Хіба так треба просити про допомогу?

— Малече?

 

— Мм, – чоловік, який притискав Пей Хань Тана до підлоги, відповів приглушеним, ледь тремтячим, голосом, наче його душили беззвучні ридання.

 

— О Боже, що сталося? – відчувши тривогу, Пей Хань Тан піднявся з підлоги, і підхопивши юнака на руки, поніс його до ліжка. Обережно поклавши свою ношу, Пей Хань Тан рушив до свічника, запалюючи кожну свічку, поки кімната не наповнилася теплим мерехтінням.

 

Обернувшись, Пей Хань Тан побачив пригніченого Вень Хе Їня, який сидів на ліжку з похиленою головою. Його очі були злегка почервонілі, волосся розпатлане, а одяг заляпаний брудом і пилом. Він уособлював картину повного нещастя.

 

Пей Хань Тан поспішив до нього, сівши поруч із Вень Хе Їнем із підбадьорливою усмішкою на обличчі: 

 

— Минуло кілька місяців відтоді, як я востаннє бачив тебе, й от тепер, коли ми нарешті зустрілися, ти налякав мене до смерті. Ти дуже добрий до мене, правда? Але скажи мені, що з тобою сталося? Хто тебе образив? Розкажи своєму доброму ґеґе, я допоможу тобі дати їм добрячого прочухана.

 

Вень Хе Їнь пробурмотів: 

 

— ...Все не так.

 

Пей Хань Тан на мить замислився й перепитав: 

 

— Щось сталося під час дипломатичної місії? Незалежно від того, успішною вона виявилася чи провальною, хіба ми не маємо вітати процесію зі святкуванням? З гонгами, барабанами й тому подібними речами. Де твій молодий господар?

 

Вень Хе Їнь ще нижче опустив голову, його голос зривався від тремтіння, коли він відповів: 

 

— Молодий господар повернувся до резиденції. Він... він не дозволив мені піти за ним. Я... я не зміг його захистити.

 

— Що? – Пей Хань Тан гостро відчув, що щось не так, і з насупленим виразом обличчя запитав: — Що сталося? Розкажи мені все в деталях.

 

Потім Вень Хе Їнь розповів Пей Хань Тану про все, включно з замахом, якого вони зазнали, і про те, як було вбито всю процесію посланців.

 

Це була настільки жахлива історія, що Пей Хань Тан відчув, як у нього похолола кров у жилах.

 

Приголомшений Пей Хань Тан на мить занурився в тишу, вага новини тиснула на нього. Коли він нарешті оговтався від шоку, його голос сповнився занепокоєння: 

 

— Ти сказав, що бився з двома чоловіками в чорному. Тебе поранили?

 

Вень Хе Їнь опустив очі й безтурботно потер плече: 

 

— Лише незначна травма. Плече трохи болить, ось і все.

 

Але Пей Хань Тан уже занепокоївся: 

 

— Роздягайся й дай мені подивитися.

 

Вень Хе Їнь простягнув руку й повільно почав роздягатися. Побачивши його небажання, Пей Хань Тан вжив заходів і, ігноруючи будь-який протест, м'яко допоміг Вень Хе Їню зняти верхній одяг.

 

Оголивши його верх, Пей Хань Тань побачив, що праве плече Вень Хе Їня, недбало прикрите кількома шматками бавовняної тканини, було вкрите темними плямами крові, а під ними виднілася поранена плоть.

 

З вуст Пей Хань Тана вирвався сердитий сміх: 

 

— Ти називаєш це незначною травмою?

 

Вень Хе Їнь нахилив голову, щоб подивитися на своє поранене плече, і сказав: 

 

— Можливо, її стан погіршився від того, що її замочили в холодній воді.

 

Пей Хань Тан підвівся, узяв золотий горщик із лікувальною маззю для ран і кілька чистих марлевих серветок. Як досвідчений майстер бойових мистецтв, Пей Хань Тан знався на нанесенні лікувальної мазі та перев'язуванні ран, тож, зіткнувшись із подібним, йому не потрібно було турбувати лікаря.

