Його любов глибока, як море

На 9-й день 9-го місячного місяця, у слабкому світлі світанку, ворота палацу Тайхе відчинилися, і чиновники прибули на зустріч з імператором до імператорського двору.

 

Того ж дня 200-тисячне військо королівства Ґовдзі було розміщене на кордоні між двома країнами, спостерігаючи за Великою Дзіню, сповнене ворожості.

 

Цього дня воїни Великої Дзіні, які роками страждали від вітрів, морозів і жовтого піску на кордоні, були одягнені в обладунки. Всі вони були готові будь-якої миті пожертвувати своїм життям.

 

Цього дня мешканці Білого міста збирали свої речі так швидко, як тільки могли, охоплені страхом, плачем і думками про те, чи закінчиться коли-небудь ця нещадна війна.

 

Того ж дня Ґу Хе Янь і солдати, що його супроводжували, вирушили в дорогу, прагнучи якнайшвидше об'єднатися з армією Жон Яня на кордоні, щоб захистити життя своїх родин і всю свою країну.

 

Саме в цей день Му Джи Мін увійшов до Імператорського палацу, став на коліна й виголосив промову, яка здивувала всіх придворних чиновників.

 

З такими ж спокійними, як завжди, очима й рішучими словами, Му Джи Мін виголосив: 

 

— Цей покірний підданий просить Його Величність дозволити мені поїхати до королівства Ґовдзі в ролі посланця, щоб запропонувати мир між двома країнами. Цей покірний підданий твердо вірить, що він зможе заспокоїти вогонь війни словами й зупинити ці неспокійні часи. Цей скромний підданий просто бажає, щоб більше не було війни, щоб на землі знову запанував спокій, щоб солдатам більше не доводилося вмирати у світлі заходу сонця і в темряві місячної ночі.

 

— Пропонувати себе для дипломатичної місії до ворожої країни перед війною? Яка мужність, який дух і яка нерозсудливість....

 

Навіть ув'язнення було б найменшою з проблем, Му Джи Міна могли обезголовити без найменшого шансу на зустріч з лідером ворожої країни. Він міг залишитися безіменним тілом, похованим без труни на чужині.

 

Ця вимога була настільки шокуючою, що навіть сам Імператор замовк від подиву. Настільки, що Імператор довго не міг знайти слів, щоб відповісти. Після ранкового суду Імператор викликав Му Джи Міна на особисту зустріч, щоб запитати, чи знає він, про що просить.

 

Му Джи Мін, всупереч очікуванням, залишився цілком спокійним і з упевненістю відповів: 

 

— Ваша Величносте, коли ви наказали мені їхати до північного кордону, до Білого міста, щоб вивчити мову народу Ґовдзі, чи не заради того, щоб колись досягти миру? Якщо королівство Ґовдзі та Велика Дзінь зможуть перетворити списи та алебарди на подарунки з нефриту та шовку*, не буде більше трупів, розкиданих на землі, не буде марнотратства людської сили та ресурсів. Тоді в країні запанує мир, і люди зможуть жити в злагоді.

 

*化干戈为玉帛 huà gān gē wéi yù bó; Китайська ідіома. Вона стосується перетворення зброї та війни на символи миру та дипломатії. Вона виражає ідею вирішення конфліктів за допомогою переговорів і компромісів, а не через насильство й війну.

 

— Справді. Якщо ти досягнеш успіху, все буде так, як ти описав, – сказав Імператор. — Однак, чи думав ти коли-небудь про те, що в разі невдачі ти ніколи не повернешся живим!

 

Му Джи Мін відповів: 

 

— Ваша Величносте, протягом століть безліч вірних душ була похована в горах. Якщо я зможу стати таким же, як вони, і присвятити всі свої зусилля заради миру країни, то в мене не буде ні нарікань, ні жалю.

 

Через три дні до резиденції герцога Яня надійшов імператорський указ. Того ж дня Му Джи Мін став на коліна перед тремтячим Му Бо Женем і заплаканою пані Ґон. Му Джи Мін тричі вклонився і сказав: 

 

— Батьку, мамо, ви так багато працювали, щоб народити мене, і, попри виснаження з роками, ви ростили мене протягом двадцяти років. Доброта, яку ви мені подарували, більша за Небеса. Сьогодні Лі Джу не може бути побожним сином і мусить піти. Я можу прийняти будь-яке покарання і лайку, але тільки прошу батьків не сумувати. Якщо я зможу щасливо повернутися додому, то обіцяю, що відплачу вам за всю вашу доброту й ніколи не посмію її забути.

