Дідько… Хвашань у руїнах (4)

— Де ти був?

— Ходив оглядатися.

— Оглядатися?.. — підозріло перепитав Ун Ам.

Втім, Чон Мьон лиш схрестив ноги й задумливо підняв очі до неба.

Ця дитина завжди була такою? Першого разу, коли я побачив цього хлопця, він здавався надзвичайно ввічливим. Тепер, здається, його поведінка змінилася. Як би це сказати — він був сповнений поганої енергії?

Отже. Маємо те, що маємо. Судячи з його поведінки, хлопець, певне, вже давно жебрак. Очікувати невинності від жебрака в цьому світі було б наївно.

— Ти їв?

— Я не голодний.

Що іронічно, він не брехав. Стан гори Хва відбив у нього будь-який апетит — хіба ж яка їжа могла заповнити порожнечу, яку хлопець відчував від вигляду цього місця?

— Тоді йди за мною.

— Га?

— Старійшина клану хоче тебе бачити.

— А, гаразд, — кивнув Чон Мьон.

Рано чи пізно він мав би привітати старійшину; і чим раніше, тим краще.

Двері відчинилися, відкриваю вигляд старого, який тихо сидів, чекаючи на них. Чон Мьон був приголомшений.

Він, безперечно, заслуговує того, аби зватися «Старійшиною клану»… Від одного відчуття його ци було зрозуміло, що ця людина присвятила цьому місце все своє життя. але...

Але йому, здається, бракувало сміливості почати ромову першим. Як старійшині йому нічого не бракувало, але як воїну клану Хвашань — багацько.

— Вітаю.

Чи є у світі місце нещасніше, ніж це? — подумки зітхнув Чон Мьон. Після всього, через що він пройшов, цей старійшина здавався Чон Мьону немовлям в порівнянні зі старійшиною його часу. І наразі Святий меча Сливового цвіту вітає малечу.

Я не повинен був відроджуватися. Але чим вже зарадиш? Що йому тепер, захворіти й померти?

А втім, Чон Мьон не висловив жодної з цих думок і лиш вклонився.

— Я Чон Мьон.

— Я Хьон Чон, — відповів той простим привітанням й всміхнувся. — До нас завітав гість, але ми не маємо чим вас почастувати. Сподіваюсь, ви розумієте нашу поточну ситуацію.

— А, так.

У Хьон Чона сіпнулась брова. Зазвичай на таке відповідали: «Не хвилюйтеся» або щось на кшталт «Як непроханий гість міг на щось розраховувати?» Але погляд його очей і жести вказували на те, що ця дитина, схоже, відпочатку нічого подібного від них не чекала.

— Я чув, ви сказали дещо цікаве в храмі Окчхон.

— Гм?

— «Продали?»

— Про що йде мова? — питально схилив голову Чон Мьон.

Хьон Чон примружився, але, схоже, той і правда не розумів, про що його розпитували.

Він дійсно не знає? Дитина не може так добре брехати.

Даремно намагатись мене прочитати, стариганю! — подумки вишкірився Чон Мьон, — навпроти тебе стоїть Чон Мьон, один з найкращих брехунів у світі! Навіть сахон не здатен був розгледіти мою брехню чи найти у мене алкоголь.

Хьон Чон просто не міг знайти доказів того, що дитина бреше.

— Хіба ти не казав таких слів?

— Я не дуже добре пам’ятаю. Єдине, що я пам’ятаю, це те, як знепритомнів від утоми…

— Гм. Зрозуміло.

Він піднявся на гору Хва зі своїм юним тілом — хлопець, певно, досягнув своєї межі. Однак…

— Якщо ти був такий втомлений, чому ти нічого не сказав?

— Коли я увійшов до брами, мені сказали що необхідно віддати шану предкам…

Хьон Чон підняв на Ун Ама брову.

Дитина прийшла сюди сама, а ви його витягли, щоб змусити молитися? Га?

Ун Ам закліпав очима.

Ні! Він був в абсолютному порядку! Хлопець почувався чудово, доки не ввійшов у браму, а потім втратив свідомість від виснаження? Що це за вигадки божевільного?

Ун Ам звинувачувально подивився на Чон Мьона, але очі хлопця були широко розплющеними та невинними.

— Кхм, — Хьон Чон кивнув. — Звучить виправдано. Просимо вибачення за нашу неуважність.

— Нічого страшного.

— Гаразд, тоді інше питання.

— Га?

— Навіщо ти піднявся аж на цю круту гору? Не кажи, що прийшов сюди з примхи. На гору Хва люди не підіймаються заради цікавості, тим паче діти.

Проникливе запитання. Але Чон Мьон заздалегідь підготував відповідь.

— Старійшино.

— Слухаю.

— Я хочу вступити до клану гори Хва.

— Вступити? — Хьон Чон примружив очі.

