— Ти зовсім не така, як моя сестра. В тобі є іскра, ти справді хочеш жити. А вона… вона завжди тільки смерті й бажала. Навіть просила мене — щоб я одним ударом відтяв їй голову.
Поки Чешіон без упину говорив, погляд Ґреморі пересунувся за його спину. Як тільки мова зайшла про його сестру, духи, що безцільно блукали маєтком, почали збиратися довкола нього.
— Краще б я справді її вбив. Тоді вона б не згоріла живцем.
— ……
— Кажуть, душі, що загинули на вогнищі, не можуть піти в небеса. Вони приречені блукати цим світом. І ця думка мене не полишає. А що, як Айріс досі тут і ненавидить мене?
Вона й справді тут, ледь не сказала Ґреморі.
Духи, які зібралися за Чешіоном, мали вигляд жінок із чорним волоссям. Серед них була одна, що схожа на нього — ймовірно, та сама Айріс. Вона тремтіла, губи рухалися, ніби хотіла щось сказати, але не довіряла відьмі й мовчала.
Але Ґреморі щось не давало спокою. Навіть якщо душа Айріс залишилася — хто ж тоді всі інші жінки?
Відповідь не змусила себе чекати.
— Якщо Айріс досі блукає цим світом, то я сподіваюся, що вона тут, у маєтку. Їй би було самотньо одній. Я хочу, щоб усі ті невинні жінки, яких вбили, були поряд. Вони заслуговують на спокій — навіть після смерті.
Тобто… тут зібралися всі духи жінок, страчених під час відьомських гонінь — з дозволу Чешіона, за покликом Айріс.
І це означає: не чіпати. Чешіон хоче, щоб вони знайшли тут спокій.
— Чорт забирай…
Шлунок Ґреморі заурчав. Вона глибше зарилася в ковдру. А Чешіон, нічого не підозрюючи, підняв миску з картопляним супом, яку залишила Анна, й подав їй.
— Вибач, я, мабуть, набрид. Надто багато про себе. От, поїж. Ти що — здалася й вирішила померти з голоду? Але ж я тебе врятував. У тебе тепер нове життя — покажи трохи волі до нього. Хм. «Гей» — звучить грубувато. Тоді, за традицією, дам тобі нове ім’я.
— !
— Яке б обрати… Ліліан? Надто банально. Карміла? Таке вже було.
Ґреморі пройняв холод. Вона скинула ковдру й сіла. Для відьми прийняти людське ім’я — те саме, що зректися сили. Звісно, якщо вона не погодиться — то й нічого не зміниться. Але сама ідея… це як дозволити чужинцю закреслити її справжнє ім’я червоним чорнилом.
— А, прокинулась. Поїси?
Ґреморі вибила з його рук миску. Та впала на підлогу, суп розлився.
Чешіон не звернув уваги на безлад, лише замислено сказав:
— Не хочеш їсти? Тоді твоє ім’я буде…
Ґреморі вирішила за мить: розкрити себе, навести жах і втекти.
Вона вкусила себе за палець. Крапля крові виступила на шкірі, і вона написала на простирадлі:
[Ґреморі]
Ніхто з людей не міг би не впізнати це ім’я. Ім'я відьми, що вісім років тому знищила мільйони на південному континенті.
Ґреморі розтягнула рот у широку посмішку, показавши гострі зуби й майже відірваний язик.
Так, людино. Зрозумій, кого ти привів додому. Судячи з твого обличчя, ти вже здогадався. Ти розлютив мене — тепер ти приречений…
— О Господи. Це ж ті селяни тебе так страшно назвали?
— ……
— Господи, забудь це ім'я. Я дам тобі нове. Александра? Юріс? А може, Селена? Що тобі до вподоби?
Розлючена, Ґреморі знову вказала на написане ім’я. Чешіон зітхнув і потер скроні.
— Є ж ручки з папером, навіщо кров? Наступного разу просто попроси. Але… ти можеш писати? Отже, мову розумієш. Навіть якщо не говориш.
— !
— І ця твоя чарівна посмішка… Я зворушен. Дякую, що відкриваєшся.
Чешіон був дратівливо добрим. Ґреморі вже почало зводити з розуму.
— Нехай буде «Юріс». Це означає «жінка прекрасного сміху»… ай!
Вона ляснула його по руці. Потім знову ткнула пальцем у своє ім’я.
— Гаразд. Якщо так наполягаєш — буду кликати тебе Морі.
— !!
— Морі. Чудово звучить, правда ж?
Посміхаючись, Чешіон підвівся.
— Я пришлю монахиню — нехай перев’яже палець.
І з тією ж посмішкою пішов.
Ґреморі сиділа, наче скам’яніла. А потім:
— !!!!!
Вона беззвучно заволала у подушку.
Пізніше.
Коли розум нарешті повернувся, Ґреморі прийняла свою долю.
Ця катастрофа — плата за людське тіло, яке Чешіон ненароком їй подарував. Тож вона відмовилася від плану втечі: як утікачка з демонічного царства, вона мала сховатися надовго — і ніде не буде безпечніше, ніж у маєтку герцога.
Змирившись, вона сьорбнула цього клятого картопляного супу. Необхідна мука.
— Тьху...
— Молодчинка, пані Морі! Ще одну ложку!
Анна підбадьорювала кожен ковток, ніби це було якесь свято. Після п’яти ложок вона радісно застрибала по кімнаті.
Потім сіла поряд і знову заходилася теревенити. Анна обожнювала «Морі» — першу леді, яка її слухала без осуду. Тож почала ділитися секретами:
— Пані, кажуть, що на цьому маєтку лежить прокляття. Що сестра герцога була справжньою відьмою, а її смерть залишила слід.
— Сьогодні кронпринц знову влаштував істерику. Каже, що заздрить нашому герцогу — бо той надто розумний.
— Його Високість справді улюбленець. Він заборонив полювання на відьом і врятував сотні невинних. Тепер і шляхетним родам не страшно, і прості люди спокійно сплять. Його всі обожнюють.
А Ґреморі думала лиш про одне:
"Я голодна."
Суп був марний. Темна енергія маєтку тільки трохи стримувала голод. У розпачі вона вказала на ручку й блокнот, які залишив Чешіон.
— О! Пані Морі щось хоче сказати!
Зрадівши, Анна передала їх. Ґреморі написала прямо:
[Сире м’ясо.]
Усмішка Анни трохи зів’яла, а тоді вона розчулилася й кивнула.
— О, пані… Ви ж виживали, ївши щурів, так? Напевно, дуже страждали…
— ……
— Я все акуратно приготую! Але надто багато — це небезпечно, тому лише трішки…
Ґреморі знову написала:
[Необроблене. Щоб капала кров.]
— Звісно! Ви ж, мабуть, як ті північні мешканці — вони п’ють кров задля солі. Зачекайте тут!
Анна повернулася з мискою коров’ячої крові й сирою куркою.
Ґреморі з задоволенням вп’ялася в курку. І саме в цей момент увійшов Чешіон.
Він завмер, спостерігаючи, як вона жадібно їсть. А вона зиркнула на нього: На що дивишся?
За мить Чешіон усміхнувся:
— Сире м’ясо? Ви, мабуть, з півночі. Не дивно, що шкіра така бліда, а риси обличчя — витончені.
