Шуан усе ще хвилювався через іспити.
— Але я ще не закінчив підготовку…
— Хіба ти зараз ще щось засвоїш? — запитав Чан’ї.
— Не засвою, — похитав головою Шуан. — Тоді ходімо розвіємося... Чим займемося?
— Як би тобі хотілося розважитися? — Чан’ї наголосив на слові «тобі».
Шуан на мить задумався.
— ...Не знаю.
— Якщо не знаєш, подумай ще.
— Ну, тоді... А є якісь варіанти?
— Ні, — усміхнувся Чан’ї.
Шуан сів Чан’ї на коліна й невдоволено потягнув його за краватку.
— Гей, це ж ти запросив мене розвіятися, а сам навіть не можеш нічого мені запропонувати? Тобі не здається, що це дещо безвідповідально?
Чан’ї пригорнув його за талію і сказав:
— Я відповідаю за те, щоб «вивести тебе погуляти», а ти — за все інше.
— Не знаю, що б такого зробити...
— Просто подумай про те, чого б тобі хотілося.
— Що завгодно?
— Я вирішу, що можливо зробити, а що ні. Якщо відкинути будь-які обмеження, чого б тобі хотілося?
Шуан якийсь час дивився у стелю, а потім почав розмірковувати вголос:
— Я б хотів... покататися на перегоновій машині без обмеження швидкості, щоб ніхто не зміг мене обігнати; пограти у футбол і розбити всіх вщент, щоб навіть німці не змогли мене обіграти; поплавати морями, підкоряючи хвилі й вітер та б'ючись з акулами; створити гурт, де б я міг грати на гітарі та співати, і щоб десятки тисяч людей божеволіли від мене; вдягти екзоскелет і літати над містом, вбиваючи велетнів; зламати комп'ютери професорів, щоб вкрасти відповіді на іспити... кхм... так, на чому я там зупинився? Ах так, я збирався політати, вбиваючи велетнів... Гм, щодо останнього пункту я, здається, злегка загнув, так?
Чан’ї, що уважно його слухав, розсміявся.
— Перші пункти теж не надто реалістичні.
Шуану теж стало смішно.
— Знаю... тому я особливо й не розраховував зробити це.
Він не очікував, що думка Чан’ї наступної миті зробить такий крутий поворот:
— …але те, що вони нереалістичні, не означає, що це зовсім неможливо.
— Але…
Шуан навіть не уявляв, яким чином це все можливо здійснити.
— Як я й казав, я вирішу, що можливо, а що — ні, — Чан’ї поплескав Шуанові сідниці. — Ми виходимо, тож переодягайся. І одягни коротші штани.
— Тоді одягну шорти, — кинув Шуан, перебираючи одяг. — Одягти коротке, щоб ми могли зіграти у футбол?
Губи Чан’ї розтягнулися в усмішці:
— Щоб я помилувався видом.
Раніше Шуан почервонів би від таких слів, але тепер він уже звик до того, що Чан’ї робить компліменти його тілу. Він упевнено випростався і, вивернувшись назад, оглянув свої сідниці та ноги, немов виставляючи їх напоказ.
— Ну і як? Гарний вигляд? — з гордістю запитав він.
Чан’ї розреготався.
— Так, непоганий.
Шуан одягнув м'ятно-зелені шорти й залишився дуже задоволений своєю фігурою.
— Тепер будь-хто скаже: «Вау, у цього дідугана, напевно, купа бабла, раз поруч із ним такий красень»? — ледве договоривши, Шуан пустився навтьоки, немов дитина, що нашкодила і намагається уникнути прочухана.
— Водійське посвідчення не забудь, — крикнув йому навздогін чоловік.
Шуан зупинився, крутнувся назад та повернувся, а тоді з усмішкою поцілував обличчя Чан’ї.
— Залишив в офісі… Зараз сходжу за ним... Ти такий класний!
Шуан уже давно не сідав за кермо. Він отримав права влітку після вступних іспитів до коледжу, але після камінґ-ауту більше не водив сімейну машину. Переїхавши до Німеччини, він склав іспит і отримав німецькі права, однак після цього, не рахуючи випадку, коли він орендував машину на вихідні, більше йому за кермо сідати не доводилося.
Взявши права і сівши на пасажирське сидіння, він запитав:
— Куди їдемо?
— Поїдемо за місто і пошукаємо швидкісне шосе, — відповів Чан’ї.
