Що в біса відбувається? (2)

Як не подивися, а у нього точно клепки порозсихалися, — серйозно спостерігав за Чон Мьоном Ґу Чіль. — Невже це побиття зрештою звело його з розуму?

Цього разу його відлупцювали сильніше, ніж завжди. Ван Чо завжди перегинав з цим палку, але сьогодні він робив це з особливою пристрастю. В такому випадку зграя диких голодних собак, і та була б ніжнішою. Ті, хто зазвичай намагався зупинити Ван Чо, цього разу навіть не стали втручатися, бачачи, з якою жорстокістю той гамселить хлопця. Це якраз Гу Чіля не дивувало.

— Тобто ти кажеш, що я… жебрак?

Його раптом не били по голові?..

Жебрак запитує, чи він жебрак? Це ще що за новий жанр сюрреалізму? Але в дечому Гу Чіль був впевнений: щось з цим хлопцем пішло не так. І не трошки, а абсолютно.

Хлопець часто ухилявся від роботи, тому Гу Чіль знав, що рано чи пізно його таки покарають за це, — йому просто не пощастило, що цей день настав саме сьогодні. В спілці жебраків діяло одне непорушне правило: якщо власноруч не добуваєш їжу, тоді помираєш собачою смертю, або помираєш з голоду чи від побиття. Зазвичай після побиття люди приходили до тями. Але це зазвичай… Цього ж разу перед Гу Чілєм стояло виключення.

— Це правда? Я справді живу в такому місці? Це не може бути правдою.

— …Тобі ще й очі засліпило чи що?

— Га?

—  Не доходить? То хоч на одяг свій глянь.

Чон Мьон опустив погляд і побачив на собі лахміття. Навіть не з нормальної тканини, а просто… зшиті разом клапті. Будь-яка інша людина вже кивнула б і повернулася до роботи, але не Чон Мьон.

— Хіба у мене немає імені чи чогось типу того?

— Відколи жебраки імена носять?* — зітхнув Гу Чіль. — Ну Чо Семом тебе кличуть.

*[1]Жебраки спілки не мають імен, або не розкривають їх, тому їх називають числами. Гу Чіль — «Сім». Чо Сем — «Три».

— Звучить як жебрацьке ім’я… — навіть ім’я убоге. — Бути нищим… жебраком…

Інший жебрак тупо витріщався на нього.

— А скільки мені? Близько шістнадцяти?

— Відколи жебраки стежать за своїм віком?

— Логічно.

На відміну від всього іншого. У Чо Семі змінилося все: від того, як він розмовляв, до того, як він рухався. До того ж він гадки не мав, що коїться довкола. Це вже занадто навіть для наслідків струсу мозку.

— А рік тоді який?

— Ти колись бачив жебрака, який роки лічить?

— Говориш як справжній жебрак.

Гу Чіль втомлено потер очі. Жебрацьке життя завжди було виснажливим та напруженим, але сьогодні все це вийшло на якийсь новий рівень…

— Гаразд, у мене є ще одне питання.

— Ти і так вже купу навалив…

— Ти знаєш, хто такий Чхон Ма?

— Ти і раніше щось про нього бурмотів. Нащо він тобі?

— Просто кажи вже!

— Звісно знаю. Всі знають. Він був лідером секти Небесних демонів, яка зазнала поразки сто років тому.

— Га?! — Чо Сем кинувся вперед та вхопив Гу Чіля за комір. — Зі смерті Небесного демона пройшла сотня років? Сотня?! Минуло століття?!

— Ну так…

Схоже, Чо Сема конкретно втеленькали…

— Навіть не смій мені брехати! Ану кажи правду!

— А нащо мені брехати?

Щойно Гу Чіль відсунув його від себе, Чо Сем вхопився за голову.

Він остаточно поплив.

Принаймні іншого пояснення цій картині Гу Чіль не бачив. Чо Сем не був збентежений чи роздратований побиттям — він просто збожеволів. Гу Чіль ще ніколи не бачив жодну людину настільки розгубленою.

