На щастя, ця маленька частина світу не була такою безлюдною

Щоб їх ніхто не помітив, Му Джи Мін і Вень Хе Їнь тихо перелізли через стіну, а потім покинули резиденцію Му, поїхавши каретою до резиденції Ґу.

 

До ночі всі гості, які прийшли оплакувати генерала Ґу, вже давно розійшлися. Головна брама була пусткою, і два білих ліхтаря моторошно світилися легким полум'ям. Му Джи Мін підійшов і постукав у головні ворота, але пройшло багато часу, перш ніж хтось прийшов, щоб їх відчинити.

 

Коли Вень* Джон Чен відчинив ворота і побачив, що це Му Джи Мін, він сказав: 

 

— Ґондзи, сьогоднішній жалобний час закінчився. Будь ласка, поверніться в інший день.

 

*Просто хочу пояснити, що прізвища Вень Хе Їня і Вень Джон Чена не є одним і тим же символом: 闻wén鹤音hè yīn, 温wēn钟诚zhōng chéng.

 

— Я тут не для жалоби, – сказав Му Джи Мін. — Я тут, щоб повернути деякі документи.

 

— Документи? – хоча Вень Джон Чен був розгублений, він все одно впустив у резиденцію Му Джи Міна та Вень Хе Їня. 

 

— Ґондзи, будь ласка, слідуйте за мною до головного залу.

 

— Це не потрібно. – незважаючи на те, що Вень Джон Чен був слугою, Му Джи Мін все одно віддав йому честь. — Чи можу я запитати, чи є ваша дружина?

 

— Ви шукаєте мою дружину? – запитав Вень Джон Чен. — Моя дружина і мама їдять на кухні. 

 

Вень Хе Їнь прямо запитав: 

 

— Чи не пізно вашій родині вечеряти? О котрій годині ти зазвичай їси?

 

Вень Джон Чен нічого не пояснив, він лише усміхнувся. Му Джи Мін знав, що останнім часом вони були занадто зайняті, тому, мабуть, це був єдиний час, коли вони могли відпочити і поїсти гарячої їжі: 

 

— Будь ласка, відведи мене на кухню.

 

— Що? Але ґондзи, там же слуги. – щиро сказав Вень Джон Чен.

 

— Все ж відведи мене туди. – наполягав Му Джи Мін.

 

Вень Джон Чен більше не сперечався і повів Му Джи Міна до кухні, яка ще не була прибрана. Кошики з овочами та дрова валялися в безладі. Пані Дзюань і тітка Лян тулилися перед глиняною піччю і їли. Коли вони побачили, що Вень Джон Чен привів людей, їхні обличчя наповнилися розгубленістю, але раптом пані Дзюань впізнала одного з них. Вона відразу встала і з радістю привітала його: 

 

— Му-ґондзи!

 

Му Джи Мін витяг з рукава документи і сказав: 

 

— Мені дуже шкода, що я перериваю вашу вечерю, так пізно, але я маю дещо обговорити з вами трьома.

 

Говорячи це, Му Джи Мін озирнувся. Потім він дістав невелику лавочку, на якій розпалювали вогонь, що стояла біля кошика з овочами, дружно сів і передав документи пані Дзюань: 

 

— Я додав свої анотації. Подивіться і скажіть мені, чи можете ви зрозуміти це зараз.

 

Пані Дзюань взяла документи й почала переглядати їх. Вона помітила, що інструкції, які вказують їй, що вона має робити, тепер написані простіше, обережними мазками пензля. При цьому вона не могла не відчути, як її очі наповнюються сльозами, і вона знову і знову кивала головою: 

 

— Тепер я розумію.

 

— Добре. – кивнув Му Джи Мін. — Насправді... Я хотів поговорити з вами трьома про церемонію похорону генерала Ґу. Звичайно, я сторонній, і генерал Ґу не мій родич, тому...

 

— Ґондзи, не кажіть цього. – сказала тітка Лян. — Як бачите, ми нічого не знаємо, і для нас щастя, що хтось хоче допомогти нам подбати про церемонію похорону генерала.

 

Му Джи Міну стало трохи легше. Він сказав їм, що потрібно попросити людей допомогти з роботою під час похоронної церемонії. Для такої роботи як, наприклад, подача їжі та чаю для людей, які прийдуть, щоб висловити свої співчуття, людей які віднесуть домовину в могилу тощо. Му Джи Мін інструктував їх одного за одним, що їм робити. Однак, зрештою, він також боявся, що ці троє не зможуть все це згадати. Тому перед тим, як прийти, він записав речі, на які їм потрібно було звернути особливу увагу, і потім передав тітці Лян.

 

Жоден із трьох слуг не очікував, що Му Джи Мін зможе зробити це так ретельно в такому молодому віці, але вони все ж бачили, що він робить усе можливе, щоб допомогти їм. Вони втрьох були настільки вдячні Му Джи Міну, що їхні очі почервоніли від сліз, аж до того, що вони хотіли вклонитися йому, щоб від усього серця подякувати.

