Як у цьому світі хтось може дозволити собі володіти половиною його краси?

— Дворянин? – з цікавістю запитав Пей Хань Тан – Який дворянин?

 

Дівчина похитала головою і відповіла: 

 

— Цього я не знаю.

 

Пей Хань Тан: 

 

— Дякую, вибачте, що потурбували.

 

Дівчина віддала честь й пішла.

 

Пей Хань Тан зітхнув: 

 

— Хоча здається, що вам двом судилося зустрітися, зрештою цього не могло статися.

 

— Так, – Му Джи Мін кивнув і повернувся, щоб детальніше розглянути картину. Він помітив, що молода жінка на картині тримає віяло, на якому видно намальовані чорнилом квіти та птахи. Зі стрункою і ніжною фігурою вона ліниво лежала на дивані, прикрашеному півоніями, збуджуючи чоловічі фантазії.

 

Насправді, порівняно з ним самим, Му Джи Мін відчув, що дівчина на картині дуже схожа на людину, яку він знає.

 

З іншого боку Пей Хань Тан прошепотів Ґу Хе Яню: 

 

— Схоже, гм? Ти хочете забрати картину у свою резиденцію та сховати її?

 

Ґу Хе Янь з байдужістю відповів: 

 

— Ні, вони не схожі.

 

Пей Хань Тан: 

 

— Га?! Але їхні брови та очі такі схожі, як вони можуть не бути схожими?

 

Ґу Хе Янь пояснив: 

 

— Му Джи Мін завжди поводиться елегантно, сидячи в стійкій і випрямленій позі, так само, як дзвони в храмах. – Тоді Ґу Хе Янь знову подивився на картину красуні, але незважаючи ні на що, в його очах не з’явилося жодної брижі. З ще більшою впевненістю, ніж раніше, він продовжив, — Вони не схожі.

 

— Му Джи Мін походить із впливової родини, з якої протягом багатьох поколінь вийшло кілька високопоставлених чиновників. Він ще з раннього віку завжди ввічливо ставився до людей. Як його можна порівняти з ледачою і невитонченою жінкою на картині?

 

«Не кажучи вже про…»

 

«Як у цьому світі хтось може дозволити собі володіти половиною його краси? Звідки така передбачувана схожість?»

 

Пей Хань Тан: 

 

— …Га-гаразд.

 

***

 

Почекавши деякий час, до них нарешті підійшла пані з павільйону. Після цього Пей Хань Тан безперестанку запитував, чи недавно ніхто не зникав безвісти і чи знає вона повію, яка б добре володіла цитрою чи піпою, та не поверталася до павільйону три дні.

 

Проте всі відповіді були негативними.

 

Оскільки вони також не змогли знайти жодних підказок у цьому місці, чоловіки попрямували на вулицю. Вийшовши, вони опинилися в оточенні метушних багатолюдних вулиць, що лише змусило їх почуватися збентеженими, а також фізично та морально виснаженими.

 

У цей момент Вень Хе Їнь не міг не сказати:

 

— Це нагадує пошуки голки в стозі сіна, надто виснажливо. Що, якщо ця жінка була не повією, а просто служницею, яка працювала в чиїйсь резиденції? Чи не буде це даремною тратою часу? 

 

Пей Хань Тан засміявся: 

 

— Малечо, так йдуть розслідування і вони забирають час. Якщо ти зіткнешся з важкою і заплутаною справою, розслідування може тривати навіть кілька місяців.

 

Му Джи Мін повернув голову, щоб поглянути на Ґу Хе Яня, і тихо прошепотів йому: 

 

— Хе Яню, ти не втомився? Твоя поранена рука тільки нещодавно загоїлась…

 

Ґу Хе Янь, здавалося, не очікував, що Му Джи Мін до нього заговорить, тому застиг на деякий час, почуваючись приголомшеним. Чоловік навіть забув, що повинен був відповісти. Обмірковуючи свою відповідь, він намагався придушити всі емоції у своєму голосі, через що здавався холодним і байдужим:

 

— Я не втомився.

 

Саме в цей момент раптово з'явився вершник, який скакав на великій швидкості, тож навіть перехожі почали обурено кричати в його сторону за те, що він їх налякав.

 

Ґу Хе Янь нахмурився. Навіть не думаючи, він схопив молодого сина герцога Янь і потягнув його за спину, щоб захистити і не допустити, щоб його вдарив кінь, а також заблокувавши цим пил, який був піднятий галопом коня.