Серце Шуана затьохкало, сповнене радості й схвилювання.
— То ми проїдемося легендарними німецькими шосе без обмежень швидкості?
— Ну, не те щоб у них зовсім не було обмежень, — хвилювання Шуана здалося Чан’ї особливо милим. — Тільки на деяких із них.
Шуан дістав телефон:
— Хочу створити плейлист для перегонів, щоб повною мірою відчути це.
— Відчути? — Чан’ї на секунду задумався, а потім викрутив кермо і поїхав у протилежному напрямку. — Тоді спочатку заїдемо в прокат автомобілів.
— Навіщо? Ми хіба не на машині?
— Це не одне й те саме, — всміхнувся Чан’ї.
І лише коли вони приїхали в пункт прокату автомобілів, Шуан зрозумів, у чому саме полягає різниця.
Чан’ї взяв в оренду шикарний ретро-автомобіль з відкидним верхом. Звісно, він уже давно вийшов з того віку, коли люди катаються на таких машинах, але в юності він часто катав на таких машинах гарячих красунь (а його дівчата на той час були найкарколомнішими гарячими штучками).
— Ти поведеш, — Чан’ї сів на пасажирське сидіння. — Розвертайся і виїжджай за місто.
Шуан відкинувся на спинку сидіння і стиснув кермо обома руками.
— Чорт, відтоді як я кілька років пожив власним коштом, увесь такий молодий, бідний і жалюгідний, я вже й забув, що колись був багатим синочком.
Дивлячись на його зарозумілий і гордовитий вигляд, Чан’ї потішився в душі й сказав:
— Ну гаразд, заводь машину.
Шуан теж засміявся:
— Взагалі-то, батько був суворий зі мною і не дозволяв роз'їжджати на машині.
Коли він розвернувся, сонце засліпило йому очі. Шуан надів сонячні окуляри й вже хотів увімкнути музику, коли йому впала в око стара платівка.
— Коханий, подивися, що там за запис.
— «Hunting High and Low», альбом 1985 року, — мовив Чан’ї, роздивляючись платівку. — «Дай мені шанс».
— Ану постав її.
Під звуки знайомої мелодії машина виїхала за місто. Перш ніж вони дісталися шосе, їм довелося зупинитися на перехресті на червоне світло. Шуан пригальмував і поцілував Чан’ї в променях літнього сонця.
На світлофорі загорілося зелене світло, і позаду них почувся гудок автомобіля. Шуан неохоче розірвав поцілунок і озирнувся. За ними стояв кабріолет, і хлопець за кермом був молодим і нетерплячим. Він роздратовано показав Шуану середній палець.
Шуан спочатку хотів перепросити, але побачивши його поведінку, відповів тим же жестом і з купою граматичних помилок нахабно крикнув йому німецькою:
— Якби в тебе був такий гарячий хлопець, ти б теж не втримався!
Чан’ї нічого не відповів. У нього вже починала боліти голова.
— Використовувати образливі жести під час водіння незаконно, — нарешті заговорив він, коли Шуан знову рушив.
Шуану це здалося несправедливим: ніби він побився з однокласником, а догану від вчителя отримав лише він.
— Він перший почав!
— Я знаю, але найкращим рішенням було б змусити його заплатити штраф у чотири тисячі євро.
— ... знаю, — промимрив Шуан. — Ти тільки й знаєш, як вичитувати мене.
— Якщо твій хлопець такий неймовірний, ну то й що, як він вишпетить тебе? — незворушно відповів Чан’ї.
Шуан, що не чекав такого випаду, розсміявся.
— Так, мене слід лаяти. Якщо ти такий класний, можеш робити, що забажаєш.
Коли машина виїхала на швидкісне шосе, Шуан натиснув на педаль, швидко набравши швидкість до двохсот кілометрів на годину. Авто зі свистом розсікало повітря, вогні біля дороги зливалися в одну суцільну лінію, а весь світ навколо звузився до дороги попереду. Тільки вперед!
Зосередитись. Розчинитися у відчуттях. Відчути спокій. Більше не було сонячного світла. І темряви теж не було. Залишилося тільки те, що попереду.
— Баю Чан’ї, — недбало запитав Шуан, не відриваючи очей від дороги. — Чому ти лишився професором в університеті?
— Все інше надто нудно, — спокійно відповів той.
— Спробуй ще щось.
— Уже пробував.
Шуан замовкнув та затиснув газ, розганяючись до двохсот сорока кілометрів на годину, і залишаючи ще одну машину позаду.