 

— Ці дні були важкими для вас, не потрібно дякувати. Якщо більше ні в чому не потрібна допомога, я піду. – сказав Му Джи Мін і встав з наміром піти.

 

Проте в цей момент тітка Лян раптом кинулася на землю, стала на коліна, і тремтячим голосом почала благати Му Джи Міна: 

 

— Му-ґондзи, насправді, є ще одна річ, у якій мені потрібна ваша допомога. Ця слуга сміє благати вас!

 

— Встаньте, будь ласка! – Му Джи Мін злякався і поспішив допомогти тітці Лян підвестися. — Якщо вам ще щось потрібно, просто скажіть. Вам не треба мене благати.

 

Тітка Лян тримала Му Джи Міна за зап'ястя й задихалася: 

 

— Чи може, Му-ґондзи, будь ласка, підійти й переконати нашого молодого господаря?

 

Му Джи Мін був приголомшений: 

 

— Ґу-сьона? Що з ним сталось?

 

Тітка Лян гірко заплакала і зітхнула: 

 

— Молодий господар уже два дні і дві ночі стоїть на колінах у залі жалоби, не ївши й не випиваючи жодної краплі води. Недавно я ходила умовляти його відпочити і поїсти гарячої їжі, але він все одно відмовився вставати.

 

Серце Му Джи Міна люто затріпотіло: 

 

— Як я можу... Якщо... Якщо люди, які близькі йому, як ви, не можуть його переконати, як такий сторонній, як я, зможе його переконати?

 

Тітка Лян похитала головою: 

 

— Му-ґондзи, ми слуги і не вміємо правильно говорити. Му-ґондзи, з іншого боку, знає книги та етикет. Ви маєте бути дуже виразним і красномовним, тому, мабуть, будете переконливішим за будь-кого з нас. Будь ласка, спробуйте!

 

— Я... Але він так до мене ставиться... Він такий байдужий до мене... І також так пізно... Було б надто недоречно з моєї сторони раптом втручатися... – Му Джи Мін знову й знову вагався, безладно розмовляючи.

 

Тітка Лян міцно хапала його за зап'ястя і говорила: 

 

— Му-ґонцзи, наш молодий господар не байдужий. Він просто погано володіє словами. З дитинства він ніколи не говорив про те, що йому подобалося, ніколи не сперечався і ніколи не був неслухняною дитиною. Всі кажуть, що він зрілий і вдумливий молодий чоловік, але чим більше про нього говорять, тим нещаснішим він стає. Інші люди його не розуміють, але я спостерігала, як він росте. Хто в цьому світі народиться з вродженою терпеливістю? Хто колись не плакав дитиною в пеленах? Якби у нього був хтось, хто міг би зрозуміти його вразливість і його горе, то йому не довелося б весь час прикидатися сильним. Як ви думаєте, чому він ховає свої страждання глибоко в своєму серці?

 

Слова тітки Лян вразили Му Джи Міна до такої міри, що його розум був у сум'ятті.

 

Му Джи Мін згадав, що в його попередньому житті вуличні оповідачі розповідали, що Ґу Хе Яню було всього 17 років, коли він вперше вийшов на поле бою, описуючи його як яскравого і героїчного юнака. Він був не тільки непереможним на полі бою, але й був молодим генералом із залізною кров'ю, який сколихнув усю землю та залякував чужих ворогів. Він був настільки хоробрим, що міг навіть зіткнутися з небесами.

 

Вся країна поставила Ґу Хе Яня на п'єдестал. Проте чи хтось навіть подумав, що обидва його батьки померли? Або те, що коли Ґу Хе Янь відрубував голови ворогам, заплямувавши свій меч їх кров'ю, йому було не більше 17 років?

 

— Розумію. – Му Джи Мін допоміг тітоньці Лян підвестися. — Я старатимусь з усіх сил.

 

— Дякую, Му-ґондзи. – тітка Лян підтягнула рукав і витерла сльози.

 

Му Джи Мін сказав Вень Хе Їню: 

 

— А-Їню, зачекай мене тут.

 

— Добре. – Вень Хе Їнь кивнув і закатав рукави. — Скористаюсь цим часом, щоб допомогти. Гей, на цій кухні такий безлад, дозвольте мені допомогти  прибрати.

 

Тітка Лян не дозволяла Вень Хе Їню працювати, тому вона дала знак Вень Джон Чену змусити Вень Хе Їня сісти і попросила пані Дзюань принести йому закуски.

 

Му Джи Мін вийшов з кухні й сам пішов до зали жалоби.

