Як не подивися, а у нього точно клепки порозсихалися, — серйозно спостерігав за Чон Мьоном Ґу Чіль. — Невже це побиття зрештою звело його з розуму?
Цього разу його відлупцювали сильніше, ніж завжди. Ван Чо завжди перегинав з цим палку, але сьогодні він робив це з особливою пристрастю. В такому випадку зграя диких голодних собак, і та була б ніжнішою. Ті, хто зазвичай намагався зупинити Ван Чо, цього разу навіть не стали втручатися, бачачи, з якою жорстокістю той гамселить хлопця. Це якраз Гу Чіля не дивувало.
— Тобто ти кажеш, що я… жебрак?
Його раптом не били по голові?..
Жебрак запитує, чи він жебрак? Це ще що за новий жанр сюрреалізму? Але в дечому Гу Чіль був впевнений: щось з цим хлопцем пішло не так. І не трошки, а абсолютно.
Хлопець часто ухилявся від роботи, тому Гу Чіль знав, що рано чи пізно його таки покарають за це, — йому просто не пощастило, що цей день настав саме сьогодні. В спілці жебраків діяло одне непорушне правило: якщо власноруч не добуваєш їжу, тоді помираєш собачою смертю, або помираєш з голоду чи від побиття. Зазвичай після побиття люди приходили до тями. Але це зазвичай… Цього ж разу перед Гу Чілєм стояло виключення.
— Це правда? Я справді живу в такому місці? Це не може бути правдою.
— …Тобі ще й очі засліпило чи що?
— Га?
— Не доходить? То хоч на одяг свій глянь.
Чон Мьон опустив погляд і побачив на собі лахміття. Навіть не з нормальної тканини, а просто… зшиті разом клапті. Будь-яка інша людина вже кивнула б і повернулася до роботи, але не Чон Мьон.
— Хіба у мене немає імені чи чогось типу того?
— Відколи жебраки імена носять?* — зітхнув Гу Чіль. — Ну Чо Семом тебе кличуть.
*[1]Жебраки спілки не мають імен, або не розкривають їх, тому їх називають числами. Гу Чіль — «Сім». Чо Сем — «Три».
— Звучить як жебрацьке ім’я… — навіть ім’я убоге. — Бути нищим… жебраком…
Інший жебрак тупо витріщався на нього.
— А скільки мені? Близько шістнадцяти?
— Відколи жебраки стежать за своїм віком?
— Логічно.
На відміну від всього іншого. У Чо Семі змінилося все: від того, як він розмовляв, до того, як він рухався. До того ж він гадки не мав, що коїться довкола. Це вже занадто навіть для наслідків струсу мозку.
— А рік тоді який?
— Ти колись бачив жебрака, який роки лічить?
— Говориш як справжній жебрак.
Гу Чіль втомлено потер очі. Жебрацьке життя завжди було виснажливим та напруженим, але сьогодні все це вийшло на якийсь новий рівень…
— Гаразд, у мене є ще одне питання.
— Ти і так вже купу навалив…
— Ти знаєш, хто такий Чхон Ма?
— Ти і раніше щось про нього бурмотів. Нащо він тобі?
— Просто кажи вже!
— Звісно знаю. Всі знають. Він був лідером секти Небесних демонів, яка зазнала поразки сто років тому.
— Га?! — Чо Сем кинувся вперед та вхопив Гу Чіля за комір. — Зі смерті Небесного демона пройшла сотня років? Сотня?! Минуло століття?!
— Ну так…
Схоже, Чо Сема конкретно втеленькали…
— Навіть не смій мені брехати! Ану кажи правду!
— А нащо мені брехати?
Щойно Гу Чіль відсунув його від себе, Чо Сем вхопився за голову.
Він остаточно поплив.
Принаймні іншого пояснення цій картині Гу Чіль не бачив. Чо Сем не був збентежений чи роздратований побиттям — він просто збожеволів. Гу Чіль ще ніколи не бачив жодну людину настільки розгубленою.
— Кажеш, сто років?
— Мені повторити?
— Мені треба повертатися…
Чон Мьон підняв голову до неба. Він сподівався, що бодай чисте блакитне небо принесе йому втіху, але єдине, що він побачив — чорна стеля намету. І вона такою ж похмурою, як його настрій.
— Відтоді минуло сто років?..
Гу Чілю увірвався терпець.
— Ти ж не старигань якийсь, годі це повторювати! Так, пройшла сотня років! На вершині Стотисячної гори був великий бій між кланами та Небесним демоном, і тоді йому відтяпали голову! І так, це було сто років тому!
