Дідько... Хвашань у руїнах (2)

— Га?..

Чон Мьон озирнувся.

Тут є люди!

Після подорожі тривалістю в місяць це було пречудовою новиною. Хтось таки жив на нібито зруйнованій горі Хва!

Важкі понівечені дерев’яні двері на зношених петлях зі скрипом прочинилися, і з-за них визирнув чоловік у чорному одязі.

— Що? Дитина?

Чон Мьон не сумнівався, що цей чоловік практикував бойові мистецтва: за останній місяць його майже ніколи не називали дитиною.

— Що? Жебрак?

— Жебрак мандрує сам?

— Жебрак.

Людям було байдуже, старий жебрак чи молодий — зрештою, це лише волоцюга. Втім, цей чоловік не зважав на пошарпаний одяг та краплі поту на обличчі Чон Мьона, і вбачав у ньому звичайну «дитину».

— Ти сам сюди прийшов? — спантеличено озирнувся чоловік. — Як тобі вдалося самому дістатися сюди?

— Е-ем… ну… — запнувся хлопець.

Я просто взяв і видерся?

Йому хотілося сказати, що немає нічого неможливого з певною часткою наполегливості, але вирішив, що в поточній ситуації це навряд піде на користь. З таким худорлявим тілом будь-які його виправдання викличуть сумніви. А втім, нащо йому виправдовуватися? Головне взяти ініціативу в розмові.

— Набагато важливіше, мені треба дещо вас запитати.

— Га?

Чоловік повів очима. Дивно вже було й те, що дитина прийшла сюди сама, а тепер вона ще й починає розпитувати.

— Ви — майстер бойових мистецтв клану гори Хва?

— Ти знаєш про Хвашань?..

— То я маю рацію?

— Так, все правильно.

Ще не пізно! — з полегшенням зітхнув Чон Мьон. — Вона на межі руїни…

Принаймні клан ще не остаточно зруйновано, а зараз це було найголовнішим.

У будь-якому випадку, наш спадок не канув у Лету.

Чон Мьон глибоко вдихнув.

— Перш за все, гора Хва…

— Заходь поки що.

— Га?

Хлопець витріщився на добру усмішку чоловіка.

— Сонце вже заходить.

— Га?..

І правда, вечоріє.

— Ночі на горі Хва холодні. В тебе і так був важкий день — якщо ризикнеш провести ніч надворі, ймовірно, замерзнеш до смерті. А спускатися з гори зараз немає сенсу. Наразі ми не приймаємо гостей, але я не можу дозволити тому, хто знає про гору Хвашань, ночувати просто неба.

Очі Чон Мьона округлилися. А чи не занадто легко це було?

…Якщо подумати, то побоюватися Чон Мьона й справді не було жодних причин. Хто буде насторожі до такого кволенького жебрака, як він?

— Якщо ти прийшов сам, а інших планів не маєш — заходь. Пізніше вислухаємо, що ти маєш сказати.

Чон Мьон був трохи ошелешений, але від цих слів в грудях у нього занило.

Точно. Ось воно. Ну подумаєш, не заробили собі ім’я мечем? Клан гори Хва був відомим ще до того, як підняв меча. Від Хвашаню ледве щось залишилося, але полум’я могутнього клану так легко не згасити.

— Тоді я завдав вам клопоту, — поважно схилив голову він.

— Заходь, — усміхнено запросив чоловік.

— Так. Але перед цим, я… — Чон Мьон замовк на мить. Як представитися? Це ж не викличе сумнівів, правда? — Мене звати Чон Мьон. Якщо це не надто грубо, чи можу я взнати ваше ім’я, майстре?

— Чон Мьон, хах… Гарне ім’я. Я Ун Ам.

Родина Ун. Очі Чон Мьона спалахнули. Певно, родина змінилася? Якщо він з родини Ун, то має бути якимось правнуком?

Родини були несумісними і не могли існувати водночас. В один період були Чон, в інший — Ун. А оскільки до цього часу мало б змінитись чотири покоління, певно, зараз настав час родини Ун.

