Якщо вставив, то вже не виймеш

У ніч фестивалю ліхтарів у Столичній префектурі.

 

Пей Хань Тан тримав у руках мапу столиці з овечої шкури, розстеливши її перед групою охоронців столичної префектури: 

 

— Ти й ти, патрулюйте цю вулицю. Ти й ти – цю… – передавши мапу Вень Хе Їню, який стояв поруч, Пей Хань Тан вказав на Західну вулицю і сказав: — Ми з тобою патрулюватимемо ось цю. 

 

Вень Хе Їнь незадоволено вигукнув: 

 

— Я навіть не зі Столичної префектури!

 

— Малече, я заплатив тобі стільки, скільки ти просив. Ні копійки менше, – Пей Хань Тан відповів із ледь помітною усмішкою на обличчі.

 

Відчуваючи провину, Вень Хе Їнь промовчав.

 

Пей Хань Тан обернувся, подивився на всіх і оголосив: 

 

— Брати, у ніч на Свято ліхтарів немає комендантської години, тому вулиці переповнені людьми. Безумовно, знайдуться порушники спокою, які скористаються цим для скоєння злочинів, тому тримайте очі розплющеними, а вуха настороженими. Якщо ви побачите дебоширів, негайно арештовуйте їх. Це все, дякую вам за вашу важку роботу!

 

Усі застогнали: 

 

— Це справді дуже важка робота~.

 

Пей Хань Тан: 

 

— Ви всі шукаєте побоїв? Швидше йдіть патрулювати вулиці.

 

Усі розбіглися, сміючись і жартуючи.

 

— Малюче, ходімо, – Пей Хань Тан обернувся до Вень Хе Їня й з усмішкою на обличчі вказав великим пальцем на двері.

 

Попри те що він продовжував бурчати усю дорогу, Вень Хе Їнь пішов за ним на вулицю.

 

Вулиці були переповнені людьми, ліхтарі нагадували зоряний дощ на землі. Пей Хань Тан прогулювався жвавими ринковими вулицями, задоволено киваючи на мирну й гармонійну картину, що постала перед його очима. Обернувшись, Пей Хань Тан побачив, що Вень Хе Їнь надувся.

 

Пей Хань Тан не втримався і простягнув руку, щоб ущипнути Вень Хе Їня за щоку: 

 

— Малече, сьогодні така гарна ніч, не роби такого обличчя. 

 

Вень Хе Їнь відштовхнув його руку й буркнув: 

 

— Не щипай мене.

 

Пей Хань Тан склав руки і сказав: 

 

— Я завжди бачу, як маркіз щипає тебе. Чому йому можна, а мені ні?

 

Вень Хе Їнь: 

 

— Дурниці!

 

Пей Хань Тан: 

 

— Мені сумно чути це від тебе. 

 

— Кому ти потрібен, – із цими словами Вень Хе Їнь пішов уперед.

 

Наздогнавши Вень Хе Їня за кілька кроків, Пей Хань Тан обійняв його за плечі й пустотливо засміявся: 

 

— Знаєш, чому я хотів патрулювати цю вулицю разом із тобою?

 

— Не знаю, – знизавши плечима, відповів Вень Хе Їнь.

 

Пей Хань Тан загадково відповів: 

 

— Зачекай мене тут трохи. 

 

Із цими словами він відпустив плече Вень Хе Їня і швидко зник у натовпі.

 

— Я не чекатиму! – протестував Вень Хе Їнь, його голос підвищувався. — Гей! Куди ти пішов? Хіба ми не повинні патрулювати?! Я хочу закінчити раніше й повернутися, щоб з'їсти юаньсяо з моїм молодим господарем!

 

Хоча Вень Хе Їнь сказав, що не чекатиме, він залишився стояти на місці й не зрушив із місця ні на дюйм після того, як Пей Хань Тан зник.

