Дідько… Хвашань у руїнах (5)

—  Дитина?..

— Відправив його до гуртожитку. Гадаю, можемо розпочати церемонію просто зараз.

— Гаразд.

Ун Ам витріщився собі під ноги. Побачивши це, Хьон Чон ніжно всміхнувся.

— Здається, тобі це не подобається.

— Не те, щоби не подобалося… — він завагався, зітхнув, а тоді знов розтулив рота: — Старійшино, я, здається, просто не розумію сенсу ваших дій. Навіщо ви дитину взяли? Зараз ми проживаємо часи, коли варто було б зменшувати кількість ротів, які потрібно годувати.

— Так. Це правда.

— І він не просто якась дитина. У нього навіть немає хисту до бойових мистецтв.

— Гм.

— Щобільше, я не відчуваю від нього жодної доброти. Здавалося б, ця дитина не відповідає жодним стандартам нашого клану. То навіщо приводити таку дитину до нашого Хвашаню?

Вислухавши зауваження чоловіка, Хьон Чон усміхнувся:

— Гадаєш?

— Старійшино… — Ун Ам зітхнув.

Часом цей старий збиває з пантелику. Здається, мені ніколи його не зрозуміти.

Навіть після того, як Ун Ам допомагав старійшині більш як 10 років, він все ще не міг його зрозуміти. Думки Хьон Чона були надто глибокими, для нього.

— Ун Аме.

— Так, старійшино?

— Іноді звязок виникає несподівано, — він яскраво всміхнувся. — Можливо, ця дитина стане порятунком Хвашаню?

— ...Ця дитина занадто мала, щоб бути порятунком гори Хва.

— Він міг би ним стати.

Хьон Чон спохмурнів. Нинішній стан гори Хвашань був схожий на вітряний дзвін. Було важко триматися, і ніхто б і оком не кліпнув би, якби клан пав.

Це й була причина того, чому Ун Ам не хотів, щоб Чон Мьон приєднувався.

Який смуток відчув би Чон Мьон, якби він залишився сам відразу після вступу? Які б страждання він відчував, коли потрапивши сюди, його б одразу виштовхнули назад на вулицю?

— Я знаю, що ми у скрутному становищі, — почав Хьон Чон. — Але, Ун Аме, сливовий цвіт обов’язково квітне навіть під снігом. Народжений у суворому холоді, він незмінно має аромат, солодший за будь-який інший.

Ун Ам не відповів.

— Якщо ми не посадимо насіння лише тому, що настала зима, хіба ж це не значитиме, що ми заберемо у сливового цвіту шанс розпуститися?

— …Ви маєте рацію.

— Добре. Тоді йди й приглянь за ним.

Ун Ам вийшов, тихо причинивши за собою двері, а тоді похитав головою й зітхнув.

Щоразу, розмовляючи з Хьон Чоном, він відчував, ніби його пошматоване серце зцілюється.

Однак станом на сьогодні, навіть після розмови з Хьон Чоном, його серце не знайшло спокою. Після слів старійшини його душа все ще занепокоїлась, а розум і надалі був обтяженим поточною ситуацією клану Хвашань.

Сучасну гору Хва врятувати не вдавалося.

Хьон Чон наполегливо працював усе своє життя, але ситуація тільки погіршувалася. Якщо все так і продовжиться, вони не протримаються і року.

Щоразу, коли він думав, що клану Хвашань, який мала таку доблесну історію, підходить кінець, у нього серце краялося.

Яке ж майбутнє чекає нашу гору Хва?

Ун Ам заплющив очі.

***

Чон Мьон байдуже опустив голову, розглядаючи свій одяг.

В око впав білий халат. Він почувався дивно, розглядаючи п’ять пелюсток сливового цвіту, вигравіруваних біля грудей. Це відчуття лоскотало все тіло…

— Ні, мене справді все свербить!

Матеріал одягу був настільки поганим, що щоразу, коли він торкався шкіри, здавалося, ніби шкіру дряпають. Якби він і раніше не мав справу з подібним лахміттям, то геть ні на чому не зміг би зосередитися. Місяць жебрацького життя, здавалося, дався взнаки.

— Тц, — Чон Мьон нахмурився. — Все змінилося.

Навіть у минулому гора Хва не була такою багатою, як клан Удан чи Шаолінь, але все ж тут були приховані величезні багатства.

Звичайно, він не міг витрачати гроші досхочу через Сахона, чия жадібність до грошей ніколи нікому не дозволяла до них торкатися. Але він принаймні одягав учнів клану в гарний одяг та якісно їх годував.

Але тепер весь одяг був ганчір’ям…

— Що ці люди зробили з усіма тими грошима?

Той сховок мав би бути переповнені грошима!

Ні, забудьте за сховок. Вони ж навіть розпродали історично важливі предмети клану, то чому ж вони вдягають так дітей?

Нездатні одягнути їх як належить, нездатні навчити їх як належить, то хіба ж це не значило, що вони просто даремно витратили всі гроші, які отримали?

Чон Мьон глибоко вдихнув.

— Немає такого поняття, як легкий короткий шлях.

Видихнув…

Чим більше він думав про це, тим сильніше боліла голова.

Очікування веде лише до розчарування.

— У будь-якому випадку, я вступив.

Мені вдалося приєднатися.

Найжахливіша катастрофа вже трапилася: він став наймолодшим із гори Хвашань.

Це геть не те чого бажав Чон Мьон, але йому принаймні вдалося вступити до клану.

Є багато проблем, які доведеться вирішувати, але хіба це не є лише перший крок на шляху в тисячу миль?

Яким би складним не було завдання, немає нічого, що неможливо було б зробити, якщо це вирішувати крок за кроком. Більшість проблем у світі можна вирішити таким чином…

— Що це за місце?

