506 метрів?

Шуан прокинувся від звуків увімкненої Венцзя кавоварки.

— Не спиш в таке рання? Дивина, — сказав Шуан.

— Вип’ю каву й піду далі спати.

— Знову грав усю ніч? — Шуан підійшов до брата і забрав у нього каву. — Не пий, потім же не заснеш.

Венцзя взяв іншу філіжанку та запитав:

— Ти сьогодні знову на заняття?

— Що значить «знову»? У мене щодня пари.

Але Венцзя мало хвилювало братове навчання, тому він зробив кілька ковтків кави, насупився і запитав:

— А як там пан Ц.?

— В сенсі?

— Годі клеїти дурня. Ви спілкуєтесь? Вже обмінялися фото? Відео? Він гарний?

— Ще ні. Він не здається мені людиною, яка квапитиметься з таким.

— У такому похилому віці він ще може бути обережним? — пирхнув Венцзя. — Тобі не потрібен хтось, хто надто довго думатиме. Ти шукаєш чоловіка, а не батька. Чим він займається?

Шуан знизав плечима.

— Не питав. Не хочу пхати носа в чужі справи. Годі про це, мені ще пошту треба перевірити. А тобі — поспати.

Він разів з десять оновив скриньку, але відповіді все не було. Тож Шуану нічого не лишалося, крім як зібрати сумку та поїхати велосипедом до універу, щоб, як він вчора й казав Циклу, особисто благати професора про другий шанс.

На фото Цикл був у костюмі, тому дорогою до універу, Шуан мимоволі сповільнювався, аби розгледіти чоловіків у костюмах. Відстань між ними була лише 4,8 км, хтозна, може, вони навіть зіткнуться дорогою на заняття чи роботу.

Тільки після пильного вивчення кількох людей, юнак згадав, що, судячи з фото, Цикл їздив машиною, — тому перестав озиратися. Зараз була набагато важливіша задача: якомога швидше дістатися авдиторії та зустрітися з професором.

Заняття з робототехніки починалися о 08:15, в аудиторії С-17. Дістався туди Тін Шуан ще о 07:45, коли ще ніхто не прийшов. Близько 08:02 прийшов Синь і впав на сусідній стілець.

— Професор тобі відписав? — спитав він.

Шуан похитав головою, а Синь лише співчутливо похитав головою, подумки справляючи по приятелеві панахиди: йому точно глина!

О 08:10 в авдиторії майже не лишилося вільних місць, але професора так і не було. Шуан нестерпно нервував. Схоже, шансу поговорити до заняття не видалося.

Тому він повернувся до Синя:

— Випусти, сходжу покурити.

— Поквапся, — сказав він, кидаючи погляд на настінний годинник.

Шуан побіг до входу в навчальний блок та, стоячи біля смітника, поспіхом викурив цигарку, видивляючись час на телефоні. О 08:14 він загасив недопалок і поквапився назад.

Двері були зачинені.

Шуан схопився за ручку, штовхнув від себе двері й відчув, як вони на щось налетіли.

Чорт! Він ударив когось дверима!

Шуан швидко смикнув двері назад, вибачившись німецькою.

Дві секунди після удару здавалися вічністю. Спочатку Шуан побачив спину людини. Його погляд сковзнув по ній знизу вгору: шкіряні туфлі, прямі штани, піджак, злегка звужений в талії для більшої зручності, широкі плечі. Блідо-блакитна сорочка, що виглядала з-під лацканів сірого костюма, та охайно вистрижена потилиця.

Шуан також помітив у нього на шиї металевий ланцюжок. Спочатку здалося, що це просто прикраса, але коли чоловік озирнувся, стало зрозуміло, що це був ланцюжок для окулярів.

Він носив окуляри без оправи, котрі захищали його розкосі очі. Поверх окулярів прямі брови, такі ж доглянуті та акуратні, як і волосся, без єдиної волосинки, яка б вибивалася. Прямий ніс з високим переніссям і рожеві губи. На обличчі немає рослинності. М’які обриси підборіддя.

Азіат. Зрілий. Такий не дивитиметься на інших хтивим поглядом. Привабливий.

Шуан, розгублено дивився на нього й машинально промовив китайською:

— Вибачте.

По авдиторії прокотився добродушний смішок.

Чоловік, якого стукнули дверима, подивився на Шуана, усміхнувся і жартівливо промовив німецькою мовою:

— А я завжди думав, що маю входити до кабінету останнім.