— Я зрозумів…
Це й була причина його смути.
Хлопець, який його побив здавався вищестоящим. В такому випадку і Гу Чіль, що зараз був перед ним, міг мати вищий ранг, ніж Чо Сем.
Отже, це спілка жебраків, чи не так? На жаль, нічого доброго в цьому не було — спілці неможливо було прогодувати та надати притулок усім своїм членам. Казали, що спілка приймає усіх жебраків, втім це не означало, що на всіх вистачало коштів. Більшу частину спілки складали звичайні безхатьки. Керівництво давало їм номери замість імен, і на їхньому одязі не було вузлів. Вони так багато блукали вулицями, що були обізнані у плітках та останніх новин світу бойових мистецтв краще від будь-якого практика. Тож Чон Мьон не сумнівався в надійності слів Гу Чіля.
— Ха, сказитися можна… Сотня років, га?..
Напевно, світ настільки змінився, що тепер лишалося тільки прийняти факт свого переродження в тілі незнайомої дитини.
Але… Хіба я не міг переродитися одразу після смерті?
За цю сотню років всі, кого Чон Мьон колись знав, вже мали б померти. Хоча, всі, кого він знав, загинули ще тої страшної ночі. І тепер він лишився абсолютно сам.
Як доля могла зіграти зі мною настільки жорстокий жарт?! Це вже занадто… Тоді клан Хва…
— Ах! Стривай! Клан Хвашань?!. — підірвався з підлоги і закричав він. Гу Чіль вже навіть не дивувався. — Клан Хвашань! Що з кланом Хвашань?
— Ти про що?
— Що сталося з кланом Хвашань?
— Хвашань?
— Так!
— Що за Хвашань?
— Га?.. — Чон Мьон вилупився на нього. Він не знав про Хвашань? Як жебрак може цього не знати? — Годі жартувати. В якому він зараз стані?
— Клан Хвашань? — Гу Чіль схилив голову на бік.
Він не знав? Правда?.. Не знав клан Хвашань?..
— Ти серйозно?.. Ц-це ж… один з Дев’яти великих кланів…
— Один з Дев’яти великих кланів? Що ти верзеш? Серед Десяти великих кланів немає клану Хвашань.
— Як так?..
— Храм Шаолінь, клан Удан, клан Дянькан, клан Циньченшань, клан Контон, клан Південного острова, клан Емейшань, клан Південного краю, клан Куньлунь і Спілка жебраків. Тепер їх десять.
— Клан Південного острова?! Тобто ти кажеш, що тим острівним нездарам було дозволено приєднатися до Десяти великих кланів?! Ні, неважливо! Чому клан Хвашань не серед них?!
Гу Чіль зітхнув. У нього кінчалося терпіння.
Чо Сем чує тільки те, що хоче.
— К-клан Хвашань не належить до Великих кланів? Ні, це ще можливо. Але ти.. ти не знаєш про клан Хвашань?! Навіть коли багатій біднішає, він принаймні кілька років здатен покладатися на власні багатства. А ти, простий убогий, і не знаєш про великий клан Хвашань?
Може, просто варто лишити його помирати голодною смертю?
— Нісенітниці, — Чон Мьон струсив Гу Чіля за плечі. — Ти справді не знаєш Хвашань? Гора Хва? Клан гори Хва?
— Хвашань... — задумливо зітхнув Гу Чіль. У нього починала боліти голова від усього цього.
— Так! Хвашань!
— Гм… Якщо подумати, — він похитав головою. — Пам’ятаю, що чув, ніби в провінції Шеньсі був такий клан.
— Все так! Хвашань знаходиться в Шеньсі! — вирячив очі Чон Мьон.
— Наскільки я знаю, вони занепали.
— Га?
Серце Чон Мьона провалилося в п’яти.
— Не знаю, чи був клан Хвашань серед Великих кланів, але з того що я чув, їхні елітні воїни загинули в боротьбі проти Небесного демона. Чи щось таке. Якщо хочеш дізнатися більше, краще спитай когось іншого.
Що?... Що значить клан гори Хва занепав? Хвашань? Клан Хвашань?
— Ах ти підлий жебрак, не смій мене дурити!
Гу Чіль закотив очі.
Я сказав правду… А він мене облаяв.
Саме тому Гу Чіль не любив допомагати іншим.
— Ні! Неможливо! Не вірю! — Чон Мьон відштовхнув його та підірвався. — Я маю це перевірити!
— Гей! — крикнув йому навздогін Гу Чіль. — Якщо не повернешся до вечері, Ван Чо точно тебе прикінчить! Не витрачай час на даремні речі і вертайся до роботи!
