Дідько… Хвашань у руїнах (3)

Старійшина Хьон Чон клану Гори Хва збентежено поглянув на Ун Ама.

— Хочеш сказати, він прийшов сюди сам?

— Так.

— А тоді знепритомнів у храмі Окчон?

— Схоже, у нього не було змоги як слід попоїсти протягом підйому на гору. Природньо, що він виснажений.

— Певно так, — всміхнувся старійшина.

Гора Хва мала багато крутих схилів, що робило сходження на неї важким навіть для дорослого, що вже казати про дитину.

— Де зараз та дитина?

— Я переніс його до зали Сливового цвіту. А ще покликав Ун Чина, аби той оглянув його та сказав, чи є інші проблеми, крім перевтоми.

— Добре, — кивнув чоловік.

Хай там що, нині цей хлопчина  — гість Хвашань.

— Але хіба не дивно, що дитина сама-самісінька забралась аж сюди? Невже за цим немає жодної передісторії?

— Я збирався розпитати його після відвідування Окчона, та, як ви знаєте, хлопчина знепритомнів, тож у мене не вдалося.

— Розумію.

— Проте…

— Гм?

Ун Ам насупився та пояснив Хьон Чону про квітку «Цвіту Сливи».

— «Продали»? — Хьон Чон зацікавлено схилив голову.

— Так.

— Він сказав це перед тим як знепритомніти? Гм-м-м, — старійшина погладив свою бороду.

— Звичайно, я міг неправильно розчути. Словом, це довга історія. І це була не єдина дивна річ. Перш ніж я встиг у нього щось запитати, він спитав, чи є я майстром бойових мистецтв Хвашань. Хіба це не означає, що він прийшов, аби приєднатися до нас?

— Певно, що так.

— Цікаво, які у нього наміри та що на думці…

— Хвилюєшся? — всміхнувся Хьон Чон.

— Та ніби ні…

— Що дивного в тому, що він знає місце розташування Хвашань? Цей клан лишив свій слід в історії. Не дивно, що люди його пам’ятають.

— Справді.

— Крім того, він може бути нащадком Хвашань.

— Ах…

Ун Ам кивнув. Оскільки Хвашань витіснили з Великих Кланів, багато людей залишили клан. Мало хто залишився, щоби розділити його долю до кінця. Якщо цей хлопець походив від когось із них, ми про це дізнаємося.

— Якщо ти хвилюєшся, що він прийшов, аби щось вкрасти, то хіба ж у нас лишилося бодай щось для крадіжки?

— Старійшино… — Ун Ам спохмурнів.

Однак Хьон Чон цього не побачив.

— Таки продали, — похитав він головою і всміхнувся. — Так, саме так… Можливо, він походить від колишнього пращура клану, оскільки, здається, знає, чим раніше був храм Окчхон. Певно, дитині стало соромно.

— Старійшино.

— Годі, це правда. Ми продали її. Немає чого соромитись.

Можливо, краще не говорити, — сковтнув слину Ун Ам. Він не розповів лідеру усе, що сказав хлопець.

«Продали! Недоумки!» Чоловіку стало цікаво, як на це відреагував би старійшина.

— Гаразд, приведи хлопця до мене, як тільки прокинеться.

— Так, старійшино.

Хьон Чон поринув у свої думки.

«Продали» — ці слова були йому мов сіль на рани.

Пращури мені ніколи не пробачать.

Як би він не хотів врятувати гору Хва, як він міг зустрітися зі своїми предками після того, як продав саму історичну суть Хвашань? Боляче думати про…

Я не дозволю назві Хвашань канути у забуття за мого життя.

Обличчя старійшини Хьон Чона було похмурим. Проблиску світла не було навіть у снах: він щоденно і щонічно працював, аби утримувати Хвашань на плаву. Та з кожним днем його надія поволі згасала.

Ун Ам тихенько встав.

— Я піду.

— Мг.

— А, — він зупинився вже на виході. — Старійшино.

— Гм?

— Що робити, якщо це дитя захоче приєднатися?

— Приєднатися… — клан Хвашань нині більше не приймав учнів. Але все було б інакше, якби віг виявився нащадком одного з пращурів. — Цього не станеться, — твердо кивнув Хьон Чон.

— Зрозуміло.

— Стривай.

— Так, старійшино?

— Як звати цю дитину?

— Чон Мьон. Його звати Чон Мьон.

— Чон Мьон… — старійшина насупився. — Гаразд. Можеш йти.

— Так.

— Чон Мьон… 

Він мав таке ж ім’я, як і один із колишніх мечників клану Хвашань.

— Дивно.

Дуже дивно.

— Якби він досі був живим…

Якби ж тільки знаменитий Святий меча Сливового Цвіту пережив ту криваву баню, доля гори Хва була б геть іншою. Та попри те, що це були лише безглузді мрії, Хьон Чон не міг собі зарадити.

— …Стільки боргів.

Старійшина, як ніколи, відчув себе самотнім.

***

— Кляті виродки, — сипав прокльонами Чон Мьон. — Продали її, бо більше нічого не лишилося?

Лише думки про це зводили його з розуму.