— Так.

Старійшина витріщився на Чон Мьона, але так і не знайшов у невинних очах те, що шукав.

— Що означає, ти забрався сюди з певною метою?

— Так.

— Гм, — Хьон Чон кивнув. Хвашань була не місцем для туристичних прогулянок. — Ти хочеш потрапити в клан гори Хва. Отже, ти знаєш про клан Хвашань?

— Так.

— Вступити… — Хьон Чон ще дужче примружився.

Чон Мьон облизав губи.

Все сходиться до купи. Чун Джіна переслідувала Демонічна секта, тож перед останньою битвою він безвісти зник. Зник, але не помер. Чун Джін впав зі скелі, після чого його знайшов лісоруб та допоміг йому вилікуватися; однак ця травма була надто серйозною, щоб він міг повністю відновитися. На знак вдячності він взяв цього чоловіка своїм учнем і навчив його бойових мистецтв гори Хва, а Чон Мьон — нащадок того лісоруба!

Чудово! Бездоганний сценарій. Найкраще було те, що Чон Мьон контролював усе, що він говорив. Ця історія не мала лазівок, і його гарантовано прийняли б в члени клану.

Навіть якщо я не здобуду такої слави, як у минулому… З ним принаймні добре поводилися б, навіть якби члени клану не надто доброзичливо до нього ставилися.

А тепер запитайте мене про причину. І тоді я розгорну свою історію. Це був би вітерець у…

— Ти маєш мій дозвіл.

— Га? Звісно, я… що?

Хьон Чон вразив Чон Мьона. Всупереч очікуванням хлопця, старійшина лише кивнув йому.

— Якщо маєш бажання приєднатися, буде правильно дозволити тобі це зробити.

— Га?

Ні, стривайте. Невже потрапити сюди так легко? Ще й абсолютно невідомій дитині?

— С-старійшино! — не менш приголомшено відгукнувся Ун Ам. — Хіба ж не ви сказали, що ми не приймаємо нових учнів?

Так, запитай його!

— Я змінив свою думку, — всміхнувся чоловік. — Направду, ми не в тому стані, аби приймати нових учнів, але ми не можемо відвернутися від дитини, яка пройшла весь цей шлях, знаючи про гору Хвашань.

— А… але…

— Ун Аме.

— Так, старійшино.

— Від долі не втечеш. Якою б не була дитина, вона прийшла до нас на власних ногах, знаючи про клан Хвашаню. Невже ми повернемося спиною до тих, хто нас шукав, лише тому, що ми не такі видатні, як у минулому?

Якби хтось інший почув це, то був би вражений. Однак після всіх підготовок у Чон Мьона просто виступили сироти.

Що це? Хіба вони не повинні підозріло ставитися до незнайомих?

Як він взагалі став старійшиною? Ні, він, напевно, став старійшиною саме тому, що був таким.

— А... До цього я жив…

— Все гаразд, — рішуче похитав головою Хьон Чон. — Неважливо, яке життя ти вів до цього. Незалежно від того, чи був ти грішником, чи праведником, у той момент, коли ти піднімаєшся на гору Хвашань, минуле тане в небутті.

Звичайно, так. Але це все не може бути так просто…

— Н-ні…

— Запевняю, все гаразд.

Стариганю! Це не нормально! Вислухай мене!

— Ун Аме.

— Старійшино?

— Виділи цій дитині місце для проживання.

— Гаразд.

— Твоє ім'я Чон Мьон, чи не так?

Хлопець кивнув.

— Гарне ім'я. Дуже гарне. Чон Мьон з родини Чон, — розсміявся старійшина. — Це, певно, теж доля. Не потрібно підбирати йому нове ім’я. Можливо, ти сам не знаєш, але тут, на горі Хва, твоє ім’я має велике значення, — Хьон Чон примружився в усмішці. — Чи будеш ти достатньо гідним цього імені?

— …Так.

— Побачимо.

Чон Мьон напружено стояв, і Ун Ам, насупившись, вказав йому дорогу.

— Сюди.

Вийшовши надвір, Чон Мьон віч-на-віч зустрівся з краєвидами гори Хва.

Я вступив. Увійшов до клану…

Ун Ам перервав його думки:

— Ми не проводили церемонію вступу, але з цього моменту ти — послідовник гори Хва. Ти станеш вмістилищем бойових мистецтв та наймолодшим учнем клану Хвашань.

— Н-наймолодшим… — його голос здригнувся.

Наймолодший? Я? Святий меча Сливового Цвіту, Чон Мьон, наймолодший?

— Хе-хе-хе!

Почувши сміх Чон Мьона, Ун Ам і сам не зміг стримати усмішку.

— Виглядаєш щасливим.

—  Так! Я такий щасливий. Ха-ха-ха-ха.

Але чому по щоках течуть сльози?

…Лайно.