Що це?
Чон Мьон похитав головою, щоб прояснити розум, і одразу ж побачив щось блискуче перед собою.
Га?
Почувся брязкіт металу.
— Тц. Такий молодий, а вже жебрак?
Дзеньк. Дзеньк.
В сторону Чон Мьона полетіли монети.
— Схоже, його конкретно побили. Здається, він скоро помре.
— Який жахливий світ. Бідолашне дитятко.
Га? Що відбувається?!. А… Точно, я ж жебрак, хіба ні? Я й забув.
В очах решти Чон Мьон був жебраком. Та й чого там, у власних очах — також. Він був всього-на-всього дитиною, яка навіть ще повноліття не сягнула. До того ж його побили настільки, що під очима були фінгали, а на одязі запеклася кров… І в такому вигляді він лежав ниць посеред вулиці.
— Уф, без нашої допомоги він не виживе.
— Не можу просто дивитися, як нещасна дитина страждає. Хто спромігся з нею таке зробити?
Обшарпаний маленький жебрак, з недорозвиненими кінцівками й вкритий брудом лежав так, що здавалося, ніби він вмирає. Ні, це не просто здавалося, Чон Мьон й справді вмирав. Хіба інакше з ним могло трапитися щось подібне?
Монети все летіли в його сторону, одна за одною.
— Тц.
— Він же просто нищий, звідки він тут взагалі опинився?
Схоже, у світі все ще лишилися добрі люди. Хоч вони й цокали язиками, а втім, проходячи повз Чон Мьона, кидали йому кілька монет. Дивлячись на ці монети, він не міг стримати сліз.
— Боже! Він плаче. Бідолаха, як же його шкода.
— Піди купи собі локшини на ці гроші.
Вони проявили до нього неймовірну доброту, однак причина, чому Чон Мьон лив сльози, полягала зовсім не в цьому.
Учень великого клану гори Хва докотився до жебрацтва! Як я впав так низько?
Ще кілька днів тому він був найкращим мечником світу. Він ризикував своїм життям та поборов Чон Ма, який збирався розпочати нову епоху хаосу. До цього він був найелегантнішим фехтувальником, який блукав по світу. Але ось він, жебракує. Світ знаходив все витонченіші способи завдати йому болю!
У мене теж є гордість!
Якби він прийняв гроші, то справді перетворився б на жебрака. Благородний фехтувальник великої гори Хва заробляв за життя, хапаючись за щиколотки інших? Ніби він міг отак взяти ці гроші! Це була справді непоборна задача для Чон Мьона.
Чон Мьон мав гордість воїна й ніколи не здавався. Навіть коли йому приставляли до горла лезо, він відмовлявся коритися чи ламатися!
Чон Мьон підняв голову, і стиснувши зуби, прокричав:
— Дуже вам дякую! Благословенні будьте, пане!
Моя гордість вже давно померла. А мені треба вижити.
***
— А-ах!
Чон Мьон погладив свій набитий живіт. Він мав дивний вигляд: зовсім непривабливе і худе, як пуголовок, тіло з опуклим черевцем.
— Їжа викинула самоповагу в смітник… Краще бути жебраком, ніж вмерти!
Через свою маленьку статуру багато з’їсти він не зміг. Йому вистачило лише три галушки, аби об’їстися. В рукаві ще лишалося три монети.
Монети, які він нізащо не прийняв би в минулому житті, тепер виглядали, як справжнісінький скарб.
Ніколи не подумав би, що гроші настільки важливі.
Чон Мьон раптом згадав свого сахона, який наприкінці кожного місяця завжди в агонії хапався за голову.
— Воїн має хоч трохи піклуватися про власний статок!
Якби була можливість повернутися в часі, Чон Мьон запевнив би сахона, що тепер пречудово засвоїв сенс його слів.
— Я так набив шлунок… — пробурмотів сам собі він.
Від згадки про останні хвилини свого працьовитого та одержимого грішми сахона на очі Чон Мьона навернулися сльози.
У будь-якому разі.
— Першочергово треба вижити.
Чон Мьон почухав голову. Він так швидко і без зайвих роздумів пішов, що зараз й гадки не мав, як дістатися до Шеньсі.
Я недооцінив відстань у 2000 миль.
Чон Мьон ще раз обдумав свої діли. Всі його плани базувалися на можливостях попереднього тіла. І хоч головою він розумів, що його тіла та обставини змінилися, швидко пристосуватися до цих змін було нелегко.