 

Коли Пей Хань Тан наклав прохолодну мазь і вправно замотав рану, Вень Хе Їнь одразу ж відчув спалах болю: 

 

— Ах, боляче! Акуратніше! – Вигукнув він.

 

— О, так тепер боляче? – Пей Хань Тан злегка насварив його, але все ж пом'якшив свої рухи. — Чому ти не закричав від болю, коли зайшов до мене в кімнату?

 

— А чого мені кричати? Я ж охоронець. Така маленька ранка – дрібниці. Це мій молодий господар… – згадавши про свого молодого господаря, Вень Хе Їнь знову почав хвилюватися. — Він усе ще погано себе почуває. Він так сильно кашляв під час подорожі, але тепер, коли він повернувся до резиденції, сестра Цай Вей має подбати про нього.

 

У міру того, як він говорив, Вень Хе Їнь почав відчувати себе все більш і більш засмученим: 

 

— Це я надто некомпетентний.

 

Не маючи сил бачити його в такому стані, Пей Хань Тан вигукнув: 

 

— Про яку некомпетентність ти говориш? У такій ситуації, як ця, те, що він не помер, уже само собою є благословенням. Му-ґондзи доволі розумний і хитрий, і те, що він не дозволив тобі йти за ним, означає, що в нього є якийсь план. Відпочинь тут, а завтра вранці я піду з'ясую, яка ситуація. Що скажеш?

 

— Гмм… – Вень Хе Їнь, почуваючись трохи краще, запитав: — Де я спатиму?

 

— Де? – Пей Хань Тан розсміявся. — А де ще ти хочеш спати? Звичайно, ти спатимеш у моєму ліжку.

 

Вень Хе Їнь: 

 

— …

 

Пей Хань Тан підвівся, дістав із шафи із червоного дерева чисту ковдру й розстелив її на ліжку. Коли він побачив, що Вень Хе Їнь усе ще сидить біля ліжка, він усміхнувся і сказав: 

 

— Ти не збираєшся відпочивати? Тікати, рятуючи своє життя, до столиці, мабуть, було виснажливо. Ти не втомився?

 

Вень Хе Їнь відповів «гм» і ліг на ліжко. Коли він лежав, погляд Вень Хе Їня впав на узголів'я ліжка, де виділялися хитромудрі позначки, вирізьблені кинджалом. Він запитав: 

 

— Що це?

 

Пей Хань Тан пустотливо усміхнувся і сказав: 

 

— Малече, поцілуй мене, і я розкажу тобі.

 

— Гм, забудь, я не хочу знати, – Вень Хе Їнь надувся й розвернувся, повернувшись спиною до Пей Хань Тана.

 

Побачивши таку реакцію, Пей Хань Тан щиро засміявся, струшуючи товсту ковдру й огортаючи Вень Хе Їня її теплом. 

 

— На добраніч.

 

Вень Хе Їнь, позбавлений сну через дні безперервної подорожі, заснув, щойно його очі заплющилися. Пей Хань Тан, однак, не спав, у його голові крутилися моторошні подробиці нападу на процесію посланців.

 

Серйозність ситуації тяжіла над Пей Хань Таном. Найменша недбалість чи недогляд могли дати змогу тим, хто ховався в тіні, поглинути невинних, не залишивши по собі жодного сліду.

 

Цього разу Му Джи Мін міг опинитися в небезпечній ситуації, схожій на глиняного Бодхісатву, що перетинає річку*.

 

*泥菩萨过江 ní pú sà guò jiāng; Це перша частина приказки «Коли глиняний Бодхісаттва перетинає річку, він не може захистити себе» (泥菩萨过江，自身难保 ní pú sà guò jiāng, zì shēn nán bǎo). Цей вислів використовується для опису ситуації, коли хтось сам потрапив у біду й тому не може допомогти іншим. Фраза проводить аналогію з глиняною статуєю Бодхісаттви (істоти на шляху до просвітлення в буддизмі), яка намагається перетнути річку, але не в змозі захистити себе від розчинення у воді.

