Що в біса відбувається?

Сон.

Хоча насправді він не розумів, чи був то сон, спогад, чи останнє марення під час вальсування на межі життя та смерті. Він не знав, вмирав він, жив чи, може, вже помер.

Єдине, що він був здатен бачити — власне минуле.

Спогади з дитинства: як він вперше потрапив до клану Хвашань, тренування з сахоном; період, коли він втік, аби побачити світ попри суворі заборони клану.

«Окрім воїна, ти в першу чергу даос. Ти маєш розуміти, що сила без дао — звичайне насилля».

Буркотіння. Вічні нарікання.

Вони йому набридали. Хоч він і був учнем клану Хвашань, але дотримувався його вчень далеко не повністю. Дарма що мав природний талант, який зрештою і довів його до звання «святий меча Сливового Цвіту» — у клані Хвашань він був звичайнісіньким початківцем.

Чому я не усвідомлював цього раніше?

Попри те, що іноді він не бачив у вченнях сенсу чи відчував, ніби не отримує не все, на що заслуговував, всьому, що робило його собою, він завдячував саме клану Хвашань. Тому він ним і захоплювався.

Але він зрозумів це надто пізно. Було безглуздо вже про щось шкодувати.

Якби тільки він більше часу приділив ученням, якби був трохи сильнішим, зрештою, кінець не був би таким жахливим. Якби він тільки…

— Ти шкодуєш про прийняті тобою рішення? — чувся Чон Мьону тихий голос сахона Чан Муна.

Чан Мун був йому за батька, старшого брата. Він став його родиною. Чон Мьон хотів слідувати за ним до самого кінця, але так і не зміг врятувати того від трагічної смерті.

Так, я шкодую про них. Мені дуже, дуже шкода, сахоне.

— Не варто, — тепло відповів він. — Зрештою, це клан Хвашань.

Сахоне…

Чон Мьону здалося, що Сахон розсміявся. Він завжди був таким теплим і доброзичливим.

— Отже, це не кінець.

Бах!

Але навіть так…

Тищ!

Га? Що?

— А-а-агх!

Боляче! Моя голова! Не зрозумію! Звідки цей біль?! Ніби відрізають кінцівки!..

— Н-небесний демон?

Цей виродок ще не помер?

Чон Мьон інстинктивно підставив руки, щоб захистити голову. Якщо він ще помер, такі удари могли його остаточно прикінчити.

Втім, голос, що йому відповів, належав не Небесному демону. Він був хриплим та незнайомим:

— Небесний демон?

— Га?

Чон Мьон розплющив очі. Обличчя чоловіка теж було йому незнайомим.

Жебрак?

Точно, жебрак. Початківець, судячи з вузла, зав’язаного на талії. Жебрак поміж жебраками.

Жебрак зі розлюченим пошарпаним обличчям невдоволено дивився на нього.

Що це?

Чон Мьон ніяк не міг збагнути, що відбувається.

— «Небесний демон» бляха, — його обличчя палало люттю. — Ти ледачий волоцюга! Якого дідька ти ще хропеш?! Усі інші вже пішли жебракувати, а ти все ще спиш, ніби чимось кращий! Та! Ха, тобі ще й смішно?!

 Жебрак підняв бамбукову палицю.

Стривайте… Цей шмаркач мені зараз погрожує? Он воно як.

— Га? — жебрака обурила раптова посмішка Чон Мьона.

Ситуація була надзвичайно дивною, але Чон Мьона не дуже хвилювали подробиці, тож в контекст він вирішив не вдаватися. Зрештою, ким він був? Він легко очолював трійку найкращих фехтувальників світу. Люди вихваляли його стиль фехтування як справжній спадок клану Хвашань, і охрестили його святим меча Сливового Цвіту. Інші два кращі мечники були йому не рівня. Навіть Небесний демон Чхон Ма у свої останні хвилини визнав його майстерність. Перед ним схиляли голови всі, як учні, так і лідери кланів.

Але цей обідранець погрожував йому? Погрожував?

— Га? Гм? Чого це ти раптом смієшся?

— Дивися сюди, шкет.

— Куди «сюди»?

— Я ще не до кінця зрозумів, що відбувається, але для початку можеш опустити цю штуку.

Жебрак лише розсміявся у відповідь. Чон Мьон насупився. Як він сміє сміятися йому в обличчя?

А тоді жебрак замахнувся і вдарив Чон Мьона своєю бамбуковою палицею.

Га?

Чон Мьон був спантеличений. Як сміє жебрак так поводитися з ним,  знаючи, ким він був? Йому вже було чхати, що коїлося, він серйозно вирішив перевиховати жебрака ще до того, як за обрій зайде сонце.

Спершу треба зупинити палицю! Чьон Мьон виставив праву руку, щоб заблокувати удар…

Га?.. Що?

Повільно… Чому мої рухи такі повільні?

Палиця була не такою ж й швидкою, тож чому руки тягнулися до неї ще повільніше? Це ж не мало жодного сенсу! З його звичною швидкістю він мав би вже вихопити палицю з рук нахаби.

А! Можливо, це через рани? Тоді лишалося покладатися тільки на реакцію…

Га? Що це?