Тоді, він ніколи не чув про мене.

Останні учні гори Хвашань, які знали Чон Мьона, належали до інших родин, тому чоловік на ім’я Ун Ам, що зараз був перед ним, знати про нього не міг.

Здавалося, ніби минуло купа років відтоді, як Чон Мьон востаннє проходив крізь ці ворота. Сахон привів його на гору Хва ще до того як він був спроможний самостійно ходити, а тепер Чон Мьон повертався сюди за власним бажанням.

Він зробив глибокий вдих. Зважаючи на те, в якому стані вони залишили гору Хвашань, та обставини його повернення, не дивно, що гора Хвашань була змарнілою. Ні, навпроти, це було очікувано — і в цьому не було провини нинішнього покоління. Вони не винні, що старших знищили, коли вони ще були дітьми.

Іншими словами, у Чон Мьона не було причин гніватися на цих людей. Більш того, він мав би їх пожаліти. Якби Чон Мьон опинився у такій самій ситуації, чи захищав би він гору Хвашань? Певно, він залишив би її позаду і подався б до клану Удан. Хіба не так вчинила б будь-яка людина при здоровому глузді?

Точно. Яке я взагалі маю право карати цих дітей?

Чон Мьону було соромно. Що б не трапилося, він мусив взяти на себе відповідальність.

— Ху-у…

Чон Мьон нарешті опинився всередині.

Ах, — подумки зітхнув він. Саме тут він крок за кроком опановував своє мистецтво меча. На цій потрісканій підлозі з блакитно-білого каменю…

— Га?..

Він потер очі. Блакитно-білий… ні, куди він подівся?! Чому під його ногами земля, вкрита багнюкою?

Сахону так не подобалася багнюка перед головними воротами клану, що він вирішив перекрити її дорогим блакитним каменем. І попри те, що учні весь час нівечили його під час тренувань, сахон так і не став його прибирати.

Тоді куди зник весь камінь? Невже нинішній лідер клану прагматичніший за сахона Чан Муна?

— У-ух…

Щось підказувало йому, що це тільки початок куди більшого головного болю.

Зберігаймо спокій. Спокійно. Не психуй. Який сенс нервувати через якісь блакитні камені? Правильно. Це лише камінь. Яким би дорогим він не був, це просто блакитні шматки каменю. Навіть якщо сахон картав учнів за те, що ті лишали на ньому чисельні подряпини, це все одно був лише камінь… Люди народжуються, помирають, те саме й з камінням; каміння теж з’являється і зникає, як і людина… Так, що люди, що каміння, приходять та йдуть. У будь-якому випадку! Можливо, його продали. Для Хвашаню було важливіше вижити, ніж захищати якесь там каміння. Так, це найважливіше… Нумо заспокоїмося.

Чон Мьон повільно та глибоко вдихнув.

Велика подяка та шана тим, хто вберіг гору Хва, продавши це каміння…

Куди подівся Небесний золотий палац?! Де він?! Не бачу! Якого біса? Це ж споруда, а не жива істота, не міг же він просто втекти?!

Але як Чон Мьон не дивився, замість Небесного золотого палацу перед його очима була лише безплідна земля.

— Ем…

— Так?

— Т-там… — тремтячим пальцем хлопець вказав туди, де мав бути Небесний золотий палац. — Т-те місце здається якимсь дивним… там щось було?

— О, схоже маєш гостре око. Раніше там був палац.

— «Був»? Де дівся?

— Ха-ха. Це не та історія, яку варто розповідати такій юній людині, як ти.

Гей, розкажи мені! Я знаю це місце краще за тебе!

— Гадаю, це залишки старої слави. Щоправда, мені, як майстру бойових мистецтв, соромно таке казати.

— Слави, бляха…

— Перепрошую?

— Нічого.

У Чон Мьона просто не було інших слів. Вивіски — немає, блакитних камінів — немає, найкращого місця клану — й поготів. Куди не глянь, всюди розруха.