 

Пані Ґон витерла сльози й простягнула руку, щоб допомогти синові встати: 

 

— Дитино моя, з давніх часів завжди було важко балансувати між вірністю і синівською побожністю. Ми розуміємо.

 

Му Бо Жень глибоко зітхнув: 

 

— Вставай. Досить стояти на колінах.

 

Му Джи Мін підвівся і сказав Му Бо Женю: 

 

— Батьку, ваш син хоче обговорити з вами дещо важливе.

 

Потім батько й син пішли до Внутрішньої зали, де розпустивши всіх слуг, залишилися наодинці. Вень Хе Їнь, перебуваючи ззовні, виконував вказівки Му Джи Міна й сканував околиці, щоб уникнути підслуховування з-за стін.

 

Переконавшись, що вони самі, Му Джи Мін перейшов прямо до справи: 

 

— Батьку, у резиденції шпигуни з Міністерства в'язниці. Будьте обережні.

 

— Що?! – Му Бо Жень був наляканий. — Цього не може бути! Це обурливо! Завтра я проведу розслідування, провіряючи одного за одним.

 

Му Джи Мін кинувся до нього: 

 

— Ні, будь ласка, батьку. Не треба бити по траві, щоб налякати змію*. У твого сина є план.

 

*打草惊蛇 dǎ cǎo jīng shé; Китайська ідіома. Вона означає: «попередити ворога/діяти необдумано й передчасно попередити ціль про свої наміри». Ідіома часто використовується для застереження від поспішних або передчасних дій, які можуть призвести до непередбачуваних наслідків або недосягнення мети.

 

— Ти… – Му Бо Жень подивився на Му Джи Міна, і, побачивши його стриманий вираз обличчя, не міг не відчути ностальгії, оскільки зрозумів, що його маленький син нарешті виріс. — Я розумію, я послухаю тебе.

 

— Дякую, батьку. – Му Джи Мін додав, — Ваш син має ще одне прохання до вас.

 

Му Бо Жень: 

 

— Говори, я виконаю все, що ти задумав.

 

Му Джи Мін: 

 

— Після мого від'їзду, коли батько отримає звістку про моє повернення до столиці, я прошу вас негайно вигадати виправдання, наче вам потрібно лікуватися, і, будь ласка, вивезіть матір зі столиці. Поїдьте в рідне місто матері в префектурі Мінь і залиштесь там на кілька місяців.

 

— Навіщо? – Мо Бо Жень був спантеличений.

 

Му Джи Мін шанобливо вклонився: 

 

— Пробачте мені, батьку, але ваш син не може вам пояснити.

 

Му Бо Жень глибоко задумався і довго мовчки стурбовано на нього дивився.

 

Му Джи Мін: 

 

— Батьку, будь ласка, довіртеся мені.

 

Му Бо Жень повільно зітхнув: 

 

— Гаразд, обіцяю. Але ти повинен бути обережним і знати межі того, що ти можеш зробити.

 

Му Джи Мін розслабився і усміхнувся: 

 

— Ваш син розуміє. Дякую, батьку.

 

***

 

Після серії інтенсивних приготувань з боку Міністерства обрядів, через три дні Му Джи Мін мав нарешті вирушив на місію в ролі посланця до королівства Ґовдзі.

 

Дехто очікував, що Му Джи Мін скоро повернеться, а дехто – що він ніколи не повернеться.

 

У будь-якому випадку, дипломатична місія була вже вирішеною справою.

 

Того дня на околиці столиці, біля озера Сонця і Місяця, де під вітром ніжно погойдувалися лози верби, Вень Хе Їнь прибув до павільйону посеред озера. Увійшовши в середину, юнак побачив Пей Хань Тана, який сидів на перилах, наливаючи собі чашку вина з піднятою головою.

 

Вень Хе Їнь підійшов і запитав: 

 

— Чому ти не дочекався мене й почав пити сам?

 

Пей Хань Тан витер куточки рота, зітхнув і сказав з гіркою усмішкою: 

 

— Так чи інакше, відтепер я питиму сам. То яка різниця, коли я почну пити – раніше чи пізніше?

 

Вень Хе Їнь замовк і сів поруч із ним.

 

Як охоронець Му Джи Міна, Вень Хе Їнь мав супроводжувати його в цій дипломатичній поїздці до ворожої країни. Однак, зважаючи на мету подорожі, поїздка може тривати як кілька місяців, так і трохи більше ніж рік.

 

— Це не означає, що я не повернуся, – сказав Вень Хе Їнь. — Тобі просто потрібно дочекатися мого повернення.