 

Через п'ятнадцять хвилин Пей Хань Тан знову з'явився, його права рука була схована за спиною.

 

Побачивши, що він повернувся, Вень Хе Їнь запитав: 

 

— Куди ти ходив?

 

Пей Хань Тан усміхнувся: 

 

— Здогадайся. 

 

— Я не збираюся вгадувати, – Вень Хе Їнь розвернувся, щоб піти.

 

— Зачекай, зачекай, – Пей Хань Тан поспішив зупинити його. 

 

З веселою усмішкою Пей Хань Тан витягнув праву руку з-за спини, показавши підсмажену на вогні булочку, загорнуту у вощений папір.

 

Це були саме ті булочки, які любив Вень Хе Їнь, з його улюбленого кіоску на алеї Західної вулиці.

 

Пей Хань Тан усміхався з гордістю, його очі сяяли від задоволення. Він ніби казав: «Тепер ти знаєш, чому я хотів патрулювати цю вулицю разом із тобою, чи не так?» 

 

Вень Хе Їнь втупився в булочку, його розум на мить затьмарився, а тоді він із незграбною грацією, взяв смажену булочку, пробурмотівши: 

 

— Дякую. 

 

— Їж. Мені довелося довго стояти в натовпі, щоб дістати її, – засміявся Пей Хань Тан.

 

Вень Хе Їнь кивнув і задоволено відкусив булочку, продовжуючи патрулювання з Пей Хань Таном.

 

Побачивши, як Вень Хе Їнь відкушує великі шматки булочки, Пей Хань Тан не зміг більше тримати рот на замку. Тицьнувши Вень Хе Їня ліктем, він запитав з усмішкою на обличчі: 

 

— Я ж добре до тебе ставлюся, правда?

 

Хоча Вень Хе Їнь часто поводився грубо щодо Пей Хань Тана, він був прямолінійним за своєю природою. Ось чому він колись ініціював поцілунок із Пей Хань Таном. З повним ротом булочки, Вень Хе Їнь пробурмотів: 

 

— Ти дуже хороший.

 

Пей Хань Тан кивнув, відчуваючи задоволення. Через деякий час він знову запитав: 

 

— Отже, між мною й маркізом Му, хто ставиться до тебе краще?

 

Вень Хе Їнь проковтнув останній шматок булочки, підняв голову й раптом побачив щось вдалині. 

 

— Молодий господарю! – схвильовано вигукнув він.

 

Пей Хань Тан: 

 

— ... – коли він розчаровано зціпив зуби, йому дещо спало на думку: — Якби я міг побитися з Ґу Ю Ї прямо зараз...

 

— Що ти там бурмочеш? Я бачу там мого молодого господаря, – Вень Хе Їнь схопив Пей Хань Тана за руку й потягнув його вперед.

 

Пей Хань Тан спотикався, поки його тягнули. Коли Вень Хе Їнь нарешті зупинився, Пей Хань Тан підняв голову й побачив Ґу Хе Яня й Му Джи Міна, які стояли на білокам'яному вигнутому мості через річку Дзінь, милуючись ліхтарями. Кожен із них тримав у руках шпажку із зацукрованим глодом, що надавало їм дуже дитячого вигляду.

 

Вень Хе Їнь:

 

— Молодий господарю!

 

Му Джи Мін: 

 

— А-Їню!

 

Вень Хе Їнь: 

 

— Чому ти покинув резиденцію Му? Хіба твої травми вже зажили?

 

Му Джи Мін відповів з усмішкою: 

 

— Нудно щодня сидіти вдома під замком. Крім того, як я міг пропустити таку чудову сцену на Фестивалі ліхтарів? Не хвилюйся, я не ходитиму в надто людних місцях і не ризикуватиму своїм життям.

 

Поки Вень Хе Їнь і Му Джи Мін обмінювалися своїми дружніми жартами, Пей Хань Тан подивився на Ґу Хе Яня. Потім він перевів погляд на зацукрований глід у його руці, піднявши брову: 

 

— Ого, тобі підходить. 

