Краще пізно ніж ніколи

Шуан довго не міг знайти що сказати. Сироти поступово зійшли на нівець, але серце так само нестримно билося в грудях.

Було вітряно. Сонце вже почало потроху заходити, і, ховаючись за навчальним корпусом, воно осяювало плющ на будівлі до золотаво-зеленого відтінку.

— Я маю йти, — сказав чоловік, глянувши на годинник.

Час промайнув швидко. Надто швидко. Шуан неохоче промовив:

— Не можеш лишитися ще на п’ять хвилиночок?..

— Я справді хотів би, але, на привеликий жаль, не можу, — всміхнувся Чан’ї, в його очах промайнув сум. — Нещодавно проходив набір професорів, тож пошукова група та оцінювальний комітет збираються пополудні.

— Гаразд… — хлопець дістав з кишені та повернув картку Чан’ї. — Тоді, кхе-кхе… Поцілунок на останок?

Його погляд палав жагою.

Чан’ї нахилився і залишив м’який цілунок на Шуанових губах.

— Я маю йти.

— Тобі не здається що це було якось замало для поцілунку?.. — невдоволено пробурмотів Шуан йому у спину.

— Не здається, — не озираючись мовив чоловік, але в його голосі чулася усмішка. — Інакше я звідси не піду.

Шуан дивився йому в спину, а тоді розсміявся і ще довго простояв коло дахової огорожі. Тепер, коли він роззирався, все відчувалось по іншому.

Високі будівлі та люди, що невпинно йдуть та приходять, мов хвилі… Лише зелені пагорби лишаються незмінними.

Останні роки Шуан переконував собі, що має бути реалістом, але реальність… виявилась, не такою вже й правдоподібною, як йому здавалося. Не настільки позбавленою мрій.

Трохи обмізкувавши усе, він мимоволі витяг телефон і написав до чату «Ми маємо здати Робототехніку»:

Насправді я думаю наш професор не такий вже й поганий.

Сон Синь: ?

Ґо Пін: ?

Хе Ле: ?

Тін Шуан: Ну тобто, крім того, що його курс важко здати, чи є у професора якісь інші недоліки?

Сон Синь: Так.

Ґуо Пін: Так.

Хе Ле: Так.

Тін Шуан: ?

Неочікувано злагоджена відповідь.

Тін Шуан: Які…

Сон Синь: Ви колись у нього консультувалися? Якщо так… Якщо у вас була з ним приватна розмова… Ви безсумнівно засумніваєтесь у своєму IQ…

Хе Ле: Тру. Я якось записався, і подумав “більше ніколи”. Він сказав, що з моїх слів не зрозуміло суть проблеми, і мені варто реорганізувати свою мову. Мені здавалося наступної миті він вручить мені словник німецької.

Ґо Пін: Не кажучи вже про те, що він про питання будь-якої складності каже, що вони «надзвичайно прості», перш ніж відповісти.

Тін Шуан: Чи думали ви… Що, можливо… Він так намагається нас не недооцінювати…

На три секунди в чаті запанувала тиша.

Хе Ле: Благаю небеса, щоб він мене недооцінював.

Сон Синь: Благаю небеса, щоб він мене недооцінював.

Ґо Пін: Благаю небеса, щоб він мене недооцінював.

Втім, Шуан не здавався:

Я вважаю… Якщо на лекціях нам будуть викладати те ж, що ми маємо опрацьовувати вдома, і воно ж буде на екзаменах, то чим це відрізняється від школи? Який тоді в цьому сенс?

Ґо Пін: Думаєш, в цьому немає сенсу?

Ґо Пін: Тоді я скажу, що не має сенсу.

Ґо Пін: Нічого не має сенсу, якщо ти не можеш випуститися.

Після цього ніхто більше нічого не писав. Запала цілковита тиша.

Шуан втупився в слова «Нічого не має сенсу, якщо ти не можеш випуститися» і раптом повернувся з рівня великого професора Бая до рівня звичайних смертних.

В ньому знову прокинувся страх перед вимушеним перепроходженням курсу.