Але Чо Сем просто пішов.
— Що цей виродок вже надумав?.. — похитав головою Гу Чіль, абсолютно збентежений поведінкою Чо Сема.
***
Чо Сем був схожий на купця, який раптово втратив весь свій статок.
Йдучи дорогою, Чон Мьон думав. Оскільки всі учні Хвашаню загинули в битві з Небесним демоном, послаблення могутності клану було неминучим. Тож те, що їх усунули з Великих кланів можна було зрозуміти. Але як можна було виключити звідти Хвашань, але дати увійти туди Спілці Жебраків?! Навіщо? Як можна було включити убогих, що зовсім нічого не тямили в бойових мистецтвах?..
Чомусь жебраку, з яким він розмовляв, клан Хвашань виявився невідомим, тож Чо Сем пішов розпитувати людей. Та кого б він не запитував, відповідь була одна.
— Хвашань? Ти про он ті гори? Що в них такого?
— Клан Хвашань? Хіба на горі Хва була школа бойових мистецтв?
— Ніколи не чув про такий клан.
— Як сміє жебрак торкатися мого рукава?! Хочеш, щоб тобі відрізали руки? Негайно пусти!
А, ну крім останнього. Але все одно ніхто нічого не знав. Жоден.
— Казна-що!
Як таке могло статися? Відомих кланів багато, але ж жоден з них навіть поруч не стояв з кланом гори Хва. Майже всі відомі мечники походили звідти. Хвашань був одним з трьох найвідоміших кланів, на рівні з Уданом та Нам’уном. І при цьому ніхто про нього не знає?
— Угх…
Лише одна людина щось згадала:
— Клан Хвашань? Здається, я чув про нього. Хіба вони не були відомі в минулому? Чув, вони вбили Небесного демона Чхон Ма, а тоді занепали. Вони ще існують?
Занепав? Клан гори Хва?
Що за нісенітниці? Слова про те, що імператорський палац згорів, а імператор втік, і ті звучали б правдивіше.
Клан Хвашань занепав! Клан Хвашань!
Можливо, це на краще, що відродився саме я.
Чон Мьон пригадав дивний вираз, який був на обличчі сахона Чан Муна в його останні хвилини. Якби він це почув, то точно б закашлявся б кров’ю знову помер.
— Ні! Ні! — Чон Мьон підірвався з місця. — Я маю побачити все на власні очі!
Клан Хвашань мав довгу історію, що тягнулася багатьма сторіччями. Навіть якщо клан зараз був у жахливому стані, він просто мусив самостійно в цьому переконатися.
— Я йду на гору Хва!
Його блакитні очі палили пристрастю. Це був той самий момент, коли помах крил метелика породив торнадо.
Далі
Розділ 3 - Що в біса відбувається? (3)
Ґу Чіль був вкрай занепокоєний. Чон Мьон виходив з намету, кричачи на все горло, а повернувся з новою порцією маячні. — Я йду на гору Хва! Ґу Чіль тупо витріщався на нього. — Це може прозвучати абсурдно, але вислухай мене. Щиро кажучи, Ґу Чілю навіть стало цікаво, що хлопець зморозить цього разу. Проте наступні слова Чо Сема збили його з пантелику. — Я просто міг піти, нічого не сказавши, але повернувся, щоб сказати тобі це. Ти дав мені дуже цінну інформацію. Що за маячня? У Ґу Чіля справді не було причин й надалі вислухувати марення божевільного, але він терпляче чекав, адже Чо Сем, здавалося, був налаштований синонім. І це його непокоїло. — За добро я відплачую вдвічі більше, за образи — удесятеро. Прийде день, коли я відплачу тобі за цю послугу, тож запам’ятай ім’я Чон Мьона з клану Хвашань. Колись ми зустрінемося знову, і я поверну цей борг. Ну, принаймні це звучить мило. І Ґу Чіль може й повірив би, якби Чо Сем не був вкритий синцями та вбраний у лахміття. — Божевілля кажеш. Чон Мьон насупився. — Знаю, звучить дивно, але запам’ятай ці слова. Одного дня вони змінять твою долю… — Тебе Ван Чо шукає. Якщо знайде — ти мрець. — Правда? — він заплющив очі. — Хе-хе-хе. Світ був повний різними людьми. Той, хто досяг нового рівня усвідомленням маг би користуватися пошаною, але тільки якщо це сталося не за одну ніч. Інакше це було просто дивно і лякаюче. — Все, я мушу йти! — Повертайся скоріше… Або він справді заб’є тебе на смерть. — Я йду! У будь-якому випадку, просто запам’ятай: «Чон Мьон з гори Хва». Добренько запам’ятай це ім’я! І з цими словами Чон Мьон сміливо пішов геть. Ґу Чіль тільки похитав головою. Життя