— Ну, не помреш же ти, якщо не поїси прямо зараз. На столі залишу ще чашку води з цукром — вип’єш, якщо захочеш.
З цими словами він вийшов з кімнати, виглядаючи вкрай задоволеним.
Греморі, залишившись одна в надто просторій і розкішній кімнаті, ще довго просто сиділа на ліжку, не зводячи погляду з підлоги.
Чешіон.
Що за чортівня… Я навіть слів не можу підібрати.
— Ха. Вау. Серйозно? Тьху ти.
Вона не знала, як описати те, що відчуває. Все її життя було наповнене ненавистю й муками, і їй це навіть подобалося — вона ж відьма. Але бути викраденою кимось настільки... добрим? Це не вкладалося в її уявленні про світ.
Ще гірше — контракт з Беллітою, її викликницею, раптом зник.
Белліта, яку майже вбили селяни, встигла викликати Греморі й зробити останнє бажання: “Нехай ці покидьки з села страждають перед смертю, скільки зможуть.”
Контракт було укладено. В обмін на виконання бажання, Греморі мала забрати душу Белліти в служіння на десять років.
Але тоді втрутився цей клятий герцог — Чешіон Едель. Він убив усіх селян ще до того, як Греморі встигла виконати контракт.
І, мабуть, саме через це душа Белліти — яка мала бути поруч — просто зникла. Та тіло лишилось.
'Може, через цю помилку я отримала тіло у подарунок? Навіть краще.'
Після деяких роздумів, вона зрозуміла, що ситуація не така вже й погана. Зазвичай, щоб отримати людське тіло, потрібно виконати дуже складне бажання. А тут — ось воно, без зусиль. Тепер вона могла бродити серед людей без контракту, харчуючись їхніми стражданнями. Ідеально.
'Добре. Раз уже подарували мені тіло — цю родину не чіпатиму.'
У певному сенсі, Чешіон став її благодійником. А згідно з правилами демонічного світу, благодійника та його близьких чіпати не можна.
Та й узагалі, цей чоловік... Він і так страждає. Атмосфера болю, що пронизувала маєток, казала сама за себе. Буває, що в родинах із темним минулим присутня тінь, але тут усе було набагато гірше.
Ідеальне похмуре місце для відьми.
Греморі вирішила поки залишитись — тихо, спокійно, зручно. Ховатися у комфорті — от її справжня ціль. І цей дім був саме тим, що потрібно.
Наступного ранку.
Вона вже влаштувалася у своєму новому «гніздечку». Повісила щільні штори, щоб не пускати світло навіть удень, а всі срібні прикраси (які відьми терпіти не можуть) сховала у шафу. Спочатку хотіла спалити ліжко, але воно виявилось занадто м’яким — пожаліла.
Тепер залишалось з’ясувати, що відбувається в цьому домі.
'Чому тут так багато неспокійних душ? Звідки вони? Можна їх з’їсти?'
Для відьми, яка харчується чужим болем, привиди — це як делікатеси. Але спершу треба переконатися, що їх можна вживати. Якщо це душі, пов’язані з Чешіоном — не можна. Відьма з моральними принципами не чіпає душі свого благодійника. Не смакуватиме.
Можна було б просто спитати в привидів, але навряд чи вони зізнаються: "Та ні, я не пов’язаний із герцогом, їж мене спокійно!" Усі б збрехали.
Вдаючи, що спить, Греморі натягнула ковдру на голову й підключила зір до ворона, що літав за вікном.
Назовні панувала гнітюча атмосфера. Слуги ходили мов тіні, похмурі й мовчазні. Вартові виглядали так, ніби щойно повернулися з війни.
Нічого дивного — в маєтку було забагато темної енергії та неспокійних душ. Живій людині таке витримати важко.
'Всі такі змучені. Просто чудово.'
І тут вона побачила Чешіона, який вийшов до саду. Слуги одразу схилили голови, а потім мовчки розбіглися, ніби налякані миші.
Охоронці дивились на нього з важкими поглядами — як на коханця, який став ворогом. У таких родинах це було звичне явище.
Греморі вже хотіла слідом спрямувати ворона, як раптом — стукіт у двері.
Це була та сама покоївка, що й вчора.