І це Хвашань? Ось це?

Та легше було повірити що це місце належить мерзенним виродкам з Демонічної секти.

— У-угх…

— Щось не так?

— Ні, нічого. Зовсім нічого.

Проте з кожним вдихом Чон Мьону ставало дедалі складніше дихати.

— Здається, у вас тут трохи… ну… безлюдно.

Ун Ам сумно всміхнувся. Його гіркий вираз обличчя викликав біль на серці Чон Мьона.

Звісно… Очевидно, що так все і було. Люди, що, як Ун Ам, захищали Хвашань, найбільше постраждали від її занепаду. Була б у них змога, хіба вони цього допустили б? Чи не вірність змушує їх лишатися тут навіть тоді, коли він клану лишилася тільки назва?

Ви, певно, багато страждали.

Одна тільки думка про це тяжіла у нього на серці. Як би гірко Чон Мьонові не було, це було ніщо в порівнянні зі скорботою тих, хто всі ці роки намагався захистити клан.

— Ходи сюди.

— Гаразд…

— Коли приходить гість, правильно одразу дати йому місце для відпочинку, однак Хвашань — це клан, і тут є правило, якого гості мусять дотримуватися. Розумію, що ти, певно, хочеш відпочити, але спочатку ти маєш віддати шану.

Чон Мьон слухняно кивнув, і Ун Ам відвів його в місце схоже на святиню.

Хоча на горі Хва знаходилося кілька важливих храмів, не буде перебільшенням назвати храм Окчон — найважливішим з них. Чон Мьон не збирався відмовлятися від вчень гори Хвашань, тому єдиним правильним рішенням було увійти та помолитися. Він був навіть вдячний, що Ун Ам запропонував це в такі важкі для нього часи.

І все-таки він не був готовий побачити храм зсередини. Вся гора Хва була в руїнах — хіба храм міг бути інакшим?

Що б там не було, не варто надто дивуватися…

Він набрав повітря у груди.

— Сюди.

Чон Мьон зібрався з думками й увійшов до храму.

А тоді завмер. Окчон був обчищений під нуль. Єдине, що він побачив, — це портрет, кадильниця та деякі дрібні предмети.

Такий порожній. Порожній… Чон Мьон затремтів. З його грудей вирвався стогін.

— Д-де…

Де золоті свічники, подаровані імператором Цзинь? А золоті сувої, дбайливо розписані предками?

Але не це найбільше здивувало Чон Мьона.

— Ц… це…

Неможливо. Ні… Куди вона поділася?

Чон Мьон насилу підніс тремтячий палець.

— Т-там має бути квітка, хіба ні?

— Квітка?

— Так!.. Квітка!

— Звідки знаєш?

— Т-тож вона була там, правда?.. Куди поділася квітка?

Ун Ам допитливо нахилив голову. У нього було багато питань до цієї дитини, але її спотворене болючим виразом обличчя просто благало про відповідь.

— Так, була там одна. Цвіт сливи з дорогоцінного білого металу.

— Так! Та квітка! Куди вона поділася?

— Її було продано.

— Га?..

— У неї не було якоїсь практичної користі, і вона не вписувалася в атмосферу клану. До того ж знайшовся торговець, який захотів її придбати, ось ми і продали її за хорошу ціну.

— П-продали…

— Так, але ти…

— Ху-у… Ху-у! Ви що?! — вирячив очі Чон Мьон. — Ху-у…

Запашний білий цвіт сливи, разом із Божественним мечем Фіолетового Світанку, був одним з двох священних предметів клану. Він не сяяв, як золото, і не блищав, як срібло, але казали, що він ніс у собі дух гори Хва.

І ці божевільні продали його!

Є ж інші речі, які можна продати! Продали! Недоумки!..

Шок та втома геть звалили Чон Мьона з ніг. Він майже бачив перед собою нажахану постать сахона Чан Муна.

Занепав. Клан гори Хва занепав. Хвашань знищена вщент.

Сахо-о-оне-е!

Чон Мьон втратив свідомість.