Розділ 47

На обличчі Шуана був спокійний вираз, але його руки спітніли. Він знову і знову пригадував, що робив після того, як прийняв у дівчини замовлення. Знав, що мав би хвилюватися за безпеку клієнтки, однак насправді його більше хвилювала власна провина та страх неможливості пояснити себе. 

Раптом щось стиснулося на його талії. То був ніжний рух, але він здригнувся, як налякана пташка. Повільно заспокоївся Шуан лише тоді, коли зрозумів, що це була рука Чан’ї. Той описав ситуацію парамедикам через телефон та сховав обличчя Шуана у вигині своєї шиї. 

Поклавши слухавку, Чан’ї промовив:

— Не бійся. Швидка приїде за кілька хвилин. 

Шуан кивнув та видав неглибоке носове мугикання.

У цей момент відвідувач відчинив двері.

— Перепрошую, тут сталася надзвичайна ситуація, тому кафе тимчасово зачинене, — сказав Чан’ї до відвідувача. — Чи є якийсь знак, який можна повісити на двері, щоб показати, що роботу призупинено? — тихо звернувся він до Шуана.

— Дай-но подумати… Так. 

Шуан пішов до службового приміщення, щоб знайти табличку, і повісив ту на двері. Коли хлопець повернувся, то підсвідомо взяв Чан’ї за руку. Мовчання. Відчуваючи, наскільки Шуанові долоні спітніли, чоловік знову пригорнув хлопця. Однієї людини для спостереження за станом дівчини було достатньо.

— Чому ти такий наляканий? — м’яко спитав Чан’ї, ніжно гладячи  потилицю та шию Шуана. Дихання Шуана на його шиї спинилося на мить, перш ніж повернутися до норми.

— Не знаю, — мовив той.

— Якщо не знаєш, то чому наляканий? — голос Чан’ї звучав так, ніби він розмовляв з дитиною. — Не хвилюйся. 

Відповіддю Шуана стало тихе мугикання. 

Кафе знаходилося в центрі міста, тож швидка приїхала швидко. Незабаром неподалік почулося виття сирен.

Шуан раптово промовив:

— Я боюся, що зі мною щось не так. 

— Що з тобою не так? — відповів Чан’ї. 

Шуан закусив губу. 

— Не знаю.

— Знову не знаєш? Не бійся речей, про які не маєш жодного поняття, — Чан’ї поцілував Шуана та підійшов до парамедиків, що вийшли з машини швидкої. То були чоловік та жінка, високі та з гарною статурою, одягнуті в темні уніформи. З першого погляду вони походили на офіцерів.

Шуан був готовий до розпитувань та дорікань. Він тільки-но закінчив складати в голові ціле есе німецькою, та втім, на його подив, парамедики не стали ні про що запитувати й одразу поставили дівчині діагноз: 

— Epilepsie, — коротко пояснила жінка-парамедик.

Її колега підняв дівчину, що все ще трималася за стіл, та повернув її на бік. У цей момент Шуан зрозумів, що вона не трясе стіл і не тремтить. У неї судоми, тільки такої маленької сили, що він цього раніше не помітив.

Незабаром дівчину перестало судомити, вона поступово прийшла до тями та почала реагувати на зовнішній світ. 

— Що сталося?

Вона не змогла пригадати події, що щойно відбулися. 

Чан’ї коротко розповів про те, що відбулося до прибуття парамедиків, а потім вивів Шуана для подальшої розмови.

Шуан стояв біля входу в кафе й підсвідомо поліз до кишені за цигарками. Ті разом із запальничкою залишилися у кімнаті персоналу з іншими речами. Чан’ї помітив цей ледь помітний рух. 

— Чекай тут. 

За хвилину він приніс коробку льодяників. Шуан розгорнув один, але перш ніж поклав його до рота побачив дитину років шести на іншому боці вулиці, теж з льодяником. 

— Це для дітей, — Шуан підніс льодяник до носа Чан’ї. Той відкрив рот і прийняв цукерку, яку йому туди поклали. Не втримавшись, Шуан схилив голову, тихо хихочучи.

— Більше не наляканий? — спитав чоловік. Від вигляду того, як хлопець сміється, у нього й самого в очах проступила усмішка.

— Мг, більше не боюся, — Шуан схилив голову та розгорнув інший льодяник, — Epilepsie… Значить, епілепсія?