Знову пролунав сміх.

Шуан, опустивши голову, під поглядами всієї аудиторії, швидко шмигнув на своє місце. А коли сів, раптом відчув, наскільки спітніли його долоні.

Синь прошепотів:

— Ти ж зрозумів, що це професор, так?

— Я що, тупий по-твоєму?

Шуан схопив ручку й ніяково покрутив у пальцях, думаючи: «Чорт, я й справді настільки тупий, що не зрозумів, хто переді мною!» Він зробив кілька глибоких вдихів, аби заспокоїтися, й поглянув на кафедру.

Привітавши студентів, викладач почав лекцію та взявся писати на дошці.

Спочатку Шуан думав, що буде до біса нудно: професор сухо начитуватиме матеріал, а студенти просто з ввічливості відсидять 90 хвилин, лише для того, аби потім отримати залік.

Але заняття виявилося несподівано цікавим.

Професор чудово володів німецькою, чітко та швидко проговорював найголовніші пункти. Він читав лекцію, паралельно виписуючи ключові моменти на дошці, малюючи схеми та слідкуючи за реакцією студентів. Час від часу підіймав дискусію та влучно жартував.

Чим більше Шуан слухав його, тим меншим маніяком той йому здавався… Хтозна, можливо, навіть розмова після лекції пройде гладко…

— Гадаю, цей предмет не такий страшний, як про нього говорять. Я розумію більш ніж половину, решту надолужу, коли перегляну записи з минулого заняття, — прошепотів він Синю.

— Ти думаєш він нас вчитиме скільки буде 1+1, а на іспиті питатиме 2+2?

— То він питатиме 4+4?

— Хе-хе, він вчить, що 1+1=2, а потім на іспиті питатиме скільки буде 58467×669124!

Шуан розгубився.

Синь прошепотів:

— Я ж казав, що з минулого заняття у мене не весь матеріал. Ти думав це тому, що я неспроможний переписати з дошки? Тут все, що на дошці, лише основа, скелет. І його треба досконало вивчити, перш ніж нарощувати на ньому м’язи та шкіру. Але ж професор не питатиме тебе про скелет.

— …Тоді нам самим доведеться осягнути й м’язи, і шкіру, — додав Шуан.

— Та він і про м'язи зі шкірою не питатиме, на іспиті він розпитуватиме тебе про волосся, нігті та інші деталі, про які ти навіть ніколи не задумувався.

Помітивши зосереджений на них погляд Чан'ї, Синь одразу замовкнув, з головою занурившись у свої записи.

Шуану знову стало зле.

О 9:40, за п'ять хвилин до закінчення занять Чан'ї вимив руки від крейди та, діставши список студентів, почав перекличку.

Переважна більшість студентів були німцями, але також було й чимало іноземців. Як не дивно, Чан'ї вимовляв всі імена згідно з правилами їхньої мови, а якщо помилявся, то просив студента його виправити.

Шуан дочекався, поки професор закінчить перекличку та оголосить кінець заняття. Він так і не назвав його імені.

Решта вже зібралися і почали виходити з авдиторії. Чан'ї відповів на питання студентів та почав складати план наступної лекції у себе за столом.

— Що робитимеш? — спитав Синь.

Шуан ще раз гляну на людину за кафедрою та сказав:

— Іди перший.

— Щасти, — співчутливо промовив юнак.

Шуан розсіяно щось промимрив у відповідь, і Синь пішов.

Залишалися наодинці з професором, Шуан відчував себе так, ніби ось-ось піде на страту. Побачивши, що Чан'ї вже збирається йти, він закинув рюкзак на плече і гукнув:

— Професоре!

Чан'ї мовчки зачекав на нього у дверях.

Шуан квапливо підбіг до нього і, запинаючись, промовив німецькою:

— Професоре... Коли ви робили перекличку, здається, ви не назвали мене... Я не чув свого імені...

— Як вас звуть? — спитав чоловік.

— Тін Шуан. Тін — прізвище.

— Авжеж, Тіне. Вас не було на першому занятті у понеділок.

— Так, я був хворий, — квапливо заговорив Шуан. — Я надсилав вам пояснювальну електронною поштою.

Чан'ї подивився на нього крізь окуляри й мовив:

— І, гадаю, мою відповідь ви отримали.

