Що в біса відбувається? (3)

Ґу Чіль був вкрай занепокоєний. Чон Мьон виходив з намету, кричачи на все горло, а повернувся з новою порцією маячні.

— Я йду на гору Хва!

Ґу Чіль тупо витріщався на нього.

— Це може прозвучати абсурдно, але вислухай мене.

Щиро кажучи, Ґу Чілю навіть стало цікаво, що хлопець зморозить цього разу. Проте наступні слова Чо Сема збили його з пантелику.

— Я просто міг піти, нічого не сказавши, але повернувся, щоб сказати тобі це. Ти дав мені дуже цінну інформацію.

Що за маячня? У Ґу Чіля справді не було причин й надалі вислухувати марення божевільного, але він терпляче чекав, адже Чо Сем, здавалося, був налаштований синонім. І це його непокоїло.

— За добро я відплачую вдвічі більше, за образи — удесятеро. Прийде день, коли я відплачу тобі за цю послугу, тож запам’ятай ім’я Чон Мьона з клану Хвашань. Колись ми зустрінемося знову, і я поверну цей борг.

Ну, принаймні це звучить мило.

І Ґу Чіль може й повірив би, якби Чо Сем не був вкритий синцями та вбраний у лахміття.

— Божевілля кажеш.

Чон Мьон насупився.

— Знаю, звучить дивно, але запам’ятай ці слова. Одного дня вони змінять твою долю…

— Тебе Ван Чо шукає. Якщо знайде — ти мрець.

— Правда? — він заплющив очі. — Хе-хе-хе.

Світ був повний різними людьми. Той, хто досяг нового рівня усвідомленням маг би користуватися пошаною, але тільки якщо це сталося не за одну ніч. Інакше це було просто дивно і лякаюче.

— Все, я мушу йти!

— Повертайся скоріше… Або він справді заб’є тебе на смерть.

— Я йду! У будь-якому випадку, просто запам’ятай: «Чон Мьон з гори Хва». Добренько запам’ятай це ім’я!

І з цими словами Чон Мьон сміливо пішов геть.

Ґу Чіль тільки похитав головою. Життя завжди сповнене поворотів, іноді хороший, а іноді — поганих. Але якщо Чо Сема впіймають — він справді мрець.

— І що мені сказати Ван Чо?..

А тоді фіранка намету раптом відсунулася, і Чон Мьон увійшов назад.

Га? Чому він повернувся?

Але не встиг він навіть спитати, як…

— Забув!

— Га?

— Як звали того виродка?

— Котрого?

— Того, хто побив мене.

— А-а… Ван Чо? Його звати Ван Чо, але справжнє ім’я Чон Паль.

— Чон Паль? Яке убоге ім’я. Передай цьому покидьку: коли ми зустрінемося наступного разу, я його вколошкаю!

Ґу Чіль подумав, що саме Ван Чо його «вколошкає», але промовчав.

— Тепер я справді йду.

І тоді Чон Мьон, насвистуючи, вийшов з намету.

Коли Ґу Чіль вже було подумав, що все скінчилося, той знову заскочив назад.

— Ну чого тобі ще?!

— Так цей…

— Що? Що тепер?

— А в якій стороні Хвашань у Шеньсі?

Як не крути, а цей виродок точно божевільний.

***

Чон Мьон все біг і біг. Не було жодної людини, яка підвезла б маленького жебрака аж до самої Шеньсі.

Неможливо… Його ноги, зазвичай такі сильні й надійні, — втомилися?! Навіть серце відмовлялося працювати як слід.

Чи їздив колись Чон Мьон конем або бодай каретою? Ніколи. Він завжди бігав швидше, ніж міг навіть найпрудкіший кінь, і йому ніколи не доводилося сповільнюватися через втому. Якщо додати всю відстань, що він її в минулому житті пробіг на своїх двох, можна було б принаймні десять разів оббігти навколо центральних рівнин. Тому й зараз він без зайвої думки ринувся вперед.

Але не встиг він по-справжньому розігнатися, перш ніж полетів додолу.

— Ха-а! Пха-а! Угх! Арх! Трясця! Зараз здохну!

Він й подумати не міг, що існує у світі настільки слабке тіло. Його міцні як сталь ноги перетворилися на патички, а серце ось-ось готове було вирватися з грудей.

Якого дідька відбувається? Я зараз відхаркну серце…

— Угх, ну що це за тіло?!

Він просто пробігся! І не годину, ні дві… всього якихось кілька хвилин! А вже задихався! Наскільки жахливішим могло бути тіло цього задохлика?!

— У-угх!

Відповіддю йому слугував хриплий стогін, що вирвався з горла. Що вже казати про ці, якщо все його тіло було в жалюгідному стані — буквально шкіра та кістки, без жодного грама живу.

І він так збирався дістатися провінції Шеньсі? Хай не мріє! Такими темпами він загине від виснаження швидше, ніж досягне Хвашаню.

А коли він після цього опинився в потойбічному світі, всі його знайомі кататимуться по підлозі від реготу: «Святий меча Сливового цвіту помер, бо задохлик!»

— Ха-ха-ха! — вирвався з його вуст глузливий сміх. Як би він не старався, але вже не міг підвестися.

Майстри бойових мистецтв мали неймовірні тіла, а це було просто нестерпним. Чон Мьон не знав, від чого він швидше втратить свідомість: від перевтоми, від надмірних роздумів чи банально від голоду! Тому йому лишалося тільки сміятися.

— Якщо хочу дістатися провінції Шеньсі, спочатку треба зміцнити це слабке тіло.

Але як це зробити? Зробити його здоровішим?

