Хто поправ мої джинси?!

Коли Шуан умився та пішов до кухні, Чан’ї вже вдягнувся й читав газету. На столі стояли круасани, смажені яйця, свіжий апельсиновий джем, шоколадна паста, масло та кухлик з гарячою кавою.

Шуан помітив, що їжі на столі ще ніхто не торкався. Чан’ї чекав на нього. Він був схожий на батька, який збирає дитину до школи.

Хлопець глянув на себе. Він так і не зміг знайти свої труси, тому все ще був в піжамі Чан’ї на голе тіло. Але не може ж він в такому вигляді піти на заняття.

— А де… де мій одяг? Джинси та сорочка? — спитав Шуан.

Чан’ї перевів погляд з газети на нього.

— А де ти їх лишав?

Де він їх лишав? Шуан задумався. Після того як Чан’ї вчора на нього накинувся, сорочка, здається, залишилася валятися на балконі другого поверху. А де ж тоді джинси?.. Коли він в суботу йшов з роботи, вони були на ньому, в супермаркеті — також. Він все був у тих же джинсах й коли вони приїхали до Чан’ї, а коли той вирушив на кухню готувати, Шуан стиснув його дупцю, після чого чоловік завалив його на стійку…

Трясця!

Отже, його засрані джинси разом з трусами так і валяються непрані на підлозі ванної?!

— Чому ти раніше мені не нагадав! — сумно гукнув Шуан і кинувся до ванної.

Звісно ж штани, які він зняв у суботу, були тут!..

Зачекайте… Не зовсім так…

Його зім’яті труси так і валялися на підлозі, і їх явно ніхто не торкався, а ось джинси були чистими та акуратно складеними на полиці. Отже… Шуан задихнувся від жаху. Краще б штани виявилися брудними.

Чан’ї виправ його штани? Ті штани, які він забруднив… кінчаючи?.. Але… не руками ж він їх прав, правда? Певно ж викинув їх у пральну машину, еге ж?

Шуан повернувся на кухню з джинсами у руках і весь червоний, як помідор.

— Ти нишком виправ мої джинси? Хто тебе просив? Це стрьомно…

Чан’ї відклав газету й сказав:

— Я їх навіть не торкався. Перевдягайся та сідай снідати.

Якщо Чан’ї сказав, що не чіпав їх, значить він не читав. Як Шуан і думав, у великого професора Бая не було гобі таємно прати чужі штани. Адже він ніколи не приховує своє брудні смаки і, якби він справді мав до цього пристрасть, то чом він виправ тільки джинси, лишивши при цьому труси? 

Шуан був збентежений. Він сходив нагору, знайшов у шафі чисту білизну та сорочку, перевдягся та спустився вниз. Сівши з Чан’ї він налив їм кави й спитав:

— А хто ж тоді виправ мої джинси?

— Щонеділі зранку сюди приходить прибиратися людина.

Зранку в неділю? Ах, так він тоді ще спав.

— Вибач, я не знав, — Шуан крадькома глянув на мовчазного і незворушного Чан’ї, та без жодного бентеження промовив: — Любий…

Чан’ї був повністю зосереджений на своїй яєчні.

— Баю Лаобане… 

Чан’ї зосереджено випив кави.

— Милий…

Коли Чан’ї почав намазувати масло на тост, Шуан заволав:

— Баю Чан’ї!!!

Чоловіка рука, що тримала ніж, завмерла. Чан’ї глянув на юнака.

— Що?

Шуан трохи відсунувся і м’яко сказав:

— Емм... коханий... Я думаю... Ти став ще красивіший, ніж був раніше… — бачачи, що Чан’ї не виглядає роздратованим, він продовжив: — Еее... Ти сьогодні змінив окуляри та ланцюжок до них? Я так дивлюся, тобі однаково личить що золото, що срібло…

Губи Чан’ї зігнулися в усмішці. Він підняв підборіддя Шуана та поцілував хлопця.

— Угу, їж давай.

— Добре.

Він так і вчинив.

Під час їжі Шуан раптом перейнявся важливим питанням:

— А ми разом поїдемо на заняття?

— Ну допустимо. То й що?

— Зранку всі йдуть на заняття. Чи все буде нормально, якщо хтось побачить, як виходжу з твоєї машини?

— І що ти пропонуєш?

Шуан задумався.

— Як щодо того, аби висадити мене за півкілометра від університету, а я сам дійду до авдиторії?

— Мг. Тоді вийдемо раніше.

Їм й справді було варто поквапитися, адже професор Бай завжди заходив до авдиторії рівно о 8:15, і студентом не дозволялося заходити ані хвилиною пізніше. І при цьому Шуану треба було пішки йти до університету.

Того дня професор увійшов до авдиторії о 7:58, і всі, хто прийшов вчасно, колективно вирішили, що запізнилися, включно з Шуаном, який прийшов о 8:05.

Шуан аж ніяк не очікував, що Чан’ї одразу піде в авдиторію. Він гадав що навіть якщо чоловік приїде раніше, то зачекає звичних 8:15 перш ніж прийти на заняття. Зрештою, юнак сподівався на те, що професора ще не було в авдиторії: тоді він зміг би знайти собі затишне містечко подалі від нього. Він дуже боявся того, що щойно завбачивши хлопця, Чан’ї викличе його, як і казав.

Але під добродушним поглядом Чан’ї в нього не було вибору, окрім як піти в перший ряд і з виглядом зразкового учня зайняти місце в самому центрі.

Шуан вже почав було готуватися до заняття, — витягати з рюкзаку ручку та зошит, — коли подумав, що варто серйозніше ставитися до занять і готуватися заздалегідь.

Зачекайте… Рюкзак?.. Після роботи Шуан поїхав до Чан’ї, де провів бурхливий вікенд, після чого одразу ж прийшов до університету. Він навіть… У нього не було з собою рюкзаку… І зошита теж… І ручки… Він просто прийшов на заняття з порожніми руками…

Йому глина. Він і так нічого не розумів, а тепер навіть записати не зможе!

Шуан озирнувся в пошуках Синя, щоб позичити ручку й папір. Чорт, ну й чому він саме сьогодні не прийшов?! Тоді лишалося попросити студента-німця, що сидів поруч.

Він вже відкрив було рота, аби звернутися до того, як на нього раптом впала чиясь тінь. Він повільно підняв голову й побачив ремінь, ґудзики, краватку, комір, шию, підборіддя, губи, окуляри й очі за ними.

І вони дивилися просто на нього.

Шуан облизав сухі губи.

Чан’ї відвів погляд убік та звернувся до студентів:

— Нещодавно я дізнався, що деякі студенти постають перед труднощами під час запису лекцій. Щоб підвищити ефективність навчання, відсьогодні мій помічник перед заняттями видаватиме вам конспекти лекцій.

Він глянув на свого асистента, що стояв у дверях. Той кивнув і виніс сотню копій конспектів, які професор Бай напередодні попросив його зробити.

Глянувши на те, як його помічник роздає конспекти, Чан’ї мовчки сунув руку в кишеню піджака і, витягнувши звідти ручку, поклав її на середню парту в першому ряду.