Його слова були Шуану як камінь на голову. Професор навіть не дав йому часу на благання!

Але, якщо він і справді чекатиме наступного року для повторного проходження курсу, випуск зсунеться на рік. Частина грошей на навчання закордоном була накопичена ще у шкільні роки, решту він ж заробив вже в Німеччині на підробітках. Як власник студентської візи, він не міг працювати понад 20 годин на тиждень, тож не мав змоги заробити достатньо, аби покрити такі витрати. Але, найгірше, якщо випуск відкладеться, йому не продовжать візу через фінансову неспроможність.

В голові миттєво склалася жахлива формула: проходження курсу з нового року = репатріація*.

[1] Повернення на батьківщину.

Хай там як, він має пройти курс цього року!

Шуан нервово ковтнув слину і підняв голову, щоб поглянути Чан'ї в очі, перш ніж повільно заговорити:

— Причина, з якої ви сказали мені пройти курс спочатку... полягає в тому, що я не зможу зрозуміти матеріал, якщо пропустив перше заняття. Але, гадаю... я був здатен зрозуміти сьогоднішню лекцію.

Чан'ї мовчки дивився на нього, терпляче вислухавши, а тоді сказав:

— Чудово, розкажіть, що ви зрозуміли з сьогоднішнього заняття, — і жестом запросив почати.

— Сьогодні... на занятті… — макітра враз перестала варити взагалі.

Шуан ніяк не очікував, що у відповідь на прохання допустити його до курсу, професор спитає те, що мало б бути на іспиті через тиждень. У нього ж навіть не було часу, щоб повторити та зібратися з думками!

Чан'ї чекав хвилину.

— Тіне?

— Я...

Хлопець щось промимрив кілька разів, але так і не зміг дати якусь чітку відповідь. Він так нервував, що навіть ключові моменти лекції повилітали з голови. Зараз там була лише каша з китайських, німецьких та навіть англійських термінів. Але навіть після довгих потуг, юнак так і не зміг народити нічого путнього.

— Вибачте ... — Шуан опустив голову, не здатний зустрітися поглядом з професором.

— Думаю, цього достатньо, аби відповісти на ваш другий лист.

Він чув, як віддаляються звуки кроків. Скоро професор зник з поля зору.

Шуан залишився один в авдиторії, не здатний навіть поворухнутися. Він більше ні в чому не звинувачував професора. Адже це він виявився ні на що не здатним.

Юнак довго стояв там, а потім повільно попрямував до кафе. Він так і не встиг поснідати зранку. Роздивляючись м'ясні сосиски, свинячі відбивні, стейки з індички, здобу... Шуан раптом зрозумів, що зовсім не має апетиту, тож купив собі лише каву. Після чого сів на газон, ніжачись на сонечку.

Навіть від розриву з Чженсюанем не було так тяжко на душі, як зараз.

Визнати власну нікчемність було складно. Набагато складніше, ніж розірвати з коханим та терпіти зневагу від оточуючих через це.

Під пекучим сонцем було душно. Шуана накрила слабкість. Але він досі думав над питанням професора. Так вже влаштований людський мозок: навіть якщо можливість дати відповідь давно минула, він не хотів облишати питання.

У кишені раптом завібрував телефон, перервавши роздуми. Шуан витягнув його з кишені та побачив кілька повідомлень.

На відстані: «Вам поставили «вподобайку» 7 чоловіків. Погляньте на них».

До цих людей Шуанові, відверто кажучи, не було аж ніякого діла. Але… він раптом подумав про Цикла. Той же теж колись вчився, що як мав схожий досвід? Чи, може, це тільки Шуан настільки марне сміттям?

Відкривши застосунок, він відправив Циклу голосове:

— Ти на роботі? Якщо зайнятий, можеш не відповідати... Сьогодні я… Хаа… І чому я такий нікчемний? Не зміг вичавити з себе і кількох фраз… Хоча професор дав мені шанс...

Відіславши повідомлення, Шуан якийсь час розглядав фото профілю Циклу, поки погляд раптом не зачепився за відстань.

506 метрів!

506...

Метрів!!!

Відстань між ними вже навіть не кілометрами вимірюється!

Шуан здригнувся від несподіванки. Підхопився, оглянув навчальний корпус, лабораторії, бібліотеку, їдальню, парадну площу та спортивний майданчик... Цикл був десь поруч.

Він був на території університету!