— Кажеш, сто років?

— Мені повторити?

— Мені треба повертатися…

Чон Мьон підняв голову до неба. Він сподівався, що бодай чисте блакитне небо принесе йому втіху, але єдине, що він побачив — чорна стеля намету. І вона такою ж похмурою, як його настрій.

— Відтоді минуло сто років?..

Гу Чілю увірвався терпець.

— Ти ж не старигань якийсь, годі це повторювати! Так, пройшла сотня років! На вершині Стотисячної гори був великий бій між кланами та Небесним демоном, і тоді йому відтяпали голову! І так, це було сто років тому!

— Я зрозумів…

Це й була причина його смути.

Хлопець, який його побив здавався вищестоящим. В такому випадку і Гу Чіль, що зараз був перед ним, міг мати вищий ранг, ніж Чо Сем.

Отже, це спілка жебраків, чи не так? На жаль, нічого доброго в цьому не було — спілці неможливо було прогодувати та надати притулок усім своїм членам. Казали, що спілка приймає усіх жебраків, втім це не означало, що на всіх вистачало коштів. Більшу частину спілки складали звичайні безхатьки. Керівництво давало їм номери замість імен, і на їхньому одязі не було вузлів. Вони так багато блукали вулицями, що були обізнані у плітках та останніх новин світу бойових мистецтв краще від будь-якого практика. Тож Чон Мьон не сумнівався в надійності слів Гу Чіля.

— Ха, сказитися можна… Сотня років, га?..

Напевно, світ настільки змінився, що тепер лишалося тільки прийняти факт свого переродження в тілі незнайомої дитини.

Але… Хіба я не міг переродитися одразу після смерті?

За цю сотню років всі, кого Чон Мьон колись знав, вже мали б померти. Хоча, всі, кого він знав, загинули ще тої страшної ночі. І тепер він лишився абсолютно сам.

Як доля могла зіграти зі мною настільки жорстокий жарт?! Це вже занадто… Тоді клан Хва…

— Ах! Стривай! Клан Хвашань?!. — підірвався з підлоги і закричав він. Гу Чіль вже навіть не дивувався. — Клан Хвашань! Що з кланом Хвашань?

— Ти про що?

— Що сталося з кланом Хвашань?

— Хвашань?

— Так!

— Що за Хвашань?

— Га?.. — Чон Мьон вилупився на нього. Він не знав про Хвашань? Як жебрак може цього не знати? — Годі жартувати. В якому він зараз стані?

— Клан Хвашань? — Гу Чіль схилив голову на бік.

Він не знав? Правда?.. Не знав клан Хвашань?..

— Ти серйозно?.. Ц-це ж… один з Дев’яти великих кланів…

— Один з Дев’яти великих кланів? Що ти верзеш? Серед Десяти великих кланів немає клану Хвашань.

— Як так?..

— Храм Шаолінь, клан Удан, клан Дянькан, клан Циньченшань, клан Контон, клан Південного острова, клан Емейшань, клан Південного краю, клан Куньлунь і Спілка жебраків. Тепер їх десять.

— Клан Південного острова?! Тобто ти кажеш, що тим острівним нездарам було дозволено приєднатися до Десяти великих кланів?! Ні, неважливо! Чому клан Хвашань не серед них?!

Гу Чіль зітхнув. У нього кінчалося терпіння.

Чо Сем чує тільки те, що хоче.

— К-клан Хвашань не належить до Великих кланів? Ні, це ще можливо. Але ти.. ти не знаєш про клан Хвашань?! Навіть коли багатій біднішає, він принаймні кілька років здатен покладатися на власні багатства. А ти, простий убогий, і не знаєш про великий клан Хвашань?

Може, просто варто лишити його помирати голодною смертю?

— Нісенітниці, — Чон Мьон струсив Гу Чіля за плечі. — Ти справді не знаєш Хвашань? Гора Хва? Клан гори Хва?