 

Лише на світанку наступного дня Пей Хань Тану нарешті вдалося заснути. Але його сон був недовгим. Його розбудив наполегливий голос Вень Хе Їня.

 

Вень Хе Їнь: 

 

— Вже світанок. Чи не міг би ти піти до резиденції Му й подивитися, як там мій молодий господар?

 

Пей Хань Тан, мляво розкинувшись на ліжку, зустрів погляд Вень Хе Їня з дражливою усмішкою на обличчі:

 

— Малече, хіба так треба просити про допомогу?

 

Вень Хе Їнь: 

 

— ...Тоді чого ти хочеш?

 

Грайливий блиск в очах Пей Хань Тана посилився, коли він підняв руку, і кінчиком пальця торкнувся своїх губ.

 

Вень Хе Їнь, зрозумівши, про що просить Пей Хань Тан, роздратовано вилаяв його: 

 

— Не користуйся ситуацією й не проси більше, ніж варто.

 

— О, Боже, – Пей Хань Тан підвівся, щоб взути чоботи й одягнути верхній одяг. — Гаразд, забудь. Просити тебе поцілувати мене заради іншого чоловіка – це однаково, що катувати себе.

 

Вень Хе Їнь: 

 

— ...

 

Вень Хе Їнь почекав, поки Пей Хань Тан закінчить одягатися й кинувся вперед. Він схопив Пей Хань Тана за рукав, притягнувши його до себе, а потім вчепився рукою в потилицю й несамовито поцілував. 

 

Від несподіванки Пей Хань Тан був приголомшений. Коли він прийшов до тями, його губи були вже кілька разів прикушені й поглинуті поцілунком.

 

Вень Хе Їнь відпустив його, зберігаючи погрозливий вигляд, незважаючи на підозрілий рум'янець, що пробіг по його щоках: 

 

— Це лише поцілунок, і я не прошу тебе робити щось для мене в обмін на нього. Він не має іншого значення.

 

Отямившись, Пей Хань Тан засміявся: 

 

— Я розумію. Залишайся тут, у моїй кімнаті, і не ходи нікуди.

 

З цими словами він пішов. Але не пройшовши й десятка кроків, Пей Хань Тан зупинився, подумавши про дещо. Повернувшись, він увійшов до кімнати і пристрасно обійняв Вень Хе Їня, заглушивши будь-який протест своїми губами. Поцілунок був довгим, голодним і сповненим невимовних емоцій. Нарешті задоволений, Пей Хань Тан знову пішов.

 

Минули години, відколи Пей Хань Тан пішов, практично на пів дня, і  повернувшись лише опівдні.

 

Вень Хе Їнь хвилювався й не міг більше чекати. Побачивши, що Пей Хань Тан повернувся, він поспішно запитав: 

 

— Як справи? Мій молодий господар благополучно прибув до резиденції Му?

 

Обличчя Пей Хань Тана, позбавлене його звичайної грайливої чарівності, було сповнене такої серйозності, що у Вень Хе Їня пробігли мурашки по спині. Пей Хань Тан довго дивився на Вень Хе Їня, не наважуючись заговорити.

 

Вень Хе Їнь закликав його: 

 

— Говори!

 

— Спочатку сядьмо, – Пей Хань Тан жестом вказав на стіл, і вони з Вень Хе Їнем опустилися на стільці. Побачивши, що інший дивиться на нього широко розплющеними очима й чекає його відповіді, Пей Хань Тан, глибоко вдихнувши, повідомив новину: — Му-ґондзи ув'язнило Міністерство в’язниці.

 

Ці слова пролунали, як грім серед ясного неба. Вень Хе Їнь підхопився, від чого його стілець із гуркотом впав на підлогу. Його голос затремтів, коли він вичавив із себе одне-єдине невіруюче слово: 

 

— Що?