— Мгм.

— Спочатку я геть не зрозумів цього, — він поклав льодяник собі до рота. — Це відрізнялося від симптомів епілепсії, які я бачив раніше. 

— Я б теж не сказав. Спочатку подумав, що передозування наркотиками, але не був впевнений.

— Мгм... — Шуан ненадовго задумався, — Я зрозумів, що… Розхвилювався через те, що не знав, що відбувається. Якби знав, що сталося, то не хвилювався б так сильно… Чесно, через таку реакцію ніхто не подумав би, що це не харчове отруєння. До того ж вона їла те саме, що і ти, — бурмочучи своє, він звернувся до Чан’ї: — це було… тупо з мого боку?

Чоловік з усмішкою відповів:

— Все гаразд. 

Гаразд? Що значить «все гаразд»? Він просто терпляче поводиться, чи не так? 

У той момент, як Шуан збирався підняти погляд, один з парамедиків відчинив двері та вийшов. Чан’ї дістав льодяник з рота, граціозно повернувся та знову почав говорити у своїй звичній манері:

— Вам потрібна ще якась допомога? 

— Все добре. Ситуація не надто серйозна, і потреби шпиталізувати дівчину немає, — він простягнув праву руку. — Дякую за вчасне повідомлення. 

 Природно Чан’ї переклав льодяник з правої руки в ліву та потиснув руку парамедику. 

— Нема за що. 

Парамедик поглянув на льодяники в їхніх руках та пожартував:

— Виглядають апетитно.

Чан’ї підіграв:

— Вам варто відновитися після шоку. Цукерка допоможе. 

Шуан щедро відкрив коробку. 

—  Бажаєте взяти один? 

Парамедик усміхнувся та похитав головою.

— Дякую, але я не можу покладатися на цукерки, щоб відійти від шоку. Інакше ця робота забрала б уже всі мої зуби. 

Тоді його колега та дівчина також вийшли з кафе. 

Обидва парамедики поїхали на кареті швидкої допомоги. Опісля дівчина дала свої контактні дані Шуану, щоб кафе могло надіслати їй компенсацію рахунку. Надзвичайна ситуація була врегульована, але табличку з дверей про припинення роботи поки що не знімали.

— Як щодо цього… Я зніму табличку трохи пізніше. Не можу залишати її так надовго, проте… — Шуан глянув на Чан’ї з блиском в очах. — Як щодо десяти хвилин? Час, коли всередині будемо тільки ми вдвох…

— Гм, десять хвилин, — Чан’ї серйозно задумався. — Що робитимемо? 

Шуан раптово відчув, що десять хвилин це дуже багато часу, у який невідомо, як багато можна робити. У наступну ж мить йому здалося, що десять хвилин такі короткі. Вони минуть швидше, ніж він встигне придумати, що робити. 

— Швидше, вигадай щось, — промовив Шуан, заходячи за прилавок.

Чан’ї нахилив голову і поцілував його в губи.

Смакувало вишнею. 

— Мм…

Шуана обвив свою ногу навколо Чан’ї. Йому дуже подобався цей знайомий чистий аромат. Запах незавершених справ. 

Коли поцілунок перервався, Шуан, важко дихаючи, поглянув на настінний годинник.

— Ми не можемо цього робити, лишилось лише дві хвилини. 

Як не поглянь, прозвучало неправильно. «Ми не можемо цього робити, лишилось лише дві хвилини».

Чан’ї схопив Шуана за підборіддя та поцілував його знову. Сильно. Міцно. Інтенсивно.

— Мм… Мх… — Шуан не міг дозволити поцілунку тривати довше.  — Досить… Не зараз… Мм… Зачекай, поки я повернуся додому після роботи… 

Повернеться додому після роботи. 

Додому…

Руки та ноги Шуана все ще огортали Чан’ї, але сам він залишався мовчазним, не говорив нічого. Чоловік теж зупинився. Секундна стрілка годинника тихо відбивала свій ритм, а з вікон в кафе падали відблиски сонячного проміння. Пішоходи, що проходили повз, залишали тіні на дорозі.  

Шуан схилив голову до шиї Чан’ї. Наступні п’ять хвилин минули в мовчанні.

— Тіне, ти наляканий? — перервав тишу Чан’ї.