 

Ґу Хе Янь: 

 

— ...

 

Потім погляд Пей Хань Тана зупинився на забинтованій правій руці Ґу Хе Яня, і він запитав більш серйозним тоном: 

 

— Як твоя рана?

 

Ґу Хе Янь: 

 

— Нічого серйозного.

 

Пей Хань Тан: 

 

— Це добре.

 

Му Джи Мін передав свою шпажку з неторкнутим зацукрованим глодом Вень Хе Їню й запитав: 

 

— Ти патрулюєш вулиці з лордом Пеєм? Ось, візьми поїж.

 

— Гм, – Вень Хе Їнь кивнув, приймаючи зацукрований глід. — Дякую, молодий господарю.

 

Потім вони вчотирьох пішли від кам'яного мосту до берега річки. Оскільки Му Джи Мін і Ґу Хе Янь були поранені, вони не мали наміру гуляти далі, тож, обмінявшись із Пей Хань Таном і Вень Хе Їнем прощальними словами, пішли геть.

 

Вень Хе Їнь махав рукою, як раптом відчув, що хтось схопив зап'ястя руки, якою він тримав зацукрований глід. Перш ніж він встиг відреагувати, Пей Хань Тан безсоромно вкусив зацукрований глід.

 

— Хіба ти не можеш піти й купити собі такий же?! – сердито поскаржився Вень Хе Їнь.

 

Пей Хань Тан засміявся: 

 

— Ні. Той, що ти тримаєш у руці, набагато солодший на смак.

 

***

 

Коли Свято ліхтарів минуло, дні пролетіли швидко, і настав час зустрічати Дзіндже*. Вважається, що в цей день усе прокидається, приносячи із собою звук першого весняного грому.

 

*惊蛰 jīng zhé; Це 3-й із 24 сонячних термінів у традиційному китайському календарі, також відомий як «пробудження від зимової сплячки». За григоріанським календарем він зазвичай починається приблизно 5 і закінчується приблизно 20 березня. За місячним календарем він припадає на 5-й день 2-го місячного місяця.

 

Завдяки вправним рукам лікарів, а також ретельній турботі людей у резиденції Му, рани Му Джи Міна та Ґу Хе Яня поступово загоїлися, не залишивши жодних серйозних проблем.

 

У цей самий полудень, під ясним денним світлом і веселим щебетанням птахів, Ґу Хе Янь тренувався у дворі на мечах.

 

Тримаючи в лівій руці тонкий триметровий меч, Ґу Хе Янь спритно розмахував ним спереду назад. Рух був настільки швидким, що для звичайного ока він здавався розмитим. Потім він підкинув меч у повітря, міцно зловивши його правою рукою.

 

Вкладаючи меч у піхви, Ґу Хе Янь тихо зітхнув, поклавши вістря меча в згин ліктя. Він напружив руку, а потім повільно витягнув його, щоб витерти об одяг. Потім увагу Ґу Хе Яня привернув лук, що лежав під деревом.

 

Після хвилинного вагання Ґу Хе Янь відклав меч убік і взяв лук, повільно натягнувши його. Завмерши, він зосередився на стовбурі горіха навпроти себе.

 

Тільки-но Ґу Хе Янь зібрався випустити стрілу, як відчув раптовий біль у правій руці, що змусив його послабити хватку. У цю коротку мить стріла вилетіла по відхиленій траєкторії, приземлившись на землю, навіть не торкнувшись стовбура.

 

Ґу Хе Янь похмуро подивився на свою праву руку, стискаючи пальці в розпачі.

 

— Хе Яню, – Ґу Хе Янь підняв погляд, почувши голос, що кликав його.

 

Це був Му Джи Мін, який йшов по коридорі до внутрішнього двору.

 

— Практикуєшся в стрільбі з лука? – запитав він з усмішкою.