Він вже знав відповідь.

— Що ж, достатньо буде вивчити бойові мистецтва!

Новий початок. Інші, певно, й не зрозуміють, який це прекрасний шанс. Нібито кажуть, що ті, хто не сягнув вершини, шкодують найбільше? Що ж, це правда. Проте навіть ті, хто її сягнув, мають про що шкодувати.

Якби ж я зробив це ще тоді!

Якби я зосередився на вивченні основ!

Якби я тільки тренувався, коли майстер тягав мене за вуха, а не просто тікав!

Якби тільки мене не спіймали на крадіжці алкоголю з таємного схов…

Ні, забудьте про останнє.

Що ж!

— Я можу почати все наново. 

У минулому Чон Мьон був одним з найвидатніших мечників свого часу. Але, це не означає, що він був собою вдоволений; чим сильніше він ставав і чим краще розумів бойові мистецтва, тим краще усвідомлював, наскільки ж неефективними були його власні тренування і наскільки немічною було його знання основ.

Основи. Ця кляті основи коштували мені сахона та саче!

Чон Мьон ненавидів їх, але коли сам став майстром, зрозумів, чому вони такі важливі. Адже саме основи тримали людину на ногах.

Висока вежа потребує міцного фундаменту. Від того, як буде закладено фундамент залежить, на яку висоту підніметься вежа.

Але як би наставники не пояснювали, юний Чон Мьон зовсім цього не розумів. Просто не розумів і все. А навіть коли зрозумів, не міг присвяти цій справі всього себе.

Чому?

Тому що я просто людина.

Поки Чон Мьон тільки починав закладати фундамент, учні, з якими він вчився, вже добудовували третій поверх. Хто б не поквапився на його місці?

До то ж!

Майстри завжди казали мені зосередитися на основах, але коли я це робив, вони просто нахвалювали тих, хто справлявся краще! Кляте шанування сили!

Але він міг це зрозуміти. Зрештою, майстри також були лише людьми. Усі знали, що більшу частину успіху складає основа. Але поки учні з усіх сил старалися їх опанувати, майстри були зайняті вихвалянням тих, хто вправно володів мечем.

Але це можна було стерпіти. Хвашань вчив терпіння, тому його учні чудово вміли стримувати емоції.

Проте після вечірньої практики учні та майстри влаштовували посиденьки з алкоголем. А що як хтось почне за таких умов вихвалятися своїм учнем? Хто надудлився сильніше, починав вихваляти своїх учнів так, ніби був з ними одним цілим, а ті, кому було нічим хвалитися, сиділи, слухали і топили біль у чарці.

Ось і все. На цьому терпіння тих майстрів закінчувалося. А на ранок вони виміщали своє розчарування на учнях.

— Чув? Учень мого саче вже використовує другу форму меча Сливового цвіту! 

— Учень того паскудника, схоже, вже залучив вищу внутрішню енергію! Я жодного разу йому не програвав, і ось раптом! Як гадаєш, чия це провина? Га?! Кажи!

— Недостатньо сили! Більше!!!

Ось під такими майстрами й доводилося працювати. Про які основи тут взагалі може йти мова? Це було замкнуте коло, у якому ставлення саче передавалося учням.

— Однак!

Нинішній Чон Мьон був інакшим. Йому вже нікуди було поспішати. Не було наставника, який люто гнав би його в зашийок. І тепер, коли він чітко бачив шлях, який йому доведеться подолати, лишалося тільки впевнено робити крок за кроком.

Основи? Поки інші копатимуть землю, я зірву гори голими руками! Моя вежа стоятиме на нескоримій вершині!

Перший крок особливо важливий.

Даньтянь* та внутрішня ці. Будь-яке тіло мало слабкий даньтянь. Але завдяки практиці він міцнішав та ставав зручнішим для утримання ці, а тоді дозволяв використовувати її в бойових мистецтвах. Добре підготований даньтянь може стати вирішальним фактором при сутичці з іншими майстрами бойових мистецтв.

*[1] «море ці» або «центр концентрації ці», місце її зберігання.

Простіше кажучи, він як сніжний ком.

Уявіть, що котите невелику сніжну кулю з гори. Кулька розміром з ніготь стане розміром з кулак, і зростатиме в геометричній прогресії, аж поки не перетвориться на колосальною лавиною, яку не здатна спинити жодна людська сила.

Чон Мьону необхідно було створити міцний даньтянь, щоб утримувати свою ці. Іншими словами, він має знайти гору, з якої сніжний ком ніколи не перестане котитися.

— Добренько!

Перш ніж почати, Чон Мен уважно озирнувся. Вперше робити даньтянь ризиковано, тому він полишив поселення та знайшов усамітнене місце, аби уникнути жертв. Малоймовірно, що хтось постраждає, але навіщо ризикувати?

Чон Мьон пішов у ліс і сів у тіні високо дерева, схрестивши ноги.

— Тут підійде. З чого ж почати?

В голові вирували думки: вчення Хвашаню та понад дюжини методів залучення ці.

Самозцілення ці.

Метод Серця Сливового Цвіту, притаманний стилю володіння меча Сливового цвіту. 

Внутрішня ці, здатна збільшити ці всемеро.

Регулююча ці, в який, як казали, містяться всі форми енергії…

Кількість відомих Чон Мьону методів вразила б більшість людей. Якби він не обмежувався вченнями гори Хва, він би ще стільки всього міг навчитися… Але він навіть не думав про це. Він знав, яку техніку мав опанувати.

— Рівновага шістьох.

Вперше голос Чон Мьона був настільки чітким і впевненим.