Він знову згадав, що в цьому чаті його брати та сестри по нещастю, в той час, як Бай Чан’ї був окремою сутністю, що знаходилася за межами їхньої бульбашки.

Бай Лаобан сказав, що їхні погляди та ставлення до речей різняться не через те, що хтось правий, а інший — ні, а лише через точку зору. Зі сторони Бая Лаобана було природньо вважати університет зачинателем людства… Але можна було б і трошки поблажливіше ставитися до його тягарів….

Ну, наприклад… Розділити їхній тягар задля загального прогресу?

Шуан вирішив дочекатися, доки вони повернуться додому, перш ніж серйозно про це поговорити з Чан’ї.

Стривайте.

Повернуться додому…

Піймавши себе на слові «дім», Шуан вирішив, що саме час розв’язати питання з помешканням, що він раніше орендував.

Договір оренди був безстроковий, однак у випадку припинення оренди він мав би попередити орендодавця про це за три місяці, щоб у нього був час знайти нового пожильця.

Для людей, у яких в житті не так багато подій, три місяці, можливо, й не таки великий термін.

Три місяці тому Шуан був впевнений, що навіть якщо він не впевнений, як складеться його подальше життя, то принаймні якісь три місяці точно мають пройти благополучно. Зрештою, це ж Німеччина, де навіть якщо ти запросиш людину пообідати через пів року, їй доведеться перевірити календар і переконатися, що у неї буде вільне віконце.

Ще три місяці тому, він не підозрював, наскільки життя сповнене несподіванок, і мирні дні були лише затишшям перед бурею.

Він випадково заметчився зі своїм професором. Випадково почав з ним зустрічатися. І випадково з’їхався з ним.

Життя приймало такі неочікувані повороти, що подібне ні в які плани не змогло вписатися б. Тож, звісно, він не міг за три місяці попередити власницю квартири. І тепер лишалося хіба що допомогти з пошуком нового орендаря як вибачення.

Спершу Шуан зателефонував власниці, щоб попередити про припинення оренди.

— Плануєш повертатися в Китай після випуску? — запитала вона.

Після випуску?.. Він, взагалі-то, ще навіть не маячив на горизонті…

— Ні, я вирішив з’їхатися зі своїм… — він хотів було сказати «партнером», але засумнівався, наскільки це доречно в розмові з цією старенькою панянкою, адже це доволі особисте. — Другом.

Але вона неправильно його зрозуміла.

— А, з Ляном? Давненько я його не бачила, перекажи йому від мене привіт.

— Ні, це не Лян, — хоч йому й не обов’язково було пояснювати, слова несвідомо зірвалися з Шуанових губ: — Це мій… новий друг.

Або, як можна було сприйняти відповідно до контексту… його новий хлопець.

Панянка послухала і сказала:

— О, тобто партнер?

— Ну… можете так вважати, — дещо сором’язливо пробурмотів він, не впевнений, як власниця квартири до цього поставиться, і поквапився завершити виклик: — тоді я почну шукати нового орендаря. Я дам вам знати, перш ніж приводити його на перегляд.

Коли Шуан самостійно навчався в бібліотеці після лекцій, він зайшов на сайт та опублікував оголошення оренди, додавши до нього свою електронну адресу та номер телефону для зв’язку.

О пів на шосту він написав Чан’ї:

Любий, ти вже вільний?

Через невелику паузу, той відповів:

Зачекай трохи, ще є деякі справи.

Вирішивши, що це займе ще деякий час, Шуан повернувся до читання. Але, неочікувано, за якихось п’ять хвилин екран його телефону знов спалахнув. Повідомлення від Чан’ї. Лише одне слово:

Йду.

Хлопець поквапом зібрав речі і вже дорогою з бібліотеки відписав:

Хіба у тебе не були ще справи?

Бай Чан’ї: Завершив з ними.

Тін Шуан: Так швидко?

Бай Чан’ї: Передав проєкт Еліасу.

Тін Шуан: Еліасу?

Бай Чан’ї: Випускнику у моєму підпорядкуванні.