— Баю Чан'ї, — знову заговорив він. — Що робитимеш, якщо завтра я перестану бути твоїм студентом?
— Запрошу всіх професорів, які тебе навчали, до нас на вечерю.
Куточки губ Шуана поповзли вгору. Він довго сміявся, після чого сказав:
— А якщо я, хоч у мене і не лежить до цього душа, змусив би себе отримати диплом, ти став би зневажати мене?
— Ні, я поважав би твоє рішення.
— Тоді, може, дозволиш мені писати дипломну під твоїм керівництвом? Якщо ти будеш моїм керівником, решта професорів не посміє чіплятися до мене.
Чан’ї глянув на панель приладів.
— Ми обговорюватимемо це на швидкості 240 км на годину?
Шуан розігнався до 270 кілометрів за годину.
— А тепер що скажеш?
— Малий паршивець, як покарання я призначу тобі в керівники свого найнеприємнішого аспіранта.
На губах Шуана грала усмішка.
— Кохаю тебе.
— Що ж, я тобі це зарахую, — кивнув Чан’ї.
З обличчя Шуана все ніяк не йшла усмішка. Трохи помовчавши, він знову спитав:
— А якщо я захочу один поїздити Європою і спробувати різні штучки, щоб дізнатися, що саме мені подобається, ти теж поважатимеш моє рішення?
— Ну, звісно, — Чан’ї ненадовго замислився. — Я буду тільки радий.
Вони продовжували обганяти машини одну за одною. Шуан не звертав уваги на погляди тих, хто сидів за кермом цих машин.
Він недбало стискав кермо, дивлячись вперед.
Лише вперед. На нескінченну вроду попереду, на незнайомі місця. Поки попереду не виникло перехрестя і дорожній знак: вони дісталися сусіднього міста.
Шуан скинув швидкість і повернув із шосе.
— Ну що, повертаємось? — спитав він.
Чан’ї глянув на мапу.
— Ні, за два кілометри звідси є старша школа.
— Школа? — Шуан поїхав у напрямку, вказаному на мапі. — Але навіщо вона нам?
Чан’ї всміхнувся.
— Зіграєш у футбол і «розіб'єш усіх ущент, щоб навіть німці не змогли тебе обіграти».
Шуан глянув на футбольне поле перед школою, позначене на мапі, і здогадався:
— Хочеш, щоб я зіграв з учнями? Взагалі, коли я проїжджав повз школу у нашому районі і бачив, як діти там грають у футбол, мені завжди хотілося зіграти з ними. Але я боявся, що вони відмовляться грати зі мною через те, що я надто дорослий.
— Не хвилюйся, вони все одно виглядають старшими за тебе.
Коли вони дісталися футбольного поля, Шуан побачив, що школярі справді виглядають дорослими, наче їм уже років по двадцять.
— А як ти їх попросиш... — Шуан вибрався з машини й застиг перед полем, не наважуючись йти вперед.
— Я не збираюся їх просити. Ти сам це зробиш.
— І що мені їм сказати?
Подумавши, Чан’ї порадив:
— Скажи, що щойно приїхав із Китаю і думаєш перевестися до їхньої школи, тож приїхав подивитися на неї. Скажи, що любиш футбол, і, коли побачив, як вони грають, тобі теж захотілося пограти. Це ж хлопці, за кілька хвилин ви вже всі перезнайомитеся.
— А це не надто зухвало з мого боку? Як я можу нести такі нісенітниці…
Шуан ще не встиг договорити, як кучерявий блондин, перебігши поле, підійшов до воріт і подивився на них:
— Я можу вам допомогти?
Чан’ї мовчки всміхнувся.
— Ем... — Шуан застиг, але за мить вирішив взяти приклад з безсоромного Чан’ї: — я збираюся вчитися у вашій школі. Може, пограємось трохи?
Блондин щиро всміхнувся і кивнув:
— Звісно. Марко захворів, і нам якраз не вистачає одного гравця. Ходімо зі мною.
Шуан пішов слідом за Кучерявим на футбольне поле, але за кілька кроків зупинився
і повернувся, щоб поцілувати Чан’ї.
— Чекай на мене.
Чан’ї підійшов до трибуни й сів, здалеку спостерігаючи як Шуан разом з рештою весь змок від поту, ніби вони грали під дощем.
На футбольному полі вже загорілися ліхтарі, а Шуанові очі сяяли від радості.
