Ґу Хе Яню, ти такий розгублений

Через два дні Ґу Хе Янь і Му Джи Мін попрощалися з усіма в казармі. Сівши на коней, вони помчали на схід, мандруючи день і ніч. По дорозі вони знайшли пост, де залишилися на ночівлю і на наступний ранок знову вирушили в дорогу. До вечора вже перетнули пустелю Гобі і перед ними раптом виник оазис.

 

Вони стояли на високій місцевості, а коли поглянули вниз, то побачили величезне прозоре озеро у формі півмісяця. У зеленому топольному лісі ховалося невелике село, з високими деревами,та пишною й повною життєвої сили травою. Воно було схоже на захований скарб, залишений у жовтих пісках пустелі.

 

Му Джи Мін і Ґу Хе Янь зупинили своїх коней і поглянули здалеку. Му Джи Мін сказав: 

 

— Ось і воно.

 

— Гм, – кивнув Ґу Хе Янь.

 

Му Джи Мін сказав: 

 

— Це місце насправді більше, ніж я думав.

 

Ґу Хе Янь: 

 

— Воно не схоже на село. Більше нагадує місто.

 

Му Джи Мін кивнув: 

 

— Так! Ходімо подивимось.

 

Коли вони спустилися аж до озера, натрапили на жінку, яка набирала воду. Її одяг був унікальний. Хоча він був схожий на парчовий одяг Великої Дзіні, хутро, яке вона використовувала, щоб зігрітися, і коси, які вона заплела, нагадували королівство Ґовдзі. Му Джи Мін і Ґу Хе Янь перезирнулися, ніби про щось домовилися. Потім вони обидва злізли з коней і, тримаючись за поводи, підійшли до жінки.

 

Після того, як жінка набрала води в п'ять-шість великих шкіряних мішків, вона поклала руки на талію і легко видихнула. Витерши піт, вона перев'язала всі шкіряні мішки конопляною мотузкою і приготувалася нести їх додому. У цей момент, вона почула звук цокання кінських копит. Розгублено піднявши очі, жінка побачила двох ґондзи, які йшли до неї.

 

Один ґондзи йшов швидше за іншого, поки не став прямо перед нею. На ньому був простий білий товстий парчовий одяг, а також плащ, прикрашений візерунком танцюючих хмар і літаючих журавлів. Він з великою ввічливістю віддав їй честь: 

 

— Пані, чи є попереду корчма чи якесь інше місце, де ми могли б зупинитися в селі?

 

Жінка, яка, здавалося, звикла зустрічатися з далекими мандрівниками і не боялася прибулих, приязно усміхнулася, а потім запитала: 

 

— Цікаво, чому сюди прийшли ці двоє ґондзи?

 

Му Джи Мін відповів: 

 

— Я прийшов збирати лікарські трави. Я чув, що біля кордону росте трава під назвою «Замкнута душа». Батько мого найкращого друга тяжко хворий і потребує цієї трави, щоб вилікувати свою хворобу.

 

— Зрозуміло. – жінка кивнула. — З того часу, як почалася війна між двома країнами, сюди давно не приїжджали травники. У місті є корчма, але вона не працює вже кілька місяців. Я проведу вас туди.

 

— Дякую, – Му Джи Мін стиснув руки й подякував їй. — Пані, ви можете повісити мішки з водою на наших коней. Так ми зможемо висловити нашу вдячність.

 

Жінка не відмовилася: 

 

— Тоді мені доведеться потурбувати двох ґондзи.

 

Після того, як Му Джи Мін сказав: «Не біда», він пішов вперед, щоб забрати мішки з водою у жінки. Однак, перш ніж він встиг це зробити, Ґу Хе Янь пройшов повз нього, не сказавши жодного слова, легко підняв ці мішки з водою і повісив їх на спині свого коня.

 

Вони втрьох йшли вздовж озера у бік села. Здалеку вони бачили, як дим піднімався з кухонь у будинках, побудованих із жовтого лесу серед топольного лісу. Виглядало так тихо й мирно. Му Джи Мін розчулено зітхнув: 

 

— Це місце так близько до Королівства Ґовдзі, і не так давно між обома країнами спалахнула війна. Як це місце може залишатися таким мирним?

 

Жінка сказала: 

 

— Саме тому, що ми так близько до королівства Ґовдзі, ми можемо жити мирним життям! Бандити бояться королівства Ґовдзі і ніколи не наважувалися ступити на це місце, боячись зіткнутися з іноземними солдатами.

 

— Хіба армія Ґовдзі не прийшла пограбувати це місце? – Му Джи Мін був спантеличений.

 

— Вони не прийдуть, у нас є захисний камінь, – з усмішкою відповіла жінка.

 

Му Джи Мін і Ґу Хе Янь подивилися один на одного, будучи дедалі більше спантеличеними: 

 

— Камінь?

 

— Так, – кивнула жінка. — Камінь.

 

В цей час вони втрьох вже дійшли до села, і жінка в цей момент показала на одне місце: 

 

— Ось і камінь.

 

Му Джи Мін і Ґу Хе Янь подивилися на місце, на яке вказала жінка, і побачили великий камінь. Він був розміром близько однієї особи заввишки і двох завширшки. Він був розміщений прямо перед міськими воротами з жовтого лесу. На ньому було викарбувано багато слів. Здавалося, що камінь стоїть на цьому місці вже багато років, оскільки жовтий пісок пустелі й вітер з часом розтерли слова, які майже повністю зникли. Слова були настільки розмитими, що було неможливо зрозуміти, що на ньому написано.