— Хвашань... — задумливо зітхнув Гу Чіль. У нього починала боліти голова від усього цього.

— Так! Хвашань!

— Гм… Якщо подумати, — він похитав головою. — Пам’ятаю, що чув, ніби в провінції Шеньсі був такий клан.

— Все так! Хвашань знаходиться в Шеньсі! — вирячив очі Чон Мьон.

— Наскільки я знаю, вони занепали.

— Га?

Серце Чон Мьона провалилося в п’яти.

— Не знаю, чи був клан Хвашань серед Великих кланів, але з того що я чув, їхні елітні воїни загинули в боротьбі проти Небесного демона. Чи щось таке. Якщо хочеш дізнатися більше, краще спитай когось іншого.

Що?... Що значить клан гори Хва занепав? Хвашань? Клан Хвашань?

— Ах ти підлий жебрак, не смій мене дурити!

Гу Чіль закотив очі.

Я сказав правду… А він мене облаяв.

Саме тому Гу Чіль не любив допомагати іншим.

— Ні! Неможливо! Не вірю! — Чон Мьон відштовхнув його та підірвався. — Я маю це перевірити!

— Гей! — крикнув йому навздогін Гу Чіль. — Якщо не повернешся до вечері, Ван Чо точно тебе прикінчить! Не витрачай час на даремні речі і вертайся до роботи!

Але Чо Сем просто пішов.

— Що цей виродок вже надумав?.. — похитав головою Гу Чіль, абсолютно збентежений поведінкою Чо Сема.

***

Чо Сем був схожий на купця, який раптово втратив весь свій статок.

Йдучи дорогою, Чон Мьон думав. Оскільки всі учні Хвашаню загинули в битві з Небесним демоном, послаблення могутності клану було неминучим. Тож те, що їх усунули з Великих кланів можна було зрозуміти. Але як можна було виключити звідти Хвашань, але дати увійти туди Спілці Жебраків?! Навіщо? Як можна було включити убогих, що зовсім нічого не тямили в бойових мистецтвах?..

Чомусь жебраку, з яким він розмовляв, клан Хвашань виявився невідомим, тож Чо Сем пішов розпитувати людей. Та кого б він не запитував, відповідь була одна.

— Хвашань? Ти про он ті гори? Що в них такого?

— Клан Хвашань? Хіба на горі Хва була школа бойових мистецтв?

— Ніколи не чув про такий клан.

— Як сміє жебрак торкатися мого рукава?! Хочеш, щоб тобі відрізали руки? Негайно пусти!

А, ну крім останнього. Але все одно ніхто нічого не знав. Жоден.

— Казна-що!

Як таке могло статися? Відомих кланів багато, але ж жоден з них навіть поруч не стояв з кланом гори Хва. Майже всі відомі мечники походили звідти. Хвашань був одним з трьох найвідоміших кланів, на рівні з Уданом та Нам’уном. І при цьому ніхто про нього не знає?

— Угх…

Лише одна людина щось згадала:

— Клан Хвашань? Здається, я чув про нього. Хіба вони не були відомі в минулому? Чув, вони вбили Небесного демона Чхон Ма, а тоді занепали. Вони ще існують?

Занепав? Клан гори Хва?

Що за нісенітниці? Слова про те, що імператорський палац згорів, а імператор втік, і ті звучали б правдивіше.

Клан Хвашань занепав! Клан Хвашань!

Можливо, це на краще, що відродився саме я.

Чон Мьон пригадав дивний вираз, який був на обличчі сахона Чан Муна в його останні хвилини. Якби він це почув, то точно б закашлявся б кров’ю знову помер.

— Ні! Ні! — Чон Мьон підірвався з місця. — Я маю побачити все на власні очі!

Клан Хвашань мав довгу історію, що тягнулася багатьма сторіччями. Навіть якщо клан зараз був у жахливому стані, він просто мусив самостійно в цьому переконатися.

— Я йду на гору Хва!

Його блакитні очі палили пристрастю. Це був той самий момент, коли помах крил метелика породив торнадо.