 

— Ах, самотній гість відчуває себе спустошеним*, – Пей Хань Тан похитав головою. — Я не можу чекати.

 

*孤客自悲涼 gū kè zì bēi liáng; З вірша《临江仙-送王缄》 (蘇軾 sū shì) Су Ши (1037-1101). У цьому вірші поєднуються разом меланхолія прощання, скорбота жалоби, розчарування політичними справами, а також меланхолія туги за батьківщиною, виражаючи глибокі почуття смутку й страждання поета.

 

Вень Хе Їнь запитав: 

 

— …Ти не можеш чекати?

 

Пей Хань Тан усміхнувся і сказав: 

 

— Гм, не можу чекати.

 

Насправді Пей Хань Тан просто жартував, оскільки хотів побачити реакцію Вень Хе Їня, перш ніж сказати йому: «Навіть якщо я не можу чекати, мені однаково доведеться чекати», щоб заспокоїти його.

 

Однак, як тільки Вень Хе Їнь почув слова «я не можу чекати», на його обличчі з'явився задумливий вираз. За мить Вень Хе Їнь подивився на Пей Хань Тана й невідривно втупився в нього з ноткою суворості в погляді.

 

Пей Хань Тан думав, що Вень Хе Їнь скаже щось на кшталт: «Якщо ти не можеш чекати, то забудь», тому він поспішив спробувати розрядити атмосферу, сказавши: 

 

— Навіть якщо я не можу чекати, мені однаково доведеться...

 

Проте не встиг Пей Хань Тан закінчити, як Вень Хе Їнь раптово нахилився до нього, стиснув руки на його плечах і несамовито поцілував.

 

Під мелодійний спів іволг і далекі пісні човнярів Вень Хе Їнь, заплющивши очі, насолоджувався смаком губ Пей Хань Тана. Трохи прикусивши губи, Вень Хе Їнь відступив на крок і запитав: 

 

— А тепер ти можеш почекати?

 

Пей Хань Тану знадобилося багато часу, щоб прийти до тями. Він відчував лиш, як якісь брижі почали пробиватися до його серця, подібно до брижів, викликаних коропом, що плаває навколо листя лотоса.

 

— Ти все ще не можеш почекати? – Вень Хе Їнь незадоволено стиснув губи.

 

— Так, так, я можу почекати! – раптом заговорив Пей Хань Тан, він простягнув руку, взяв Вень Хе Їня за руку, і притягнув його ближче до себе з усмішкою на обличчі. Коли він заговорив знову, вираз його обличчя був осяяний щастям: — Поцілуй мене за кожен день, який мені доведеться чекати.

 

Вень Хе Їнь відповів: 

 

— Не випробовуй долю.

 

— Це справді вважається випробуванням моєї долі? – Пей Хань Тан усміхнувся.

 

Вень Хе Їнь, не вловивши його дражливого тону, заперечив з усією серйозністю: 

 

— Якщо мене не буде пів року, ти чекаєш, що я поцілую тебе кілька сотень разів?

 

— У мене є ще одна гарна ідея. Іди сюди, я тобі розповім, – Пей Хань Тан щосили притягнув його й пригорнув до себе, а потім прошепотів щось йому на вухо.

 

Пей Хань Тан не встиг договорити, як Вень Хе Їнь почервонів. Розхвилювавшись, він відштовхнув його й заїкнувся: 

 

— Ти безсоромний розпусник!

 

Пей Хань Тан запротестував, відчуваючи себе скривдженим: 

 

— Чому це я безсоромний розпусник? Це ж ти поцілував мене першим. Як так може бути, що ти можеш мене поцілувати, а я ні?

 

Не бажаючи більше нічого слухати, Вень Хе Їнь розвернувся і пішов геть.

 

— Зачекай! – Пей Хань Тан поспішно підвівся, щоб зупинити його. — Не йди. Я винен, що сказав те, що не повинен був. Не йди. За кілька днів ти поїдеш зі столиці, і якщо ти не вип'єш зі мною, то, можливо, нам доведеться чекати рік або й більше.

 

Коли він сказав це, Вень Хе Їнь нарешті обернувся і суворо наголосив: 

 

— Не користуйся мною.

 

— Гаразд, гаразд, – Пей Хань Тан з усмішкою кивнув кілька разів. 

 

Однак, попри усну згоду, як тільки вони випили вина, Пей Хань Тан притиснув Вень Хе Їня до стовпа й цілував його знову й знову, незалежно від того, наскільки інший розлютився, Пей Хань Тан відмовлявся відпускати його.

