одне за одним, а всі ті романчики — лише про людське око. Просто таким був спосіб маркізи допомагати чоловікові у його складних політичних іграх. Така людина точно не стала б розповідати про випадок шантажу без важливих на те причин. Елейн нашорошила вуха.

— А ви чули, — провадила далі маркіза, — за останні пів року в герцога фон Ґьосенмаха практично відкрився новий салон? Хоч він і не робив ніяких оголошень, зібрання відбуваються доволі регулярно. Проте леді туди не запрошують, інакше б я давно вже навідалася помилуватися не це зібрання мужності у розквіті сил.

Маркіза багатозначно посміхнулася. Натяк вийшов доволі сороміцький, але оскільки чоловіків серед присутніх не було, дами дозволили собі обмінятися дещо масними усмішками.

Елейн подумала, що взагалі-то у подібному суспільстві поява закритих чоловічих клубів на противагу жіночім чаюванням було цілком закономірним, однак, схоже, тут таке відбувалося вперше.

— Справді, мій середній син зачастив до герцога на гостини, — трохи нервово поправила зачіску баронеса Мозер, — але я не знала, що вони там збираються великою компанією.

— О, здається мій племінник теж...

— ...молодший син моєї сестри...

«Ага, отже, вона хотіла промацати, що відомо старшим леді про ці збіговиська, — здогадалася Елейн. — Але що такого в тому, що молоді чоловіки регулярно тусять без дамських очей? Напевно ж, просто напиваються та примушують служниць влаштовувати стриптиз. Чи взагалі усією ватагою завалюються до найближчого борделю...»

Або ж ні. Якщо уважніше поглянути на перелік імен, що прозвучали сьогодні, то всі вони — молоді, амбітні й без помітних перспектив у майбутньому: молодші сини, спадкоємці збіднілих та занепалих родів, визнані бастарди, що на ножах із родичами тощо. Люди, у яких є мотив і енергія, щоб намагатися щось змінити в існуючій системі. Потенційні заколотники... Державна зрада?.. Заручини...

«Цікаво, чи запрошували туди де Бріза?»

Елейн поринула у думки, мінімізувавши свою подальшу участь у бесіді.