Краєм ока він бачив, як полі зору з’явилася маленька ручка, повільно тягнучись до бамбукової палиці.

Повільна і… надто коротка?

Га?! Такі маленькі ручки не здатні зупинити палицю! Нічого не вийде!

Палиця поцілила прямо в голову Чон Мьона.

Він гепнувся на землю, сіпнувшись. Шалений біль, здавалося, розривав череп, позбавляючи можливості думати.

— Угх-х!

Схопившись за голову, Чон Мьон перекотився на бік. Навіть коли йому відірвало руку боліло не настільки жахливо!

— Виродок! — жебрак ще з більшою силою кинувся на нього. — Не розумієш, що відбувається?! Тобі я вправлю тобі клепку, щоб ти докумекав! Якщо почав їхати з глузду, я виб’ю з тебе залишки розуму! Дурна сволото! Тобі мізки поплавило від спеки чи що?! Ось тобі, трясця, ліки — отримуй, сволото!

— Агх! Ай! Угх! Божевільний жебрак! Зупинись негайно, якщо не… ай!

— Здохни! Здохни!

— Ай, боляче! Ак!

Крики Чон Мьона дедалі гучніше розносилися довкола.

— Ах ти покидьок! Я тобі цього з рук не спущу! Та я тебе на шмаття розі…

Бам!

— Стій! Придурку, зупинись!

Бам!

— Ай! Аггх! Якого дідька ти мене б’єш?! Ай!

Бам!

— Ти… жебрак… ах, агх! Вибач!

Але той продовжував побиття без жодних докорів сумління.

— …рятуйте…

Бам!

— Пощади-и!

І, ніби в доказ того, що других шансів не буває, його забили до напівсмерті.

***

— Агх… Це зачіпляє мою гордість, — Чон Мьон дістав з носа шматок тканини, який сам же туди і встромив.

У той момент, коли він побачив плями крові, обличчя його насупилося.

Кров з носа! І навіть не в наслідок внутрішніх травм, а через звичайне побиття! Це взагалі нормально? Як таке взагалі можливо? І справа була не лише в кровотечі — все, що з ним відбувалося здавалося якоюсь нісенітницею. Тіло виглядало так, ніби на ньому не лишилося цілого місця, що вже казати про ґулі під очима. Так когось відшмагати треба вміти. І якби хтось не зупинив того жебрака, він би й далі продовжував!

Хіба Чон Мьон за все життя хоча б раз так відгрібав? Не зважаючи на всі витівки, які він влаштовував у відомому своєю суворістю клану Хвашань, його жодного разу так сильно не били.

Вперше зазнати такого приниження, ще й від жебрака!..

— Ух, я його провчу!.. Виродок! Розірву на шмаття! — палав гнівом Чон Мьон.

Він ліг на землю. Якщо буде діяти на емоціях, завдасть тільки більше шкоди своєму побитому тілу.

Ні, точніше… 

Чон Мьон підвівся і витріщився на своє відображення в ріці.

Там його зустріло незнайоме молоде обличчя. Чон Мьон скривився, і хлопчик зробив те саме; Чон Мьон зітхнув, і хлопчик теж зітхнув.

— Як це сталося?..

Чому у воді було обличчя дитини? Ні, звісно, воно було гарним, і зміна обличчя не сильного бентежила Чон Мьона — адже чим молодший, ти краще, хіба ні? Але воно було надто молодим… А втім, все-таки краще молодше, ніж старше.

Скільки б він їх не порівнював, це обличчя було набагато чарівнішим і гарнішим за минулого Чон Мьона, тож проти нового вигляду претензій він не мав. Але тіло теж помолодшало.

— Короткі…

Кінцівки короткі не тому, що я від природи горобчику по лікоть, а через те, що я став дитиною. Навіть гірше, я весь як глист ходячий — немає сил навіть руку підняти, настільки втомлений і голодний. А, хай там як!

— Отже…

Підсумовуючи…

— Значить, я живий.

Може, «я» було не дуже доречним в цій ситуації. Хоч як він дивився на хлопця, він нічим не нагадував святого меча Сливового Цвіту Чон Мьона. Святий меча зник: його спогади та душа знайшли останнє пристанище в тілі дитини-жебрака.

— Певно, витівки того диявола.

А може буддійська реінкарнація? Якби він знав про це заздалегідь, то приєднався б до Шаоліня, а не Хвашаню. Чи могла це бути провина Небесного демона та його огидної магії? Але якби він здатен був на таке, тоді Чхон Ма вже давно панував би світом.

Чон Мьону було байдуже, що саме трапилося, але він мусив визнати, що все навколо нього було справжнім. Це не був сон чи фантазія. Усе його тіло тремтіло від болю — чим більше він думав про це, тим сильніше злився.

Нічого не зміниться, якщо я продовжуватиму сидіти й думати. По-перше, треба зрозуміти, що відбувається і що сталося…

 Чон Мьон підскочив і побіг до жебрацького намету. Принаймні намагався бігти.

— Кха!

Він впав, не пройшовши й кількох кроків.

— Сильно ж ти мене побив, сволото! — його очі переповнилися люттю. — Я за будь-яку ціну відплачу тобі за це.

Навіть смерть не змогла виправити його вперту вдачу.