Тін Шуан: ?

Тін Шуан: Що ти там казав про зачинатель людства?

Тін Шуан: То тепер ти робиш інших зачинателями, примушуючи до переробіток?

Тін Шуан: А сам ідеш додому?

Бай Чан’ї: Мій робочий день офіційно закінчився. Я лише сказав йому взяти в роботу річний проєкт. Я нікого не примушував до переробіток.

Бай Чан’ї: Я не маю повноважень примушувати до переробіток жодну людину в офісі, крім себе. Не кажучи вже про те що це нелегально.

Тін Шуан: А… То он воно як…

Тін Шуан: Баю Лаобане, схоже ти все ще головний зачинатель.

Тін Шуан: Завжди береш провідну роль.

Тін Шуан: Рольова модель для всіх працівників.

Тін Шуан: Приклад для тисячі людей.

Тін Шуан друкує…

Бай Чан’ї: Чому ти досі пишеш?

Бай Чан’ї: Поквапся.

Бай Чан’ї: [Вкладення]

Чан’ї вперше використав в переписці мем, крім того, це був той, що Шуан надсилав йому вдень: «Похолодало. Час викреслити ім'я цього студента».

Трясця.

Кутики губ Шуана мимоволі засмикалися.

Бай Лаобан справді використав мем про себе, як же це, чорт забирай, мило.

Шуан біг всю дорогу до місця, де Чан’ї зранку його висадив. Звичним рухом відчинив двері та впав на пасажирське сидіння.

— Кхем, — він виструнчився і глянув на чоловіка з особливою стриманістю. — До магазину чи додому. Куди спочатку?

Або, іншими словами, «спочатку вечеря чи я?»

Спочатку до магазину — купити продукти, приготувати вечерю, а тоді вже зайнятися сексом.

Спочатку додому — зайнятися сексом, а тоді сходити за продуктами та приготувати вечерю.

— Супермаркет закривається о сьомій, тож спочатку туди.

Шуан про себе вилаявся: Стара тварюко. Тобі двох годин мало буде?

Подумавши про всю ту фізичну активність, яка чекає на нього вночі, Шуан завчасно почав вимагати страви замість винагороди.

— Я хочу гребінці з часником на пару. І тушковану свинину.

Вони заїхали до звичайнісінького супермаркету, де купили все необхідне, — і Шуан вже був впевнений, що тепер вони вже точно поїдуть додому, — як Чан’ї неочікувано припаркував машину біля азійського магазинчика, яким володів якийсь китаєць.

— Гм? — Шуан вийшов з машини вслід за чоловіком. — Ми щось ще не купили? Невже закінчився соєвий соус чи оцет?

Чан’ї озирнувся на нього з дещо розвеселеним виглядом.

— Я справді не знаю як користуватися більшістю приправ… — присоромлено визнав хлопець. — Але це не значить, що я нічого не можу, гаразд?.. Це просто ти геній кулінарії, Баю Лаобане… Порівняно з тобою, мене взагалі не можна на кухню пускати…

— О, це ви, — привітався працівник магазину, запримітивши Чан’ї. А тоді дістав з морозильника пакет. — Ви вчасно, вони тільки приїхали.

— Що це? — з цікавістю зиркнув Шуан.

— Пан Бай замовляв тісто на пельмені ручної роботи, дуже тонко нарізане, — всміхнувся працівник. — Нині небагато людей ліплять пельмені вдома, більшість просто купляє заморожені напівфабрикати. Тому тісто у нас йде за передзамовленням.

— Ти… — хлопець глянув до Чан’ї. Тепле світло ламп магазину відбивалося в його темних очах, мов зорі на нічному небі. Шуан був приємно здивований. — Ти запам’ятав… — він аж розгубився на радощах. — Сьогодні… Що сьогодні за день?

Це не був чийсь день народження, ні День святого Валентина.

Це був звичайнісінький понеділок.

— Нічого особливого, — Чан’ї прийняв пакет з тістом. — Коли проїжджав повз, згадав, що ти якось згадував, що хочеш пельменів.