У минулому він діставався Шеньсі за півдня, враховуючи те, що він навіть спинявся, аби випити освіжаючий напій в корчмі під горою Хва. Але тепер прямувати до Хвашаню зі своїм знедоленим тілом було надто ризиковано.
Навіть якщо Чон Мьон здатен був перемогти бандитів чи звірів, перед ним все ще стояла величезна проблема: голод. Його бентежило усвідомлення, що шлях, який за його очікуванням був що прогулянка в саду, перетворився на героїчну подорож, яка може вартувати йому життя, яке він тільки-но знову отримав.
Але я не можу жебракувати всім шляхом аж до Шеньсі.
Чон Мьон розгублено почухав потилицю.
— Треба якось розв'язати цю проблему, але спершу треба зрозуміти, що ж мені для цього необхідно.
Коли він вперше прокинувся, то не замислювався про це, але ж з його часу минуло вже сотня років, тож не буде перебільшенням сказати, що Чон Мьон не має жодного уявлення про нинішній світ. Але… як він взагалі мав про нього дізнатися?
— Гей!
Звичайній людині потрібно понад два місяці, аби дістатися до Шеньсі. А з його кволим тілом, Чон Мьону можуть знадобитися всі пів року.
— Гей!
Це жахливо розчаровувало Чон Мьона, який відчайдушно жадав якнайшвидше побачити становище клану Хвашань. Йому необхідно було знайти якийсь вихід, але жодна ідея не йшла в голову…
— Гей, сволото, ти глухий чи що?
— Га? — озирнувся Чон Мьон. Що вже таке?
Звісно, він все добре чув, просто не думав, що це його гукають. Адже ні у кого не було причин розмовляти з кимось нижчим.
Твоє чоловіків з неприємними обличчями дивилися на нього.
Виглядають, як волоцюги.
Схоже, його нинішнє життя тісно переплелося з жебраками.
— Ви це мені?
— Тобі, кому ж ще?! Що з тобою, в біса, не так?! — гидкий жебрак, що стояв перед Чон Мьоном, плюнув на землю. — Не знаю, з якої ями ти виліз, але хто тобі дозволив тут жебракувати?
А що, для жебракування потрібен дозвіл?
— Ти ще малий, тому я збережу твоє життя. Виймай усе, що маєш, включно з грошима, які сховав в рукаві, і залиш це місце по-доброму.
Залишок своїх обмежених коштів Чон Мьон й справді сховав в рукавах, а ось «все, що він мав…» Він глянув на свої долоні. Там були хіба що залишки холодних вареників.
— ...майте Бога в серці, виродки!
Вони й залишки їжі зібралися у мене відняти?!
— Ах ти жебрак!
Жебрак лається на іншого жебрака за те, що він жебрак... Відчуття, ніби він зараз сам собі в око плюнув.
— Так, чекай.
Чон Мьон обережно відклав вареники вбік, а тоді підвівся і виставив руку перед собою, зробивши крок вперед. Тоді назад, і знову кілька разів вперед-взад.
Жебраки, що спостерігали за цією кумедною сценою, закотили очі.
— Що ти робиш?
— А, зачекайте хвилинку, я вже закінчую, — розминаючи руки та ноги, випростався Чон Мьон. — Недосконало, але цього має бути достатньо.
Завдяки цим дивакуватим рухам Чон Мьон зумів відчути відстань та довжину своєї досяжності. Тож він зумів пристосуватися до своїх нових коротких кінцівок. А отже!..
— Я вас дуже засмучу, хлопці, але у мене зуб на жебраків.
— Га?..
— Не розумієте? Ну, що поробиш, так світ влаштований. Життя сумне, воно бентежне. Не варто так злитися, просто прийміть і рухайтеся далі.
— Що ти мелеш, придурку?!
Чон Мьон хруснув шиєю.
— А, ще дещо. Сильно бити можу, бо має слабеньке тіло. Тож натомість битиму багато.
— Божевільний…
В той момент Чон Мьон кинувся вперед, б’ючи кулаком в обличчя першого жебрака.
Угх!
Ідеальний крок. Міцно впершись ногами в землю, він розвернувся в талії, надаючи силу витягнутому кулаку. Він вгатив прямісінько в обличчя жебрака, видаючи звук, схожий на удар бамбуковою палицею по стіні.
Бух!
Той, постраждавши від несподіваного удару, впав додолу. Чон Мьон усміхнувся.
— Ти!
Бам!
Він пнув іншого жебрака.
— Я — святий меча Сливового цвіту великого клану Хвашань, вилупки!