 

Перш ніж Пей Хань Тан встиг відреагувати, Вень Хе Їнь крутнувся на п'ятах і вискочив за двері.

 

Пей Хань Тан миттєво опинився на ногах, з дивовижною спритністю схопивши Вень Хе Їня за руку. Його тіло перегородило шлях до втечі, змусивши іншого обернутися: 

 

— Куди ти збираєшся йти?!

 

Вень Хе Їнь, з дикими від паніки очима, заплакав: 

 

— Відпусти! Я повинен врятувати мого молодого господаря!

 

Пей Хань Тан: 

 

— Як ти плануєш його врятувати? Ти хоч знаєш, що це за місце – Міністерство в’язниці?!

 

Плечі Вень Хе Їня поникли від поразки. Відчуваючи себе розгубленим, він сказав: 

 

— Тоді... тоді я повернуся до резиденції. Там мені допоможуть.

 

Пей Хань Тан похитав головою: 

 

— Резиденція Му перебуває під замком, її охороняють вартові Міністерства в'язниці. Ніхто не входить і ніхто не виходить. Якщо підеш туди, то тільки кинешся в їхні лапи.

 

Вень Хе Їнь обернувся, його очі почервоніли, палаючи невиплаканими сльозами:

 

— Що ж мені тоді робити? Скажи мені, що мені робити? Молодий господар хворий, що, якщо ці люди катуватимуть його?.. 

 

Голос Вень Хе Їня перервався від жахливої картини, яку намалював його розум, його коліна ледь не підкосилися.

 

— Гаразд, гаразд, – Пей Хань Тан заспокоїв його, затягнувши Вень Хе Їня в заспокійливі обійми. Він ніжно погладив його спину, і запитав спокійним і рівним голосом: — Оскільки твій молодий господар не дозволив тобі йти за ним, він, мабуть, передбачав, що це станеться. Він що-небудь сказав тобі? Хоч щось?

 

— Так! – раптом вигукнув Вень Хе Їнь. — Так, сказав.

 

Вень Хе Їнь засунув руку в рукав, його пальці тремтіли, коли він діставав лист, який йому довірив Му Джи Мін. Не в змозі розгорнути його, він подивився на Пей Хань Тана. Пей Хань Тан із розумінням узяв листа й обережно відкрив його. На папері знайомим почерком Му Джи Міна було написано кілька лаконічних слів.

 

[Вирушайте до північного кордону й попросіть генерала Ґу повернутися до столиці.]

 

— Генерала Ґу? – спантеличився Вень Хе Їнь. — Чому?

 

Пей Хань Тан подумав про чутки, які він сьогодні почув про злочини Му Джи Міна, і запитав: 

 

— Чи був мирний договір із королівством Ґовдзі успішним?

 

— Так! – без вагань відповів Вень Хе Їнь.

 

Пей Хань Тана осяяло розуміння плану Му Джи Міна, тож він прийняв швидке рішення: 

 

— Я піду й підготую коней разом із деякими речами. Я супроводжу тебе до кордону.

 

Очі Вень Хе Їня здивовано розширилися: 

 

— Ти поїдеш зі мною?

 

Пей Хань Тан пояснив: 

 

— Так, я хвилююся через те, що ти відправишся сам. Тим більше, що тебе можуть шукати люди з Міністерства в’язниці. Крім того, ти поранений, і я не можу відпустити тебе одного.

 

— Гаразд, але… – Вень Хе Їнь завагався. — Але чи зможемо ми переконати генерала Ґу поїхати з нами?

 

Пей Хань Тан запитував себе: «Як ця малеча може бути таким нетямущим? Після стількох років, проведених разом із Му-ґондзи, він досі нічого не помітив?»

 

— О, не хвилюйся. Коли ми перетнемо кордон, генерал Ґу буде прагнути потрапити до столиці ще дужче, ніж ти можеш собі уявити! А тепер досить балачок, я піду готувати коней!

 

***

 

За пів дня чутки про зраду та ув'язнення Му Джи Міна поширилися, як лісова пожежа, обпалюючи столицю. Так само новина про ув'язнення Благородної дружини в Холодному палаці досягла кожного вуха.