 

— Гм, – Ґу Хе Янь кивнув.

 

Му Джи Мін закотив рукави, витираючи піт із чола та скронь Ґу Хе Яня. 

 

— Хіба ти не вчора зняв гіпс із правої руки? Не перенапружуйся.

 

Ґу Хе Янь: 

 

— Гм. 

 

Потім Му Джи Мін сказав: 

 

— Мені потрібно на деякий час покинути резиденцію. 

 

— Куди ти підеш? – запитав Ґу Хе Янь.

 

— До резиденції короля Сяня. Дзі Янь сказав, що в нього є справа, яку він не може вирішити, і попросив мене допомогти йому, – відповів Му Джи Мін.

 

Ґу Хе Янь: 

 

— Повертайся скоріше.

 

— Гм, – Му Джи Мін усміхнувся й поцілував його перед тим, як піти.

 

Прослідкувавши, як той пішов, Ґу Хе Янь відновив тренування з луком.

 

Однак незабаром до нього підбіг молодий слуга: 

 

— Молодий господарю Ґу, до вас прийшли з палацу. 

 

— Шукають мене? – перепитав Ґу Хе Янь із ноткою розгубленості в голосі.

 

— Так, дехто просить вашої присутності в палаці, – відповів молодий слуга.

 

Ґу Хе Янь кивнув і пішов за слугою в бічну залу, де на нього чекав євнух. Дізнавшись, що імператор викликав його, Ґу Хе Янь не наважився зволікати. Він швидко зібрався й у супроводі євнуха попрямував до палацу.

 

Невдовзі Ґу Хе Янь опинився в залі Сюаньджен, обличчям до обличчя з імператором.

 

Через бурхливі події, які нещодавно відбулися, імператор, здавалося, постарів на кілька років, про що свідчили нові сиві волосинки на його скронях. Однак, коли він сидів на золотому троні, спостерігаючи з висоти, його велична присутність залишалася незмінною.

 

Ґу Хе Янь став на коліна й засвідчив свою повагу: 

 

— Вітаю, Ваша Величносте.

 

Імператор не одразу попросив Ґу Хе Яня встати. Натомість він довго розглядав чоловіка пронизливим поглядом, перш ніж повільно заговорити: 

 

— Чотири роки тому ти справді повів війська до південно-західного кордону?

 

Серце Ґу Хе Яня стиснулося від цього запитання, але він не зробив жодної спроби виправдатися. Натомість він просто відповів: 

 

— Так. 

 

Тоді Імператор запитав: 

 

— Коли південний захід був у облозі королівства Джао, король округу Шу звернувся по допомогу лише до Лін Наня, Хвай Наня і Дзін Джова. Чому ж ти взяв на себе ініціативу послати війська на підтримку?

 

Ґу Хе Янь рішуче відповів: 

 

— Коли кордони Великої імперії Дзінь у небезпеці, як я, як вірнопідданий цих земель, можу стояти осторонь і заплющувати на це очі?

 

Імператор замовк, і його мовчазна поведінка зробила атмосферу ще більш напруженою.

 

Через деякий час Імператор злегка підняв руку і сказав: 

 

— Встань. 

 

— Дякую, Ваша Величносте, – Ґу Хе Янь подякував і підвівся.

 

Імператор узяв запечатаного листа на звичайному білому папері й наказав: 

 

— Поглянь на це. 

 

Євнух, що стояв біля нього, вийшов уперед, тримаючи листа в обох руках, і подав його Ґу Хе Яню.

 

Ґу Хе Янь узяв листа в руки, розгорнув його і прочитав його зміст. На його обличчі раптом з'явився здивований вираз.

 

Король графства Шу помер.

 

Хоча це було несподівано, але не зовсім дивно.

 

Зрештою, коли Ґу Хе Янь і Му Джи Мін вирушили до південно-західного кордону, король графства Шу вже був тяжко хворий.