 

Чоловік, який поспішав, був гвардійцем із Столичної префектури. Грубо зупинивши коня, він зістрибнув і кинувся до Пей Хань Тана, щоб терміново доповісти:

 

— Лорде Пей, я нарешті знайшов вас! Дещо, трапилося дещо погане!

 

Пей Хань Тан: 

 

— Що трапилося? Уповільнись і скажи чіткіше.

 

Гвардієць: 

 

— Жіночий труп, який був знайдений вчора з обпаленим обличчям і синцями на спині, вкрали!

 

***

 

Чоловіки швидко повернулися до Яменю Столичної Префектури, не зупиняючись навіть на секунду. Потрапивши туди, вони порямували прямо до моргу, де на них чекало декілька гвардійців з доглядачем моргу, який тремтячи, здивовано дивився на порожню труну перед собою.

 

Пей Хань Тан пройшов кілька кроків вперед і голосно запитав: 

 

— Як труп міг зникнути?!

 

Доглядач моргу кинувся привітати Пей Хань Тана, а потім з певним страхом і тривогою промовив: 

 

— Його, його вкрали.

 

— Вкрали?! Хто? Ви бачили зловмисника? – Пей Хань Тан задавав одне питання за іншим. 

 

— Це були двоє чоловіків у чорному. – відповів доглядач моргу. — Сьогодні, близько години йовши* я зачинив морг і пішов. На півдорозі я згадав, що дещо забув, тому повернувся назад. Але в той момент я ще здалеку побачив, що двері моргу були широко відчинені! В той момент, коли я задумався, чи справді зачинив двері, я побачив двох людей, одягнених у чорне, які викрадають труп! Я так злякався, що навіть мої ноги затряслися!

 

*5–7 вечора в системі двогодинних підрозділів, що використовуються в Стародавньому Китаї.

 

— Ви нікому більше не повідомляли? – запитав Пей Хань Тан.

 

— Так! – поспішно відповів доглядач моргу.

 

Гвардійці Столичної префектури, які були присутні, здивувалися:

 

— У цю годину навколо було дуже мало людей, а двоє чоловіків у чорному були висококваліфікованими у бойових мистецтвах. Також виявилося, що на вулиці на них чекали. Ми були дуже некомпетентними й не змогли до них підійти, тож не спіймали їх.

 

Той факт, що в другій половині дня вчинили напад на Столичну Префектуру, і труп пропав безвісти, був цілковитою ганьбою. Пей Хань Тан був настільки розлюченим в цей момент, що його обличчя застигло, як лід, а голос став таким же крижаним, як сніг:

 

— Перевірте морг.

 

Однак було видно, що чоловіки у чорному заздалегідь підготувались і знали, куди йшли, тому не залишили жодної підказки.

 

Про цей інцидент незабаром дізнався лорд Пей, магістрат столиці та батько Пей Хань Тана.

 

Оскільки стороннім людям таким, як Му Джи Мін і Вень Хе Їнь, було недоцільно залишитися в Ямені в цей момент, вони попрощалися й пішли.

 

Повернувшись до резиденції Му, Вень Хе Їнь помітив, що Му Джи Мін мовчки хмурився, тож промовив:

 

— Молодий господарю, не думай про це занадто багато. Ти повинен залишити все позаду й лягти сьогодні ввечері раніше відпочивати. Ти все ще відчуваєш себе трішки погано?

 

Му Джи Мін виринув зі своїх думок і подивився на Вень Хей Їня, сказавши: 

 

— Я в нормі. Просто є те, що я не можу зрозуміти.

 

Вень Хе Їнь запитав:

 

— Що?

 

Му Джи Мін:

 

— Обличчя жінки було спалено для того, аби ніхто не міг розпізнати її особистості, що ускладнило нам пошуки. Крім того, Столиця не є безпечним місцем, куди можна приходити і йти, коли заманеться. Чому вбивця так ризикував, щоб потрапити в Столичну префектуру, де можна було залишити якісь підказки, заради крадіжки тіла?

 

Вень Хе Їнь почухав голову і промовив: 

 

— Так, е-е, чому?

 

— Я думаю, це тому, що … – Не кліпаючи, очі Му Джи Міна з інтенсивністю подивилися на Вень Хе Їня, він напружив власне горло і сказав примарним голосом, – … Цей жіночий труп… може щось сказати…