І тоді вся образа, що в ньому накопичилася після перевтілення, нарешті знайшла вихід.
***
— Ш-шановний пане…
— Який я тобі шановний пан? Я жебрак.
— Вельмишановний жебраче?..
— Мене тебе ще раз дзизнути?
Жебраки, отримавши добрячої прочуханки, заскиглили.
Звідки цей монстр взявся?
Так боляче, зараз вмру!
Кілька хуків. Ось і все, що знадобилося Чон Мьону, аби їх приборкати. Їх і без того сильно шокував факт, що дитина нокаутувала трьох дорослих, нещадно їх відлупцювавши.
Знадобиться час, аби звикнути до цього тіла. Проте щоб приборкати їх, знадобилося небагато. Але якби я був у своєму минулому тілі, то одним пальцем перетворив би їх на рисові коржики.
Але зараз йому довелося бити ногами, бігати, котитися і навіть бити руками, щоб провчити жебраків. Один з них весь час підводився, тож Чон Мьону навіть довелося дати йому 38 ляпасів.
Той Чон Паль… Чи Чо Паль?.. Начхати. Того виродка теж треба буде провчити. Аж на кольки беруть, коли думаю про нього. Якби я заздалегідь знав, наскільки короткі мої нові кінцівки! Якби у мене вистачило витривалості підвестися після побиття, я міг би перемогти Паль Чо. Я поспішав повернутися на гору Хва, тому навіть не мав змоги помститися. Колись… Так! Одного дня, я неодмінно спіймаю того жебрака і покажу йому, де козам роги правлять.
— Підводьтеся, дівчатка.
— Гаразд! — вскочила на ноги трійця. Їхнім чолом стікав піт. Всі вони витріщалися на Чон Мьона.
Як не подивись, а він виглядає як немічний жебрак, що навіть мішок рису не підніме.
Безглуздя якесь!
Вони геть не розуміли: Чон Мьон був маленьким й худеньким, слабким і кволим на вигляд; ніхто не очікував, що він битиметься так запекло. Їх просто побили до зірочок перед очима, в той час, як кулак жодного з них навіть одягу Чон Мьона не досягнув.
Але хлопець зовсім не був швидким чи дужим, чому ж тоді вони програли?
— Гей!
— Так!
— Будь ласка, наказуйте, шановний пане! Ні, вельмишановний жебраче! Ой, ні!
Який сенс прагнути порозуміння? На переконання треба час, а ось побиття — справа недовга. Єдине, що мало значення те, що затріщини юного жебрака були жахливо болючими.
Чон Мьон глянув на жебраків і заговорив:
— Я просто спитаю. Чи знаєте ви, як швидко дістатися до Шеньсі?
Жебраки переглянулись і всміхнулися. Помітивши їхні вирази, Чон Мьон відчув певну надію.
— Ха-ха-ха, ви питаєте щось очевидно.
— О? Справді?
— Якби ми знали, нащо б нам було жебракувати? Спитайте принаймні щось путнє.
Чон Мьон глянув на них і зітхнув. Вони мали рацію. Марудна була справа питати дорогу у жебраків.
— Достатньо. Валіть.
— Файно дякуємо!
— Будьте сильні! — схилили голови вони і розвернулися, готові тікати. Ну, принаймні вони спробували.
— Стояти.
Вони миттєво застигнули.
— Так?
— Ви, звісно, можете бігти, але спочатку виверніть кишені й рукави.
Вони мовчали.
— Ви підкралися до мене ззаду, доки я їв, тож з вас монета… ні, десять. Повірте, це краще, ніж знову отримати від мене не горіхи.
Зрозумівши, що хлопець був абсолютно щирим, жебраки вивернули кишені і кинулися навтьоки.
— Тьху, стоп.
— Так?
— Знімайте все, крім спідньої білизни, доки я не поздирав з вас одяг особисто.
Це була жахлива сцена, в якій жебраків пограбували посеред білого дня.
_________
Прим. Maids: Нам терміново потрібні перекладачі! Якщо ви хочете спробувати свої сили або вже маєте досвід, пишіть в телеграм (@NAH_v1p3r).