завжди сповнене поворотів, іноді хороший, а іноді — поганих. Але якщо Чо Сема впіймають — він справді мрець. — І що мені сказати Ван Чо?.. А тоді фіранка намету раптом відсунулася, і Чон Мьон увійшов назад. Га? Чому він повернувся? Але не встиг він навіть спитати, як… — Забув! — Га? — Як звали того виродка? — Котрого? — Того, хто побив мене. — А-а… Ван Чо? Його звати Ван Чо, але справжнє ім’я Чон Паль. — Чон Паль? Яке убоге ім’я. Передай цьому покидьку: коли ми зустрінемося наступного разу, я його вколошкаю! Ґу Чіль подумав, що саме Ван Чо його «вколошкає», але промовчав. — Тепер я справді йду. І тоді Чон Мьон, насвистуючи, вийшов з намету. Коли Ґу Чіль вже було подумав, що все скінчилося, той знову заскочив назад. — Ну чого тобі ще?! — Так цей… — Що? Що тепер? — А в якій стороні Хвашань у Шеньсі? Як не крути, а цей виродок точно божевільний. *** Чон Мьон все біг і біг. Не було жодної людини, яка підвезла б маленького жебрака аж до самої Шеньсі. Неможливо… Його ноги, зазвичай такі сильні й надійні, — втомилися?! Навіть серце відмовлялося працювати як слід. Чи їздив колись Чон Мьон конем або бодай каретою? Ніколи. Він завжди бігав швидше, ніж міг навіть найпрудкіший кінь, і йому ніколи не доводилося сповільнюватися через втому. Якщо додати всю відстань, що він її в минулому житті пробіг на своїх двох, можна було б принаймні десять разів оббігти навколо центральних рівнин. Тому й зараз він без зайвої думки ринувся вперед. Але не встиг він по-справжньому розігнатися, перш ніж полетів додолу. — Ха-а! Пха-а! Угх! Арх! Трясця! Зараз здохну! Він й подумати не міг, що існує у світі настільки слабке тіло. Його міцні як сталь ноги перетворилися на патички, а серце ось-ось готове було вирватися з грудей. Якого дідька відбувається? Я зараз відхаркну серце… — Угх, ну що це за тіло?! Він просто пробігся! І не годину, ні дві… всього якихось кілька хвилин! А вже задихався! Наскільки жахливішим могло бути тіло цього задохлика?! — У-угх! Відповіддю йому слугував хриплий стогін, що вирвався з горла. Що вже казати про ці, якщо все його тіло було в жалюгідному стані — буквально шкіра та кістки, без жодного грама живу. І він так збирався дістатися провінції Шеньсі? Хай не мріє! Такими темпами він загине від виснаження швидше, ніж досягне Хвашаню. А коли він після цього опинився в потойбічному світі, всі його знайомі кататимуться по підлозі від реготу: «Святий меча Сливового цвіту помер, бо задохлик!» — Ха-ха-ха! — вирвався з його вуст глузливий сміх. Як би він не старався, але вже не міг підвестися. Майстри бойових мистецтв мали неймовірні тіла, а це було просто нестерпним. Чон Мьон не знав, від чого він швидше втратить свідомість: від перевтоми, від надмірних роздумів чи банально від голоду! Тому йому лишалося тільки сміятися. — Якщо хочу дістатися провінції Шеньсі, спочатку треба зміцнити це слабке тіло. Але як це зробити? Зробити його здоровішим? Він вже знав відповідь. — Що ж, достатньо буде вивчити бойові мистецтва! Новий початок. Інші, певно, й не зрозуміють, який це прекрасний шанс. Нібито кажуть, що ті, хто не сягнув вершини, шкодують найбільше? Що ж, це правда. Проте навіть ті, хто її сягнув, мають про що шкодувати. Якби ж я зробив це ще тоді! Якби я зосередився на вивченні основ! Якби я тільки тренувався, коли майстер тягав мене за вуха, а не просто тікав! Якби тільки мене не спіймали на крадіжці алкоголю з таємного схов… Ні, забудьте про останнє. Що ж! — Я можу почати все наново. У минулому Чон Мьон був одним з найвидатніших мечників свого часу. Але, це не означає, що він був собою вдоволений; чим сильніше він ставав і чим краще розумів бойові мистецтва, тим краще усвідомлював, наскільки ж неефективними були його власні тренування і наскільки немічною було його знання основ. Основи. Ця кляті основи коштували мені сахона та саче! Чон Мьон ненавидів їх, але коли сам став майстром, зрозумів, чому вони такі важливі. Адже саме основи тримали людину