В цьому й була проблема.

Там, де зараз знаходився Чон Мьон, у минулому була зала. Але її вигляд змінився, і колишню залу перетворили на гуртожиток.

Якщо пам’ять йому не зраджувала, то на горі Хва ніколи не було подібного житла. Новачки щойно прийняті до клану починали жити зі своїм Вчителем.

Тоді що ж він робив зараз?

Не схоже на місце, де я лишатимусь, доки не потраплю під крило іншого вчителя.

Під яким кутом не глянь, це виглядало як місце призначене для життя.

Невже я тут сам?

Чон Мьон залишив свою кімнату.

Кімнати вишикувалися одна біля одної обабіч вузького коридору. Тепер він мав вигляд геть відмінний від минулого.

Чон Мьон відчинив двері до сусідньої кімнати. І побачив там одяг та інші предмети.

Тут хтось живе? — Чон Мьон просунув голову в щілину відчинених дверей. — Хто наважиться жити в такій безладній кімнаті?

— Ти хто такий?

Чон Мьон озирнувся.

Лишенько!

Він навіть не помітив, що хтось наближається! Це було помилкою.

А, забув, я ж зараз не володію бойовими мистецтвами.

Попри те, що він увійшов до клану Хвашань, він ще не почав вивчати бойові мистецтва. В наслідок цього лише його тіло зміцніло після вдосконалення Ци, яке було лише фундаментом...

Направду кажучи, єдине, що він міг зробити зараз, це зібрати внутрішню Ци, яка до того ж була горобчику по лікоть. Це означало, він і близько не стояв із собою минулим.

— Хто ти, сволото? Шпигуєш в чужій кімнаті? Злодюжка?

Який зухвалий.

Говорила дитина приблизно того ж віку, що й Чон Мьон. На його крик збіглося ще більше дітей.

— Що?

— Чо Ґулю! Що таке?

Дитина, на ім'я Чо Ґуль, вказала на Чон Мьона.

— Цей виродок підглядав у мою кімнату.

— Хто він такий?

— Виглядає як новачок?

Чон Мьон подивився на стелю.

І чому тільки я переродився? Для того щоби доводилося опинитися в такій жорстокій ситуації?

Було боляче бачити, як діти тицяли у нього пальцями та називали його як їм заманеться. Бо з точки зору віку, Чон Мьон був їхнім прадідом.

Звісно, вони ніяк не могли цього знати.

Але як він мав порівняти лагідних і дисциплінованих студентів гори Хвашань з нинішніми учнями, які користувалися своїми вустами, наче місцеві бандюгани?

Коли він було відкрив рота, відгукнувся парубок з розпатланим волоссям.

— Що тут коїться?!

— Угх.

— Вчителю Ун Ґиме!

Почувши низький голос ззаду, діти розступилися. Зі сходів спустився кремезний чоловік.

В його обличчі та жестах помітна незграбність. Очевидно, що ця дитина досі жодній людині не заподіяла шкоди.

Коли його гукнули, Ун Ґим озирнувся навколо своїми гострими, схожими на меч, очима, які виправдовували його ім’я.

— Чого ви всі галасуєте в тренувальні години? Хіба це прийнятно?

— Ні, все не так… Моя форма забруднилась, я прийшов переодягнутися.

— Як ти смієш мені виправдовуватися!

— Вибачте…

З переляку діти відступили на крок назад. Тим часом усі глянули на Чон Мьона.

— Ти?

— Чон Мьон.

— Ти, мабуть, новий жилець пансіонату «Цвіту Білої Сливи».

— Пансіонат «Цвіту Білої Сливи»?

— Це — пансіонат «Цвіту Білої Сливи». Гуртожиток, в якому живуть учні гори Хвашань. Ти не чув про це?

— …гуртожиток?

Чоловік насупився.

—  Хіба не знаєш, що до старших потрібно говорити шанобливо?

— Ах, так. Я прошу вибачення.

Спокійно… Заспокойся.

… А шляк би трафив. Знову не подумав. Діти, які за моїх часів навіть не піднялися б на гору Хвашань, тепер стали Майстрами.

Все це так заплутано.

Щоб обіймати посаду вчителя, ця людина повинна бути справді кваліфікованою. А отже, йому справді доведеться тут працювати.

— Ти теж, ходімо.

— Га?

— Незалежно від того, коли ти вступив, необхідно практикуватися. Завдання учня — ніколи не гаяти час.

Чон Мьон не міг не погодитися з твердженням.

Щоб змінити поточну жахливу ситуацію, Чон Мьону треба якнайшвидше зміцнитися. А для цього потрібне було середовище, де він міг би зосередитися на тренуваннях.

Проблема полягала в тому, що його намагалися навчити базовим бойовим мистецтвам, які для Чон Мьона були абсолютно марними.

— Ходімо.

Чоловік пішов першим, і юрба дітей рушила за ним. Проте один все ж озирнувся.

Той, кого звали Чо Ґолем.

— Побачимося сьогодні ввечері.

Чон Мьон не відповів.

— Я навчу тебе гарних манер.

— …Так-так, звісно.

— Навіть не думай тікати.

— Звісно, приходь.

— Ти справді!..

— Чого застрягли?!

Дитина, злякана криком Ун Ґима, гукнула:

— В-вже йду, вчителю!

Побачивши, як дитина біжить попереду, Чон Мьон зітхнув.

— Треба добре про них піклуватися.

Всі вони були нащадками цього клану.

Але, звісно, і Чон Мьон проявляв прихильність не так, як інші.

— Вони на це заслуговують, — посміхнувся він, наздоганяючи решту дітей.