— Пані, можна увійти? Ах, точно — ви ж не говорите.
Не чекаючи відповіді, дівчина зайшла. Греморі виглянула з-під ковдри й звузила очі.
Покоївка несла тацю з їжею. Вона поставила маленький столик біля ліжка й розклала тарілки.
— Це картопляний суп — ситний, смачний. Я додала простих спецій, має сподобатися.
"………"
— Ех. Вам точно треба щось поїсти. Це допоможе ранам швидше загоїтись. Добре? Я хочу, щоб ви одужали.
Дівчина не зупинялася. Греморі вже хотіла розірвати її й поласувати м’ясом, але втрималася. Голод поки можна було вгамувати темною енергією маєтку.
…Хоча це й було як заливати шлунок водою. Примари смакували б краще.
Покоївка й далі щебетала. Греморі натягнула ковдру на голову — сподіваючись, що та зрозуміє й піде. Але дівчина просто сіла поруч.
— Ой, вибачте, що нав’язуюсь. Ви навіть імені мого не знаєте, правда? Я — Анна.
"..……"
— Тут так темно. Але більшість врятованих панянок, здається, люблять темряву. Кажуть, так спокійніше. Я читала про це в книжці з психології.
"……..."
— Навіть якщо ви не говорите, в родині Едель є така традиція — все одно говорити з вами. Молодша сестра герцога теж втратила голос після тих відьомських погонь.
— ?
О, це вже цікаво. То ось чому Чешіон так рятує відьом? Бо всі вони нагадують йому про сестру? Судячи з атмосфери — сестри вже давно немає серед живих.
— Більшість дівчат починали говорити знову, коли з ними просто розмовляли. Сподіваюся, й з вами буде так само.
"………"
— Відьомські полювання — це варварство. Щойно платити за доноси перестали — полювання зникли. От і вся мораль. Політика та гроші — ось що стоїть за всім.
— А ті “ознаки відьми” — це взагалі смішно. Чорне волосся — значить відьма? Серйозно? Судити людину за колір волосся — абсурд.
(Хоча насправді, чорне волосся — справді відьомська ознака. У звичайної людини воно — як зла прикмета.)
— А ще ці дурні байки про чорних котів чи воронів. Вигадки все це.
Греморі, яка щойно керувала чорним вороном, відчула певний дискомфорт.
'Може, навісити на неї прокляття? Звести з розуму, а тоді з’їсти?'
У такому домі ніхто б і не помітив, що з покоївкою щось сталося.
Та Анна раптом піднялася й усміхнулась:
— Ох, після розмови якось навіть легше стало. Дякую, що вислухали, пані. Їжте суп, коли захочете. Я тоді піду.
І вискочила з кімнати.
'Ця дитина надто спостережлива.'
Греморі щойно хотіла знову повернутись до ворона, коли знову — стукіт. А потім — вхід.
Це був сам герцог Чешіон Едель.
— Гм. Перепрошую.
Хоч і вибачився, але зайшов і сів на краєчок ліжка — туди, де хвилину тому сиділа Анна.
— Чорні коти… До речі, згадав Міну. Моя чорна кицька. Я виріс з нею в цьому домі. Місяць тому ще була, а тепер пропала. Вона була моєю єдиною подругою…
Після кількох мовчазних хвилин Чешіон почав говорити сам до себе.
— Мені дуже самотньо, пані. Думаю, всім у цьому домі самотньо. Тут повітря таке… важке. Хочеться лягти і не вставати. Постійно страшно, наче щось чекає в темряві.
— От виходиш за межі будинку — все нормально. А щойно повертаєшся — плечі кам’яніють, дихати важко. Час тягнеться повільніше. Начебто працюєш і працюєш, а зміна не закінчується.
Терпіння Греморі починало вичерпуватись.
'Серйозно? Скільки це ще триватиме? Хай би вже вийшов.'
— Ви почуваєтесь краще? А їсти так і не почали… Шкода, що не скажете, що вам до вподоби.
Та ні за що. Вже хотіла на нього накричати, як раптом він притулив підборіддя до руки й тихо додав:
— Моя сестра дуже любила яблука...
'Здається, ця родина збирається перетворити мене на емоційне відро для сліз.'