на ногах. Висока вежа потребує міцного фундаменту. Від того, як буде закладено фундамент залежить, на яку висоту підніметься вежа. Але як би наставники не пояснювали, юний Чон Мьон зовсім цього не розумів. Просто не розумів і все. А навіть коли зрозумів, не міг присвяти цій справі всього себе. Чому? Тому що я просто людина. Поки Чон Мьон тільки починав закладати фундамент, учні, з якими він вчився, вже добудовували третій поверх. Хто б не поквапився на його місці? До то ж! Майстри завжди казали мені зосередитися на основах, але коли я це робив, вони просто нахвалювали тих, хто справлявся краще! Кляте шанування сили! Але він міг це зрозуміти. Зрештою, майстри також були лише людьми. Усі знали, що більшу частину успіху складає основа. Але поки учні з усіх сил старалися їх опанувати, майстри були зайняті вихвалянням тих, хто вправно володів мечем. Але це можна було стерпіти. Хвашань вчив терпіння, тому його учні чудово вміли стримувати емоції. Проте після вечірньої практики учні та майстри влаштовували посиденьки з алкоголем. А що як хтось почне за таких умов вихвалятися своїм учнем? Хто надудлився сильніше, починав вихваляти своїх учнів так, ніби був з ними одним цілим, а ті, кому було нічим хвалитися, сиділи, слухали і топили біль у чарці. Ось і все. На цьому терпіння тих майстрів закінчувалося. А на ранок вони виміщали своє розчарування на учнях. — Чув? Учень мого саче вже використовує другу форму меча Сливового цвіту! — Учень того паскудника, схоже, вже залучив вищу внутрішню енергію! Я жодного разу йому не програвав, і ось раптом! Як гадаєш, чия це провина? Га?! Кажи! — Недостатньо сили! Більше!!! Ось під такими майстрами й доводилося працювати. Про які основи тут взагалі може йти мова? Це було замкнуте коло, у якому ставлення саче передавалося учням. — Однак! Нинішній Чон Мьон був інакшим. Йому вже нікуди було поспішати. Не було наставника, який люто гнав би його в зашийок. І тепер, коли він чітко бачив шлях, який йому доведеться подолати, лишалося тільки впевнено робити крок за кроком. Основи? Поки інші копатимуть землю, я зірву гори голими руками! Моя вежа стоятиме на нескоримій вершині! Перший крок особливо важливий. Даньтянь* та внутрішня ці. Будь-яке тіло мало слабкий даньтянь. Але завдяки практиці він міцнішав та ставав зручнішим для утримання ці, а тоді дозволяв використовувати її в бойових мистецтвах. Добре підготований даньтянь може стати вирішальним фактором при сутичці з іншими майстрами бойових мистецтв. *[1] «море ці» або «центр концентрації ці», місце її зберігання. Простіше кажучи, він як сніжний ком. Уявіть, що котите невелику сніжну кулю з гори. Кулька розміром з ніготь стане розміром з кулак, і зростатиме в геометричній прогресії, аж поки не перетвориться на колосальною лавиною, яку не здатна спинити жодна людська сила. Чон Мьону необхідно було створити міцний даньтянь, щоб утримувати свою ці. Іншими словами, він має знайти гору, з якої сніжний ком ніколи не перестане котитися. — Добренько! Перш ніж почати, Чон Мен уважно озирнувся. Вперше робити даньтянь ризиковано, тому він полишив поселення та знайшов усамітнене місце, аби уникнути жертв. Малоймовірно, що хтось постраждає, але навіщо ризикувати? Чон Мьон пішов у ліс і сів у тіні високо дерева, схрестивши ноги. — Тут підійде. З чого ж почати? В голові вирували думки: вчення Хвашаню та понад дюжини методів залучення ці. Самозцілення ці. Метод Серця Сливового Цвіту, притаманний стилю володіння меча Сливового цвіту. Внутрішня ці, здатна збільшити ці всемеро. Регулююча ці, в який, як казали, містяться всі форми енергії… Кількість відомих Чон Мьону методів вразила б більшість людей. Якби він не обмежувався вченнями гори Хва, він би ще стільки всього міг навчитися… Але він навіть не думав про це. Він знав, яку техніку мав опанувати. — Рівновага шістьох. Вперше голос Чон Мьона був настільки чітким і впевненим.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!