Далі
Розділ 6 - Дідько... Хвашань в руїнах
— Нарешті! — Чон Мьон сперся на палицю, яку використовував замість тростини. Нарешті перед його очима постала велична гора Хвашань. — Наре-е-ешті! Він дав волю сльозам. Наскільки важко було сюди дістатися? Будучи в тілі дитини, він стільки разів дивився смерті у вічі, що й звичайній людині стільки не доводиться. Переважно це були здебільшого звичні для подорожі речі: виснаження та голод. Проте, це також було небезпечно, хіба ні?.. Після всіх жахливих випробувань Чон Мьон нарешті досягнув гори Хва!.. — ...Нарешті… Якби він записав всі пережиті труднощі, це стало б епопеєю героя… ну або епопеєю жебрака. Звичайно, Чон Мьон не міг ігнорувати зношеність свого тіла. Попри те, що він накопичив Ці, енергія, яку слід було використати для розвитку його тіла, витрачалася на ходьбу та біг. Його тіло зовсім не зміцніло — постійний біль у суглобах змушував Чон Мьона кривитись від болю. Навіть його і без того пошарпаний одяг перетворився на клаптики, що ледь прикривали тіло. Здавалося, що багно та пил вже в'їлася в його шкіру та рани. Але це все було неважливо. Чон Мьон досягнув гори Хвашань. Я розіб’ю голову кожному, хто скаже, що переродження дає дивовижне життя. — Чон Мьон несвідомо заплющив очі. — Все-таки важливо те, ким ти відродишся. Якби він знав, що переродиться жебраком без батьків чи храму, який прийняв би його, він волів би не перероджуватися взагалі. Але тепер страждання скінчились! Він нарешті дістався гори Хва! Отже, тепер він на власні очі побачить: що, в біса, сталося з Хвашань? — Уперед! Чон Мьон енергійно штовхнув свою тростину і почав сходження на гору. Невдовзі… — Хааа! Хааакхх! Чіпляючись за схили, Чон видерся на скелю. Здавалося, його легені ось-ось розірвуться. — Що це за випробування таке?... На цій горі?... На настільки важливій горі?.. У чому сенс такого шляху?... Він пам’ятав сповнені запахом пахощів шляхи до Шаоліня та клану Удан, але він не побачив жодної людини, яка б відвідувала гору Хва. Чон Мьон сумно подивився вниз. Перед його поглядом простягалися безкраї скелі. Чи було це перебільшенням? Звісно, адже не існує нічого нескінченного. Але він вже здійнявся понад хмарами! Ця клята гора була настільки високою, що навіть лишивши хмари позаду, доводилося йти далі! Це була вже не дорога. Якщо це дорога, то я кісен*, а не мечник. *[1] корейський аналог гейші Хіба можна назвати дорогою те, по чому треба дертися рачки? — Дідько!.. Хто додумався побудувати клан на вершині цієї гори? Чон Мьон хотів знайти та допитати цих навіжених людей, що породили цю ідею, щойно досягнувши гори Хва. Проте, здавалося, у нього не буде такої нагоди. — Сахоне, хіба гора Хвашань не сприятливе місце? Хіба її вершина не має подобу меча? Здається, клан закріпився в гарному місці. — Бляха… Мечоподібна вершина? Дуже мечоподібна. Рубає ноги, як той меч. Ходив поголос, що гора Хва була найкрутішою з п’яти гір. Лише втративши змогу використовувати бойові мистецтва, Чон Мьон по-справжньому зрозумів чому. — Я дійсно помру. Це не було жартом — він був повністю переконаний, що його життя висить на волосині. Кінцівки вже відмовляли, хоча попереду був ще такий довгий шлях. Та побачивши наскільки спорожнілим був його шлях, він зрозумів, наскільки сильно постраждала Хвашань. Чон Мьон застогнав та сперся об скелю. Але він вже не міг здатися! Який сенс здаватися після всіх подоланих труднощів? Якщо є гора, то чоловіча справа піднятися на неї! Зійди на неї з наполегливістю та мужністю! …Правда була в тому, що спускатися вниз було ще небезпечніше. … Набагато небезпечніше. *** Рука вчепилася в край скелі. Ослаблені запорошені кінчики пальців підняли решту тіла. — Ах! Вмираю! Чон Мьон плюхнувся на спину, ледь забравшись на вершину. — Ха-а, ха-а! Ледь не впав! Хмари лишилися далеко позаду. Після подолання такого шляху, ще й у тілі дитини, можна було хіба що похвалити себе. Це було нелегко. Це справді було нелегко. Добре хоч більше не треба було спускатися, лишалося тільки знайти клан. Так-с, нумо подивимось… Чон Мьон насилу підвівся