 

— Поки цей камінь тут, королівство Ґовдзі не прийде грабувати це місце, – з упевненістю сказала жінка.

 

— Але... Як камінь може перешкодити королівству Ґовдзі пограбувати це село? – дивувався Му Джи Мін.

 

— Я сама не впевнена. – жінка похитала головою. — Я чула, що в цьому селі живе 100-річна жінка, яка, можливо, знає причину. Однак, хто б її не запитував, вона повторювала одне й теж «світ змінився, не той час» тощо. Після чого вона тільки починає зітхати, наче згадувала про щось сумне.

 

Почувши слова жінки, Му Джи Мін зачаровано подивився на великий камінь. Підтвердивши, що нічого дивного в ньому немає, він ще більше розгубився. Однак, оскільки він не міг знайти жодних підказок, йому довелося піти за жінкою в село.

 

Спочатку вони відвезли мішки з водою до дому жінки, а потім вона відвела Ґу Хе Яня та Му Джи Міна до корчми.

 

Хоча його називали корчмою, насправді це був простий двоповерховий жовтий лесовий будинок з піччю. Оскільки корчмар уже кілька місяців не мав клієнтів, і вже давно був зачинений, йому довелося як слід прибирати кімнати, в якій будуть перебувати відвідувачі.

 

Му Джи Мін і Ґу Хе Янь прийшли пізно ввечері. Коли корчмар закінчив прибирати в кімнаті, була вже пізня ніч. Му Джи Мін, сидячи біля дерев'яного столу, був такий сонний, що навіть позіхнув, підперши голову однією рукою. Невдовзі корчмар поспіхом спустився з другого поверху, щоб з теплотою сказати: 

 

— Гості, кімната готова. Я вас так довго чекав, швидше підійміться й відпочиньте.

 

— Дякую, чи можу я запитати, де кімната? – Му Джи Мін одразу підвівся.

 

Корчмар відповів: 

 

— Нагорі, перша кімната після повороту на ліво.

 

При цьому Ґу Хе Янь злегка нахмурився: 

 

— Одна кімната?

 

Корчмар кивнув: 

 

— Не хвилюйся, гостю, ця кімната досить велика для двох людей, у ній також є два окремих ліжка.

 

Ґу Хе Янь замовк.

 

Коли Му Джи Мін побачив, що з Ґу Хе Янєм щось не так, він подумав: «Можливо, він не хоче ділити зі мною кімнату.»

 

Тому Му Джи Мін сказав: 

 

— Хе-сьоне, якщо тобі не подобається ділити кімнату з іншими людьми, то ти можеш піти відпочити першим. Я попрошу корчмара прибрати мені іншу кімнату.

 

Ґу Хе Янь підняв очі, щоб поглянути на Му Джи Міна, різко підвівся і сказав: 

 

— Ні... все добре....

 

Після двох днів в дорозі, Му Джи Мін і Ґу Хе Янь були настільки втомлені, що не могли багато розмовляти. Коли вони підійшли до своєї кімнати, вони одразу приготувалися спати й заснули. Наступного ранку, коли Му Джи Мін прокинувся, піднявшись, він виявив, що Ґу Хе Яня не було в кімнаті. Здивований, Му Джи Мін підвівся з ліжка й зв'язав собі волосся. 

 

Коли він збирався спуститися вниз, щоб пошукати Ґу Хе Яня, двері кімнати відчинилися і той увійшов, тримаючи таз з водою.

 

— Хе-сьоне, де ти був? – з усмішкою запитав Му Джи Мін.

 

— Досліджував околиці, – Ґу Хе Янь опустив очі й поставив таз із чистою водою на дерев'яний стіл. — Ти можеш використати цю воду для вмивання.

 

— Дуже дякую, Хе-сьоне. – Му Джи Мін дякував знову і знову. Коли він наблизився до тазу з чистою водою, Му Джи Мін виявив, що вода насправді була теплою. Не прохолодною, не гарячою, а просто комфортної температури.

 

Му Джи Мін на мить був приголомшений цим і поспішно поглянув на Ґу Хе Яня, але, як тільки молодий генерал поставив таз з водою, він одразу сів на край свого ліжка і почав витирати меч, виглядаючи так, ніби він не хотів звертати на нього увагу, Му Джи Мін, навпаки, змушений був сердито відвести свій погляд.

 

Після того, як Му Джи Мін умився та прибрав свій одяг, корчмар приніс сніданок: теплу пшоняну кашу та млинці. 

 

З таким сніданком вони могли бути в гарному настрої решту дня. Поснідавши, Ґу Хе Янь і Му Джи Мін пішли. Унизу вони знайшли корчмаря і запитали його про великий камінь біля міської брами. Однак корчмар похитав головою і сказав: 

 

— Я знаю лише те, що з захистом цього каменю королівство Ґовдзі ніколи не прийде грабувати наше село. Конкретних причин, я не знаю.

 

Му Джи Мін все одно подякував йому і попрощався. Потім Му Джи Мін запитав Ґу Хе Яня: 

 

— Хе-сьоне, на твою думку, як цей камінь може запобігти пограбуванням села іноземними військами?

 

Ґу Хе Янь похитав головою.

 

Му Джи Мін засміявся: 

 

— Ти такий розгублений. Чому б нам не підійти до каменю і не подивитися разом?

 

Ґу Хе Янь відповів: 

 

— Гм.