 

Погляд імператора був прикутий до Ґу Хе Яня, шукаючи будь-які ознаки обману. Непідробне здивування в очах Ґу Хе Яня переконало його в невинності чоловіка.

 

Спочатку імператор не мав наміру щадити життя жодного військового чиновника, пов'язаного з південно-західним кордоном.

 

Однак за пів місяця імператор уже наказав убити власну імператрицю та ув'язнив власного сина. Після цих подій імператор дістав звістку, що помер його давній ворог, його власний молодший брат.

 

У той час як прості люди насолоджувалися щастям сімейного життя, імператор міг лише спостерігати за спустошенням, спричиненим імператорською владою.

 

Він почувався вкрай виснаженим. Саме ця втома зробила його більш поблажливим.

 

Імператор оголосив: 

 

— З північно-східного кордону надійшли новини. Через брак головнокомандувача армія Жон Янь і південна прикордонна армія страждають від конфлікту. Сьогодні я поновлюю тебе, Ґу Хе Яню, на посаді генерала Юліня. Наказую тобі негайно вирушити на північ від Білого міста і прийняти командування армією Жон Янь. Віднови порядок, реорганізуй війська й веди їх назад до столиці, щоб розмістити в міському таборі Лво. 

 

Ґу Хе Янь знову став на коліна, з вдячністю прийнявши указ.

 

***

 

Через дві години, коли яскраве місячне світло проникало крізь гілки, лякаючи сорок, що сиділи на них*, Му Джи Мін м'яко сидів на ліжку в одній із бічних кімнат резиденції Му. Здивовано дивлячись на Ґу Хе Яня, він запитав: 

 

— Ти їдеш завтра зі столиці?

 

*明月别枝惊鹊 míng yuè bié zhī jīng què; Рядок із вірша《西江月-夜行黄沙道中》 Сінь Ці Дзі (辛弃疾 xīn qì jí). Вірш описує нічну подорож сільською місцевістю, змальовуючи безтурботний і мальовничий пейзаж під місячним сяйвом.

 

— Гм, – кивнув Ґу Хе Янь.

 

Му Джи Мін неохоче запитав: 

 

— Коли ти повернешся?

 

— Через сорок п'ять днів я без сумніву повернуся, – відповів Ґу Хе Янь.

 

Му Джи Мін зітхнув: 

 

— Той, за ким я тужу, далеко; не бачивши його жодного дня, моє серце відчуває себе порожнім і неспокійним*. Але принаймні я маю бути задоволеним, бо ти не підеш на війну і твоєму життю нічого не загрожує.

 

*我有所思在远道，一日不见我心悄悄 wǒ yǒu suǒ sī zài yuǎn dào, yī rì bù jiàn wǒ xīn qiāo qiāo; Рядок із вірша《山之高三章》поетеси Джан Ю Нян (张玉娘 zhāng yù niáng). Цей вірш був написаний із туги авторки за коханим дитинства, Шень Цюанем, який був відсутній протягом трьох довгих років, супроводжуючи свого дядька в подорожі на навчання до столиці. Біль туги тяжко обтяжував Джан Ю Нян, спонукаючи її до написання численних віршів, що виражають її глибоку тугу.

 

Ґу Хе Янь схопив руку Му Джи Міна, міцно стиснув її, а потім відпустив. 

 

— Я повернуся якнайшвидше.

 

— Добре, – Му Джи Мін усміхнувся. — До речі, генерале, твої рани повністю загоїлися?

 

— Зараз усе гаразд, – відповів Ґу Хе Янь.

 

Му Джи Мін трохи примружився і скривив губи: 

 

— Недостатньо одних слів. Я повинен перевірити сам. 

 

Сказавши це, Му Джи Мін спритно розв'язав ремінь Ґу Хе Яня і просунув руку всередину.

 

Ґу Хе Янь: 

 

— ...