Навіть якби ви помирали з голоду, не варто було її продавати. Якою пошарпаною вона б не була…

Втім, учні вже давно померли… А юні нащадки гори Хва нічого і знать не знають…

Точно…

Але ж навіть якщо Хвашань у руїнах, не можна ж було таке продавати…

— Ні, все ж краще, ніж повний занепад.

Бачили б пращури, вони неодмінно облаяли б Чон Мьона: жоден майстер бойових мистецтв не повинен бути схиблений на матеріальних благах. Він і сам це знав. Добре знав.

— Лайно, — застогнав хлопець.

Чон Мьон дивився вниз на гірський хребет. Щоразу, коли він відчував розчарування, то підіймався на сусідню гору й дивився на Хвашань. Від вигляду нескінченних вершин, що, мов мечі, здіймались крізь хмари, його дух піднімався. Але нині…

— Паскудство.

Стан Хвашань був жахливим. Все пішло шкереберть. У Чон Мьона скручувало живіт щоразу, варто було помітити, що чогось бракує.

— Клан занепав… — хоча, радше вже, «був у руїнах», ніж «занепав». — Все, що мало хоч якусь вартість — продали.

Іншими словами, практично все, що було в клані Хвашань. Безсумнівно, Окчхон був останнім місцем, до якого вони доторкнулися — коли Чон Мьон побачив храм Окчхон, то зрозумів, чому це місце було таким занедбаним. Вони були настільки бідні, що витягли та продали блакитні камені.

— …Точно. Я все розумію. Це ще гаразд, але… 

Що сталося з бойовим мистецтвом Хвашань?! 

Чон Мьон покотився підлогою поза межі залу. Він би помер, якби впав з такої висоти, але гаразі це була далеко не найважливіша причина для хвилювання.

— Той старий… навіть не третьосортний учень?..

Поговорімо про долю. За звичайних обставин Чон Мьон не зміг би зрозуміти рівень Ун Ама: яким би могутнім він не був у минулому, нині він був всього лише дитиною. 

Втім, з першого ж погляду Чон Мьон оцінив рівень здібностей чоловіка. Справа була не в тім, що у нього було настільки наметане око — просто саме настільки слабким був Ун Ам. За часів Чон Мьона чоловік ніколи навіть учнем і не став би.

— Що ж робити?..

Він навіть не уявляв, з чого почати. Звісно, варто було б почати з найкритичнішого, — проблема полягала в тім, що цьому «критично» кінця-краю не було. І це — Хвашань?

Чи варто сказати їм, що я той самий Чон Мьон? Та ні, вони ж мене проклянуть. Ще пощастить, якщо після такого вони не поб’ють мене та не викинуть геть, як того собаку…

Сам Чон Мьон на їх місці теж не повірив би.

Але припустимо, що вони повірять. Припустимо, що вони поставляться до нього з терпінням і попросять довести правду своїми бойовими мистецтвами.

Я не маю на це сил.

Чон Мьон був як ходячий скарб. У нього були всі знання, щоб відродити клан, але бракувало сили, аби себе захистити. Він добре розумів, що не всі такі хороші, як його сахон. А що як Чон Мьон комусь не сподобається, і той вирішить прибрати його зі шляху? Тоді його друге життя просто так марно вкрали б.

Це теж було б недобре.

— Тоді доведеться відроджувати клан, не викриваючи себе, — або принаймні приховувати особистість, доки він не матиме засобів, щоб захиститися. — Боротися з сектою Небесних Демонів і те було легше…

Він гірко розсміявся. Задля порятунку себе та Хвашань, йому доведеться розвивати бойові мистецтва і навчати людей навколо. Дуже хотілося почати з того, щоб натовкти людям боки, але…

— …Якби знав, що так станеться, не біг би сюди, як курка до яєць.

Я зобов'язаний горі Хвашань.

Єдина причина, чому він міг називати себе найкращим мечником свого часу, — це клан Хвашань. Проте він нічого не віддав горі Хва, лише честь перемоги над Небесним Демоном. Втім, через це Хвашань також опинилася на межі знищення. Хіба ж він міг зараз просто закрити на це очі? Не міг.

— Ох, сахоне… — з жалем похитав головою Чон Мьон.

У блакитному небі йому бачився сахон Чан Мун, який усміхався йому.

— Зрештою, це клан Хвашань

— Ух…

Чон Мьон підвівся.

Якщо я не хочу, щоб сахон вколошкав мене в загробному житті, маю принести користь клану Хвашань.

— Дідько, хто сказав, що в цьому світі є щось неможливе?

Коли він тільки почав вивчати бойові мистецтва клану Хвашань, хіба ж хто міг подумати, що він стане величним майстром? Тоді всі вважали, що буде за щастя, якщо він не здійматиме зайвого галасу. Та всупереч їхнім холодним поглядам, Чон Мьон здобув неабияку славу.

Кидати виклик неможливому — моя спеціалізація!

— Я зроблю її найкращою в Мурімі! — пристрасно поклявся Чон Мьон, очі його палали.

У всіх на горі Хвашань спиною пробіг морозець.