 

Світло півмісяця було таким холодним на тлі чорнильної ночі. Перед залом жалоби з вітром майоріли самотні, безлюдні й білі, що закликають душу, прапори*. Витаючи у повітрі, дим від пахощів і палаючих паперових грошей виглядав ефірним. Ґу Хе Янь все ще стояв на колінах перед домовиною і табличкою, слухаючи, як ридання вітру, що доносився ззовні, проникало у кожен куточок зали. Після такого довгого стояння на колінах Ґу Хе Янь не міг встати. У нього не тільки запаморочилася голова, а й боліла спина, коліна застигли, а плечі опустилися. Він знав, що ставати на коліна тут було безглуздо, але не знав, що ще зробити. Він просто хотів, щоб його забули і небо, і земля.

 

*Використовується даоськими священиками для залучення духів померлих під час проведення церемонії виклику душі в традиційних китайських похоронних обрядах. Згідно з фольклором, вважається, що душа людини, яка щойно померла, ще не зайшла дуже далеко. Якщо один вітає душу і дозволяє їй повернутися, мертві все ще можуть відродитися. Інша теорія припускає, що душі померлого, які померли в іншій країні (або далеко від дому), не можуть знайти дорогу назад. Таким чином, вони не можуть насолоджуватися підношення, богослужіння та сутрами для заспокоєння їхньої душі. Тому родичі померлого повинні переконати душу своїх близьких повернутися. Коли церемонія виклику душі завершена, можна проводити похоронну церемонію. У процесі похороних ритуалів, прапор прикликання гратиме роль провідного шляху для душі додому.

Ґу Хе Янь чекав. Чекав, поки його фізичні сили закінчаться, щоб він міг втратити свідомість. Тільки тоді все навколо потоне в темряві, включно з його невимовним горем.

 

У попередньому житті Ґу Хе Янь зміг протриматися сім днів. Не ївши й не пивши, він ставав на коліна в синівській побожності, непритомніючи, потім знову й знову прокидаючись.

 

У цьому житті він буде робити те саме.

 

У цей момент Ґу Хе Янь почув звук тихих кроків, що наближалися до нього. Ґу Хе Янь неохоче підняв голову, щоб побачити, хто йде. У заціпенінні він подумав, що вже знепритомнів, і те, що він бачив, було не чим більше, як сон.

 

«Інакше як він міг прийти до мене?»

 

Му Джи Мін став на коліна біля Ґу Хе Яня й шанобливо вклонився духовній табличці.

 

Після богослужіння Му Джи Мін повернув голову, щоб подивитися на Ґу Хе Яня. У цю мить двоє молодих людей безмовно переглянулися.

 

Хоча тітка Лян попросила Му Джи Міна переконати Ґу Хе Яня, що він міг сказати? Що говорять, коли хочуть переконати інших людей? Що міг сказати Му Джи Мін, щоб переконати Ґу Хе Яня відпочити, чого тітка Лян та інші ще не сказали?

 

Однак, навіть якщо Му Джи Мін переконає Ґу Хе Яня відпочити, чи поверне це Ґу Мова до життя? Чи це завадить Ґу Хе Яню відчувати себе самотнім?

 

Му Джи Мін мовчав. Він не хотів переконувати Ґу Хе Яня, він просто хотів тихо супроводжувати Ґу Хе Яня.

 

У жалобній залі мерехтіло полум'я білих воскових свічок, поки ззовні вив холодний вітер. У цей момент Ґу Хе Янь повільно відкрив рот, коли його погляд упав на духову табличку Ґу Мова. Його голос був майже не чутний, коли він говорив: 

 

— Перш ніж він пішов на війну, я запитав його, чи не пошкодує він, якщо не повернеться. Він сказав мені, що не пошкодує. Того дня, коли ми прощалися, я спостерігав, як він йде, не сказавши жодного слова.

 

Му Джи Мін подивився на нього і тихо слухав, чуючи, як Ґу Хе Янь повторює фразу «Я нічого не сказав» знову і знову.

 

Хоча це були лише чотири коротких слова, було невідомо, скільки Ґу Хе Янь хотів сказати Ґу Мову в той час. Але зрештою залишилося лише одне речення: «Я нічого не сказав».

 

Кришталево чисті сльози затьмарювали байдужість, яка була в глибині очей Ґу Хе Яня, повільно стікаючи по його щоках. За мить самотні сльози перетворилися на сильний дощ, який, здавалося, не припинявся. Молодий чоловік, який був таким стриманим з тих пір, як отримав трагічну звістку, плакав і ридав, коли хтось вирішив піти з ним, слухаючи, як він розлучається з померлим батьком.

 

Холодної сніжної зимової ночі в залі жалоби Му Джи Мін протягнув руку, обійнявши спустошеного й безпорадного Ґу Хе Яня. Му Джи Мін дозволив Ґу Хе Яню притулитися чолом до його плеча, йому було байдуже, на те, що сльози Ґу Хе Яня змочують його груди. Він лиш хотів, щоб Ґу Хе Янь сховав свої ридання в його обіймах, а самотнє холодне тіло Ґу Хе Яня отримало частинку людського тепла.

 

Світ може бути в жахливому становищі, але, на щастя, ця маленька частина світу не була такою безлюдною.