Дідько... Хвашань в руїнах

— Нарешті! — Чон Мьон сперся на палицю, яку використовував замість тростини. Нарешті перед його очима постала велична гора Хвашань. — Наре-е-ешті!

Він дав волю сльозам. Наскільки важко було сюди дістатися? Будучи в тілі дитини, він стільки разів дивився смерті у вічі, що й звичайній людині стільки не доводиться. Переважно це були здебільшого звичні для подорожі речі: виснаження та голод. Проте, це також було небезпечно, хіба ні?..

Після всіх жахливих випробувань Чон Мьон нарешті досягнув гори Хва!..

— ...Нарешті…

Якби він записав всі пережиті труднощі, це стало б епопеєю героя… ну або епопеєю жебрака.

Звичайно, Чон Мьон не міг ігнорувати зношеність свого тіла. Попри те, що він накопичив Ці, енергія, яку слід було використати для розвитку його тіла, витрачалася на ходьбу та біг. Його тіло зовсім не зміцніло — постійний біль у суглобах змушував Чон Мьона кривитись від болю.

Навіть його і без того пошарпаний одяг перетворився на клаптики, що ледь прикривали тіло. Здавалося, що багно та пил вже в'їлася в його шкіру та рани.

Але це все було неважливо. Чон Мьон досягнув гори Хвашань.

Я розіб’ю голову кожному, хто скаже, що переродження дає дивовижне життя. — Чон Мьон несвідомо заплющив очі. — Все-таки важливо те, ким ти відродишся.

Якби він знав, що переродиться жебраком без батьків чи храму, який прийняв би його, він волів би не перероджуватися взагалі.

Але тепер страждання скінчились!

Він нарешті дістався гори Хва! Отже, тепер він на власні очі побачить: що, в біса, сталося з Хвашань?

— Уперед!

Чон Мьон енергійно штовхнув свою тростину і почав сходження на гору.

Невдовзі…

— Хааа! Хааакхх!

Чіпляючись за схили, Чон видерся на скелю. Здавалося, його легені ось-ось розірвуться.

— Що це за випробування таке?...

На цій горі?... На настільки важливій горі?.. У чому сенс такого шляху?...

Він пам’ятав сповнені запахом пахощів шляхи до Шаоліня та клану Удан, але він не побачив жодної людини, яка б відвідувала гору Хва.

Чон Мьон сумно подивився вниз. Перед його поглядом простягалися безкраї скелі. Чи було це перебільшенням? Звісно, адже не існує нічого нескінченного. Але він вже здійнявся понад хмарами! Ця клята гора була настільки високою, що навіть лишивши хмари позаду, доводилося йти далі!

Це була вже не дорога.

Якщо це дорога, то я кісен*, а не мечник.

*[1] корейський аналог гейші

Хіба можна назвати дорогою те, по чому треба дертися рачки?

— Дідько!.. Хто додумався побудувати клан на вершині цієї гори?

Чон Мьон хотів знайти та допитати цих навіжених людей, що породили цю ідею, щойно досягнувши гори Хва. Проте, здавалося, у нього не буде такої нагоди.

— Сахоне, хіба гора Хвашань не сприятливе місце? Хіба її вершина не має подобу меча? Здається, клан закріпився в гарному місці.

— Бляха…

Мечоподібна вершина? Дуже мечоподібна. Рубає ноги, як той меч.

Ходив поголос, що гора Хва була найкрутішою з п’яти гір. Лише втративши змогу використовувати бойові мистецтва, Чон Мьон по-справжньому зрозумів чому.

— Я дійсно помру.

Це не було жартом — він був повністю переконаний, що його життя висить на волосині. Кінцівки вже відмовляли, хоча попереду був ще такий довгий шлях. Та побачивши наскільки спорожнілим був його шлях, він зрозумів, наскільки сильно постраждала Хвашань.

Чон Мьон застогнав та сперся об скелю.

Але він вже не міг здатися! Який сенс здаватися після всіх подоланих труднощів?

Якщо є гора, то чоловіча справа піднятися на неї! Зійди на неї з наполегливістю та мужністю!

…Правда була в тому, що спускатися вниз було ще небезпечніше.

… Набагато небезпечніше.

***

Рука вчепилася в край скелі. Ослаблені запорошені кінчики пальців підняли решту тіла.

— Ах! Вмираю!

Чон Мьон плюхнувся на спину, ледь забравшись на вершину.

— Ха-а, ха-а! Ледь не впав!

Хмари лишилися далеко позаду. Після подолання такого шляху, ще й у тілі дитини, можна було хіба що похвалити себе.

Це було нелегко. Це справді було нелегко. Добре хоч більше не треба було спускатися, лишалося тільки знайти клан.