й озирнувся. В сторону дороги до самого піку. Трохи далі простягався клан Хвашань. Маленькі ніжки Чон Мьона затремтіли, а серце затьохкало. Після ста років він нарешті повернувся на гору Хвашань. — Звичайно, минув лише місяць, по тому, як я тут опинився… Але скажімо сто років, аби звучало крутіше. Підійматися було неважко. Чонмьонове тіло було виснажене, але думки про Хвашань надавали йому сил. Погляд на черепицю головної брами сповнював ностальгією. Ріки та гори могли змінюватися, але ці плитки — ніколи. Їхні плавні вигини досі передають дух клану Хвашань. Правильно, на тій старій черепиці… Га? Старій? І там бракує плиток? Чон Мьон потер очі. Йому здалося? Та скільки б він не тер, а антураж не змінився. З кожним кроком напівзруйнована брама вимальовувалася тільки чіткіше. Чон Мьон зупинився. Першим, що бачили відвідувачі приходячи до Хвашаню, була головна брама. Навіть якщо оздоблення було пошкоджено, парадну браму завжди тримали пишною та охайною. Але це була брама гори Хва. Вона мала скромну та прагматичну конструкцію, що чудово передавала дух гори Хва. Тож її принаймні тримали охайною. На що я дивлюся? Розкидана довкола плитка, вкрита незрозумілими написами. Вже її варто було б замінити, а потріскані почорнілі та нефарбовані стовпи брами і взагалі жахали! П-павутиння… Це він ще міг зрозуміти, адже її необхідно було повсякчас знімати. Однак чому її залишили на самому помітному місці? Та точка вогняного дракона… — Куди зникла табличка? Вивіска… куди вона поділася?! Хіба вивіска не символізувала сам клан? Куди вона, в біса, поділась?! На воротах не було напису «Клан Великої гори Хва»!.. Вивіски, що її сахон щоранку начищав до блиску! Куди вона поділася?! Ноги Чон Мьона знесилили. Він ледь дошкандибав до головної брами, але слів у нього не залишилося. — Клан Хвашань? З того що я чув, він був знищеним. Хіба вони не були відомі в минулому? Чув, вони вбили Небесного демона Чхон Ма, а тоді занепали. Вони ще існують? — Знищений?.. клан Хва? — голос Чон Мьона тремтів. — Ні, що це ще за маячня? Інші впали б у розпач, але Чон Мьон намагався стримати своє роздратування. Хвашань, знищений! Дідько! Не щось інше, а гора Хва? Хвашань? — Боже… Хвашань занепала. Гора Хва у руїнах… Як би він не намагався, йому було несила заперечувати реальність. Чон Мьон, вражений і приголомшений, змушений був визнати правду. — Сахоне Чане Муне! Чому так сталося? Чому! Чому це сталося? Ах, ця задушлива тиша! Угх-х! Гора Хва й справді могла бути зруйнованою. Дорогою сюди він ані слова не почув про Хвашань. Час від часу йому доводилося чути про Удан, Шаолінь або навіть менші клани, але жодного слова про Хвашань. — Саме тому я казав тобі діяти помірковано, сахоне. — Ух, шибайголово. Хвашань — клан. Який сенс він воїнів, які стирчать в горах і поводяться як великі цяці? Той, хто ігнорує біди інших, не має права говорити про власні труднощі… — Все одно варто було стриматися! Старійшини, учні та навіть інші великі воїни були вбиті в тій битві. Численні клани відсилали усе найкраще, але не було клану, який втратив би стільки ж, скільки Хвашань. Старійшини, які мали очолити секту загинули разом з учнями, які мали стати їх наступниками… Вони всі померли. Лишилися лише наймолодші учні, яким потрібно було ще вчитися й вчитися, і які ще не опанували бойові мистецтва. Хто ж тоді мав нести ношу імені Великого Хвашаню? — ...Отож. Його надії розлетілися на друзки. Трощилися, як та головна брама. Гора Хвашань була знищена. — Сахоне-сахоне! Хіба я не казав тобі, що нічого не залишиться, якщо ми сліпо дотримуватимемося правил клану? Бачиш, що сталося? Як ти тепер можеш дивитися решті клану в обличчя на тому світі? А-а-а! Шляк би тебе трафив! — обурення Чон Мьона відлунювало порожньою горою. — З’їхати з глузду просто… Він повернувся до життя за сто років і виявив Хвашань у руїнах. Він склав своє життя на його захист, але… за що ж він боровся, якщо такий результат?.. Його огорнув розпач. А тоді раптом пролунав чийсь голос: — Хто там?
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!