 

***

 

Через три дні, прохолодного осіннього дня, Му Джи Мін попрощався з батьками й вирушив до кордону разом з Вень Хе Їнем та кількома супровідниками.

 

Після кількох днів подорожі на човні й у кареті їм залишався лише один день, щоб дістатися до Білого міста. Отож, посольська делегація зупинилася в корчмі.

 

Тієї ночі світило яскраве місячне світло, де-не-де виднілися зорі, і тріщали осінні комахи. Через брак кімнат у корчмі, Вень Хе Їнь і Му Джи Мін жили в одній кімнаті. Підготувавши постільну білизну, Вень Хе Їнь запропонував Му Джи Міну відпочити.

 

Коли Вень Хе Їнь обернувся, він помітив, що Му Джи Мін знову занурився в роздуми, а його погляд був прикутий до нефритового кулона. Того дня тітка Лян попросила Му Джи Міна передати його Ґу Хе Яню.

 

Після від'їзду зі столиці Му Джи Мін щовечора перед сном тримав нефритовий кулон і довго дивився на нього.

 

Зрештою, скільки б він не роздумував, Му Джи Мін не міг зрозуміти. 

 

«Якщо Ґу Хе Янь завжди знав, що цей нефритовий кулон – дорогоцінна реліквія дружини старого генерала Ґу, то чому він не вагаючись захотів подарувати його мені?»

 

— Молодий господарю! – Вень Хе Їнь ступив крок вперед і запитав: — Що такого захопливого в цьому нефритовому кулоні? Чому ти щодня на нього дивишся?

 

— А-Їню… – Му Джи Мін запропонував Вень Хе Їню сісти навпроти нього й сказав: — Я хочу дещо запитати в тебе.

 

Вень Хе Їнь заінтриговано підняв брову: 

 

— Гм? Запитати що?

 

Му Джи Мін сказав: 

 

— Уяви собі: людина добровільно й не вагаючись віддає реліквію своєї матері іншій людині. Як гадаєш, що є причиною цього?

 

Вень Хе Їнь трохи подумав і відповів: 

 

— Гмм... можливо, у нього закінчилися гроші? І він закладає цінну річ?

 

Му Джи Мін похитав головою: 

 

— Ні, подумай ще раз.

 

Вень Хе Їнь продовжив: 

 

— Е-е... він зробив ставку й програв?

 

Му Джи Мін відповів: 

 

— Ні, це не так.

 

Вень Хе Їнь поклав підборіддя на руку й сказав: 

 

— Тоді... реліквія зламалася і тому він віддав її комусь іншому для ремонту?

 

Му Джи Мін знову похитав головою: 

 

— Ні, ти це також не так.

 

— Це занадто складно, я не маю уявлення. Молодий господарю, чому? – Вень Хе Їнь більше не хотів гадати.

 

Му Джи Мін зітхнув, сперся підборіддям на обидві руки і, дивлячись на нефритовий кулон на столі, сказав: 

 

— Я теж не знаю...

 

— Якщо навіть ти не знаєш, то навіщо питаєш мене? – Вень Хе Їнь надувся.

 

— Ходімо спати, – сказав Му Джи Мін, обережно відкладаючи нефритовий кулон.

 

Вони задули свічки й лягли відпочивати. Коли Му Джи Мін вже засинав, він раптом відчув, що Вень Хе Їнь різко сів поруч із ним.

 

— Молодий господарю! Я зрозумів! – Вень Хе Їнь розбудив Му Джи Міна.

 

Му Джи Мін сів зі збентеженим виразом обличчя і, потираючи очі, запитав: 

 

— Що? Що ти зрозумів?

 

— Я знаю, чому ця людина без вагань віддала реліквію своєї матері іншому, – сказав Вень Хе Їнь з ноткою гордості.

 

Позіхнувши, Му Джи Мін запитав із затуманеними від сну очима: 

 

— Чому?

 

Вень Хе Їнь: 

 

— Він кохає цю людину! Його любов глибока, як море, тож, навіть якщо це реліквія його матері, він готовий віддати її без вагань!

 

Му Джи Мін миттєво втратив будь-яку сонливість.

 

— Невже? Я маю рацію? – продовжував запитувати Вень Хе Їнь.

 

Му Джи Мін сухо хіхікнув: 

 

— Це... малоймовірно.

 

— Малоймовірно? – Вень Хе Їнь випнув груди й ліг на ліжко. — Я думав, що так і є.

 

Му Джи Мін промовчав і після короткого заціпеніння знову ліг. Однак він більше не міг заснути й усю ніч крутився в ліжку.