Так-с, нумо подивимось…

Чон Мьон насилу підвівся й озирнувся. В сторону дороги до самого піку. Трохи далі простягався клан Хвашань. Маленькі ніжки Чон Мьона затремтіли, а серце затьохкало. Після ста років він нарешті повернувся на гору Хвашань.

— Звичайно, минув лише місяць, по тому, як я тут опинився…

 Але скажімо сто років, аби звучало крутіше.

Підійматися було неважко. Чонмьонове тіло було виснажене, але думки про Хвашань надавали йому сил.

Погляд на черепицю головної брами сповнював ностальгією. Ріки та гори могли змінюватися, але ці плитки — ніколи. Їхні плавні вигини досі передають дух клану Хвашань. Правильно, на тій старій черепиці…

Га?

Старій?

І там бракує плиток?

Чон Мьон потер очі.

Йому здалося?

Та скільки б він не тер, а антураж не змінився. З кожним кроком напівзруйнована брама вимальовувалася тільки чіткіше.

Чон Мьон зупинився.

Першим, що бачили відвідувачі приходячи до Хвашаню, була головна брама. Навіть якщо оздоблення було пошкоджено, парадну браму завжди тримали пишною та охайною. Але це була брама гори Хва. Вона мала скромну та прагматичну конструкцію, що чудово передавала дух гори Хва. Тож її принаймні тримали охайною.

На що я дивлюся?

Розкидана довкола плитка, вкрита незрозумілими написами. Вже її варто було б замінити, а потріскані почорнілі та нефарбовані стовпи брами і взагалі жахали!

П-павутиння…

Це він ще міг зрозуміти, адже її необхідно було повсякчас знімати. Однак чому її залишили на самому помітному місці? 

Та точка вогняного дракона…

— Куди зникла табличка? Вивіска… куди вона поділася?! 

Хіба вивіска не символізувала сам клан? Куди вона, в біса, поділась?! На воротах не було напису «Клан Великої гори Хва»!.. Вивіски, що її сахон щоранку начищав до блиску! Куди вона поділася?!

Ноги Чон Мьона знесилили. Він ледь дошкандибав до головної брами, але слів у нього не залишилося.

— Клан Хвашань? З того що я чув, він був знищеним. Хіба вони не були відомі в минулому? Чув, вони вбили Небесного демона Чхон Ма, а тоді занепали. Вони ще існують?

— Знищений?.. клан Хва? — голос Чон Мьона тремтів. — Ні, що це ще за маячня?

Інші впали б у розпач, але Чон Мьон намагався стримати своє роздратування.

Хвашань, знищений! Дідько! Не щось інше, а гора Хва? Хвашань?

— Боже… Хвашань занепала. Гора Хва у руїнах…

 Як би він не намагався, йому було несила заперечувати реальність. Чон Мьон, вражений і приголомшений, змушений був визнати правду.

— Сахоне Чане Муне! Чому так сталося? Чому! Чому це сталося? Ах, ця задушлива тиша! Угх-х!

Гора Хва й справді могла бути зруйнованою. Дорогою сюди він ані слова не почув про Хвашань. Час від часу йому доводилося чути про Удан, Шаолінь або навіть менші клани, але жодного слова про Хвашань.

— Саме тому я казав тобі діяти помірковано, сахоне.

— Ух, шибайголово. Хвашань — клан. Який сенс він воїнів, які стирчать в горах і поводяться як великі цяці? Той, хто ігнорує біди інших, не має права говорити про власні труднощі…

— Все одно варто було стриматися!

Старійшини, учні та навіть інші великі воїни були вбиті в тій битві. Численні клани відсилали усе найкраще, але не було клану, який втратив би стільки ж, скільки Хвашань.

Старійшини, які мали очолити секту загинули разом з учнями, які мали стати їх наступниками… Вони всі померли. Лишилися лише наймолодші учні, яким потрібно було ще вчитися й вчитися, і які ще не опанували бойові мистецтва. Хто ж тоді мав нести ношу імені Великого Хвашаню?

— ...Отож.

Його надії розлетілися на друзки. Трощилися, як та головна брама.

Гора Хвашань була знищена.

— Сахоне-сахоне! Хіба я не казав тобі, що нічого не залишиться, якщо ми сліпо дотримуватимемося правил клану? Бачиш, що сталося? Як ти тепер можеш дивитися решті клану в обличчя на тому світі? А-а-а! Шляк би тебе трафив! — обурення Чон Мьона відлунювало порожньою горою. — З’їхати з глузду просто…

Він повернувся до життя за сто років і виявив Хвашань у руїнах. Він склав своє життя на його захист, але… за що ж він боровся, якщо такий результат?..

Його огорнув розпач.

А тоді раптом пролунав чийсь голос:

— Хто там?