 

І двір, і простолюд були шоковані, повітря гуділо від палких дискусій.

 

Ці два інциденти безпосередньо затягнули короля Сяня, Фу Дзі Яня, у багно, і багато людей, які хотіли слідувати тенденції, намагалися вислужитися перед наслідним принцом.

 

На іншому кінці міста король Су, Фу Ї, сприйняв цю новину з холодом. Викликавши свого найдовіренішого шпигуна, він наказав холодним і різким тоном: 

 

— Ретельно розслідуй, хто злив інформацію про те, що Благородна дружина приймає іноземні ліки. Я хочу, щоб ця людина померла без належного поховання.

 

Тим часом у сирих, холодних підземеллях Міністерства в'язниці мерехтливе світло свічки відкидало довгі тіні на згорблену постать людини, що сиділа в кутку на купі соломи.

 

Це був Му Джи Мін, обидві руки якого були скуті важкими іржавими залізними ланцюгами. Притулившись головою до стіни, Му Джи Мін час від часу важко кашляв. Кожен його вдих був схожий на пронизливе ревіння*, через що йому було надзвичайно важко вдихати й видихати повітря.

 

*风箱 fēng xiāng; Сильфон – це механічний пристрій, функція якого полягає в тому, щоб утримувати повітря й виводити його під певним тиском і в певному напрямку для різних цілей, наприклад, для збільшення інтенсивності полум'я.

 

 

Після цілої ночі кашлю Му Джи Мін відчував у горлі щось середнє між солодким і рибним. Дивлячись на вкриту мохом кам'яну стелю підземелля, він тихо зітхнув. По правді кажучи, Му Джи Мін не дуже боявся свого становища, просто йому було трохи важко його витримати.

 

Раптом у підземеллі пролунав брязкіт ланцюгів, привернувши увагу Му Джи Міна до дверного отвору. Повернувши голову, він побачив, що до нього впевненими кроками наближається Хво Сінь.

 

Зупинившись перед Му Джи Міном, Хво Сінь подивився на нього зверху вниз, і в його голосі пробриніла крижана байдужість: 

 

— Лорде Му, ви вже звикли до мого Міністерства в’язниці?

 

Му Джи Мін продемонстрував слабку усмішку: 

 

— Чесно кажучи, лорде Хво, я зовсім не можу звикнути до нього. Я з дитинства чутливий до холоду, а тут настільки холодно, що загострилася моя респіраторна хвороба, і я кашляю так, ніби от-от помру. Цікаво, чи не дратував я своїм кашлем вартових Міністерства в'язниці, які охороняють цю камеру?

 

— Непогано, лорде Му. Ви все ще маєте час для жартів. Здається, ви досі відчуваєте себе доволі спокійно й безтурботно, – сказав Хво Сінь. — Але гадаю, що як людина, яка знає, що її засуджено за скоєння непростимого злочину, ви вирішили жити одним днем із безтурботним ставленням, чи не так?

 

Му Джи Мін спокійно відповів: 

 

— О? Непростимий злочин? Ні, я справді не знаю про це. Будь ласка, просвітіть мене, лорд Хво.

 

Хво Сінь посміхнувся: 

 

— Звичайно! Ви вчинили непростимий злочин зради, вступивши в змову з ворогом! Мало того, що ви повідомили королівству Ґовдзі про місцеперебування продовольства і припасів нашої армії, прагнучи здобути собі славу, але після повернення до імперії Дзінь ви також обдурили всіх, брехливо заявивши про успіх у мирних переговорах. Ви намагалися скористатися розслабленням наших сил, щоб дати можливість королівству Ґовдзі напасти на нас. Му Джи Міне, чи визнаєш ти ці жорстокі й нечестиві дії?

 

Му Джи Мін спокійно усміхнувся: 

 

— Що ж, оскільки лорд Хво взяв на себе клопіт пояснити все, я визнаю це.