Розділ 48

Чи боявся він?

Шуан не відповів. Спершу він підсвідомо захотів спростувати ці слова: чого тут боятися? Але водночас у глибині його серця заборсалося побоювання. Адже сьогодні вранці він хотів запитати Чан’ї, чи прийшов він для того, щоб просити повернутися, втім так і не наважився цього зробити — не знав, що на це йому відповість чоловік. І це, як і нинішня ситуація з дівчиною, коли він не розумів, що відбувається, його лякало.

Та хоч би це виявилося не нападом епілепсії, а харчовим отруєнням, хіба він так боявся б? Напевно, ні. Адже якби це стало підтвердженим випадком харчового отруєння, його зараз, імовірно, турбували б думки про те, як видиратися з такої халепи, і на страхи геть не лишилося б часу.

Отже, якби він знав відповідь Чан’ї, хіба він досі боявся б?

Припустімо, Чан’ї сказав би, що не хоче жити разом із ним... Тоді Шуанові було б страшно. Він би досі боявся, адже тоді б уже не знав, чому саме Чан’ї цього не хоче. От якби й на це питання знати відповідь... Ну припустімо, він не настільки подобається Чан’ї, щоб жити разом. І далі виникав нескінченний ланцюжок запитань. А раптом це через його жахливий характер?.. І подібні питання плестимуться вервечкою доти, доки залишається страх перед невідомим. Доти, доки він не бажатиме дізнаватися відповіді на всі ці запитання.

Раніше, до зустрічі Чан’ї, він ніколи не переймався подібними питаннями настільки, аби так ретельно їх розбирати, — Шуан раптом зрозумів, що розглядає себе як абсолютно окрему істоту. Але далі копирсатися в собі він не наважувався, адже боявся, до чого може в результаті докопатися.

— Десять хвилин минули, — нарешті ворухнув губами він після довгого мовчання. — Треба відкриватися, інакше кафе зазнає величезних збитків.

Чан’ї поклав гаманець на прилавок.

— Не тікай.

Шуан зупинився, але так нічого й не сказав. Чан’ї терпляче чекав. Зрештою, Шуан тихо мовив:

— ...мені страшно.

— Знаю.

— Я боюся… того, чого не знаю. Так само як через ту подію.

Чан’ї поцілував його.

— Коли дізнаєшся, більше не буде страшно.

Так, тоді йому більше не буде страшно. Але що як він дізнається відповідь, а цей ланцюжок питань продовжиться? Що тоді?

Шуан зазирнув чоловікові в очі та знов опустив голову. А тоді знову зазирнув. Він довго набирався мужності, аби наважитися на тихе питання:

— Ти... не хочеш зі мною жити? 

Слова його звучали обережно, боязко, однак Чан’ї вони здалися оглушливими.

Немолоде серце професора ледь не розлетілось на друзки. Його рука надовго завмерла в повітрі, перш ніж лагідно торкнутися Шуанової голови. Так ось у чому вся справа. Ось чого так боявся Шуан.

Раптово все: і той раптовий виклик нового орендаря, і наступні дні, протягом яких Шуан закочував істерики, і все аж до тієї ночі коли вони не змогли нормально поговорити, Чан’ї поїхав у відрядження, а повернувся вже у спорожнілий будинок… Нарешті все стало на свої місця і склалося у цільний пазл. Тепер, озираючись назад, Чан’ї це здавалося достобіса очевидним.

Те, що Бай Чан’ї помилявся надзвичайно рідко, було загальновідомим фактом, тому він аж ніяк не очікував, що міг припуститися подібної помилки. Він дійсно довів ситуацію до того, що Шуан був вимушений поставити йому це запитання.

— Можеш поквапитися з відповіддю? — глухо запитав Шуан, ховаючи обличчя в шию чоловіка.

— Хочу, — але сказавши це, Чан’ї відчув, що прозвучав недостатньо переконливо, і додав: — Хочу, я справді цього хочу.

— Га?

Шуан підніс голову, приголомшений почутим. Здавалося, за мить увесь він засяяв яскравіше сонця, і це сяйво могло зблякнути за мить, якби Чан’ї забрав свої слова назад.

— Я сказав, що дійсно хочу цього, — повторив чоловік.

Шуан стояв, мов зачарований. Здавалося, він настільки сп'янів від щастя, що й не міг збагнути, що тепер робити. Він довго дивився на Чан’ї з дурнуватою усмішкою, а тоді розвернувся та зайшов за прилавок. Після чого схопив найбільший кухоль та зробив капучино, прикрасивши його. Однак це було не сердечко. 

Це було зображення окулярів та трьох обережно виведених літер: «БАЙ».